Дiвчина зашарiлась, опустила очi. Не встигла нiчого сказати, як вiн провадив далi:
- Так ось, Яринко, тiльки ми ступимо на борт великого космiчного корабля, перед тобою одразу...
- Якого корабля? - перебила Ярина. - Про що ви кажете?
- Не "ви", а "ти", ми ж домовились, i космос цьому свiдок. А про що я кажу? Про Землю. Це ж великий космiчний корабель, i всi люди - космонавти. В ескадрi, яку Сонце веде на просторах Всесвiту, Земля - найкраще устаткований корабель. Якi багатi палуби i трюми! Якi розкiшнi басейни! Це не те, що твiй Мiсяць - нi атмосфери, нi води...
Геннадiй дав волю своєму красномовству. Хлопець i так був не з мовчунiв, а тут ще кортiло похизуватися перед дiвчиною. Часом i Яринi вдавалося вставити слiвце, але вона охоче слухала. Геннадiєвi балачки вiдвертали її вiд нелегких думок про посадку "на борт великого космiчного корабля", заглушували тривожнi передчуття.
Висмоктавши iз тюбикiв "обiд", Геннадiй комiчно заплямкав i сказав:
- Калорiї... А на смак наче зубна паста. Ось побачиш, яка смакота на Землi! Пiдемо в ресторан...
Дiвчина вiдчувала - Геннадiй i сам побоюється, може, тому й словами сипле. Зiтхнула:
- Скрiзь побудемо на зеленому вашому... твоєму кораблi. Якби тiльки...
Та як не готувала себе Ярина до приземлення, воно виявилось у сто крат страшнiшим i тяжчим.
- ...Просьба до пасажирiв зайняти положення "лежачи".
Ярина дивилася на плафон, i в мiру того, як її голова наливалася свинцем, свiтло плафона пригасало, тьмарилось i нарештi погасло. Тiло терпло, нiмiло вiд жахливого болю, Яринi здалося, нiби на неї обвалилася гора. Вiдчуття болю зникло, тiльки перед очима плавали чорнi плафони, i з них падали снопи чорного промiння. Оце i є смерть? А що ж буде...
Ракета ввiйшла в густi шари атмосфери, i навстрiч їй шугнула Земля.
IV
Перше, що почула Ярина,- монотонний, заспокiйливий шум. Наче їй щось шептало: спи, спи, спочинь...
Розплющила очi - над нею похитуються густолистi крони дерев, i крiзь те зелене мереживо голубiє якесь незнане видиво. Небо? Невже то небо?
Зажмурилась, розплющила знов - не зникає. Дерева похитуються пiд вiтром, шумлять, а воно - глибоке, бездонне - обiймає все: i гаї з їхнiми шумами, i моря, i гори... Яке ж воно прекрасне...
Ярина дивиться i п'є, п'є небесну голубiнь, i їй легшає в усьому тiлi. Ой, як нiжно колихають її долонi Землi! Глибоко в небi зринають якiсь темнi грудочки. Птахи ширяють, ну, звичайно ж, то птахи. Ось вони спустились нижче. Крила, крила... Це ж чудо природи...
- Ожила! Чуєте, вона розплющила очi!
Чий це голос? Хто це говорить? Ярина силкується щось пригадати, але нiяк не може зосередитись. Поряд гомонять, вона пробує повернути голову, i, коли це не вдається, скошує очi, щоб таки побачити, хто тут є. Нiкого не видно, тiльки дерева iз свiтло-коричневими та бiлими стовбурами. Помiж гiллям пурхають пташки, в деяких червонястi вола, а на самiсiнький вершечок бiлокорого дерева сiв довгохвостий бiлобокий птах, гойднувся кiлька разiв, заскреготав i полетiв геть. Ярина проводжала його поглядом, i нараз їй здалося, що й дерева рушили вслiд за тiєю птицею.
М'який поштовх. Над нею схилилося чиєсь обличчя. Сивуватi брови, примруженi очi.
- Як ви себе почуваєте?
Ярина хоче сказати, що їй хороше, гарно, але слова застряють у горлi.
- Не хвилюйтеся, бачу - все йде на краще.
...Сiм днiв i сiм ночей в Iнститутi космiчної медицини йшла боротьба за життя юної селенiтки. Коли дiвчину винесли з ракети, серце її зупинялося, пульс був ниткоподiбний. Посинiлi губи не ворушилися, очi не реагували на свiтло.
- Шок.
- Лице Гiппократа.
I Геннадiй бачив тiнь смертi на Ярининому обличчi, але короткi фрази, якими перекидалися лiкарi, вцiляли йому в самiсiньке серце.
- Вона житиме?! Скажiть: житиме?
Лiкарi знизували плечима. Шансiв мало, ну, просто вони мiзернi, майже нуль. Але...
I ось спрацювало оте саме "але". Усмiшка на обличчi старого лiкаря батькiвська, любляча, пiдбадьорлива - та ще доброта в його вицвiлих очах додали Яринi сили.
- Менi добре, - спромоглася вимовити. - А що це за ефекти? - Ярина обвела поглядом шумливi крони дерев.
- Ефекти? - Обличчя старого лiкаря знову засвiтилося усмiшкою. - Нi, все це так i є. I дерева, й небо... Увечерi побачиш i свiй Мiсяць. Тут нiяких декорацiй немає, дiвчино. Бо хiба ж є кращий лiкар, нiж сама природа?
Отак почалося знайомство з ласкавим i грiзним свiтом Землi.
Яринi розповiли, як її, майже безнадiйну, доставили сюди, як почали лiкувати за спецiальною методикою i що лiкарняним лiжком для неї є озерце мiж деревами, а в ньому - цiлюща вода... I повiтря, насичене фiтонцидами, напоєне ароматом трав, i голубiнь неба - все тут допомагає заспокоїти бiль, впоратись з тими руйнацiями, якi заподiяло перевантаження.
З кожним днем Яринi кращало, та й лiкарi обнадiювали: скоро наша русалочка вийде на берег!
- Вiдбувається адаптацiя* органiзму, дiвчино, - говорив старий лiкар. А потiм одягнемо костюм з корсетом, уже замовлено...
______________ * Пристосування до нових умов.
- I я зможу ходити?
- Авжеж. Спершу, мабуть, на милицях. А потiм, коли хребет змiцнiє... Резерви молодого органiзму величезнi.
Яринi кортiло дiзнатися, чи вiн так i думає, чи всi цi заспокiйливi розмови - лише психотерапiя. Зосередилась, але нiяких iнших думок не сприйняла. Виходить, слова iдентичнi думкам, це ж добре! Очi їй повнилися блиском, життям. А як зрадiла, коли нарештi було дозволено вiдвiдини Геннадiю!
- Та ти й справдi живеш, як русалка! - Хлопець став пiд березою, щоб Ярина могла його бачити. - Можна, i я до тебе?
- Русалки ж топлять - не боїшся? - кволо усмiхнулась Ярина.
- Ба не боюся, - весело вiдповiв Геннадiй. - Ти ж мене любиш!
Дiвчина зашарiлася, повела очима навколо: чи нiхто не чує?
- Не лякайся, тут нiкого нема, - продовжував зухвалець. - Вони ж знають, що ми закоханi, от i...
Отак, жартуючи, Геннадiй освiдчувався в коханнi, а дiвчину обсипало жаром, їй здавалось, що вiн просто кепкує, бо навiщо йому отака руїна? Але як не зосереджувалась, прихованих думок не вловила.
- Ти в цьому плавучому мiшку, Яринко, немов оранжевий кокон...
- А... а можна хоч трохи помовчати?
- Для тебе я згодний на все! Мовчу. Послухай тишу, вона теж...
- Ну, я ж прошу, Гено...
Хлопець затулив собi рота долонею i стояв, кидаючи на Ярину смiхотливi погляди. Вона не вiдводила очей, дивилась пильно, аж брови їй збiглися над перенiссям, та марно - "радiостанцiя" мовчала.
- Ти чимось невдоволена? - Геннадiй опустив руку. - Що тобi сказала тиша?
- Пiдiйди ближче, посидь коло мене.
Юнак умостився над самiсiнькою водою бiля її узголiв'я. Лице його спохмурнiло.
Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нiчого й не сказала Яринi. Дiвчинi стало ясно: вона втратила такий дарунок природнi Аж лячно - тепер вона зовсiм беззахисна, немiчна... 1 Геннадiй її не любить... Авжеж, не любить... Чемнiсть та ще, може, жаль... Жаль до iнвалiдки...
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
