- Ну, що, вже можна говорити? - обiзвався Геннадiй.
- Не треба.
- Що з тобою, люба? Губенята надулися, очi сполоханi. Чому б то?
Грайливо-насмiшкуватий тон ще бiльше роз'ятрив серце дiвчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очi й так лежала, мов мумiя.
Геннадiй устав, постояв ще трохи. Намагався "розворушити" Ярину, але вона не обзивалася. Юнак знизав плечима та й пiшов, мiркуючи про таємницi дiвочого характеру. Ну, чого б ото? Чим вiн її образив?
На терасi клiнiчного корпусу бiля столика з апаратурою сидiла медсестра - лiтня жiнка з посрiбленим волоссям. Вона привiтно поглянула на Геннадiя i спитала:
- Ну, як там наша Яриночка?
- Чогось не в гуморi.
- Глядiть, - жартiвливо посварилася медсестра. - На екранах сплески чи не сердечнi дiла?
- Сердечнi? При чому тут цей насос?
- Який насос? - здивувалась медсестра.
Геннадiй скривив обличчя усмiшкою:
- Серце, хiба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функцiя перекачувати кров, та й тiльки.
- Та й тiльки? - здивувалась жiнка. - Е, нi...
- Це ж наукове визначення.
- Визначення... Функцiя... Дуже мудрi ви стали. - Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зеленкуватi миготливi екранчики. Обличчя їй враз пополотнiло: - Ой лишенько! Що сталось?!
Прожогом кинулась iз тераси, чимдуж побiгла до Ярининого озера. Геннадiй - за нею.
Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мiшок просвiчував з глибини, нiби там палало багаття.
Медсестра, як була в халатi, так i стрибнула в воду.
V
Майже тиждень Геннадiєвi не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи вiдмову її тяжким станом.
- Та їй тiльки полегшає! - запобiгливо усмiхався юнак, щасливий з того, що життя селенiтки врятоване.
- Бач, ви легковажите словами... - втомлено вимовив старий лiкар. - А слово - як вогонь, може зiгрiти й обпалити.
Геннадiй перестав усмiхатися, заговорив iншим тоном:
- Чи я не знаю психiчної сили слова? От ви порiвняли з вогнем. Гарно, хоча й не оригiнально. Та я й не розмовлятиму - хочу змалювати її. Нащо ж я прихопив мольберта?
Старий лiкар спочатку нехотя, а потiм з цiкавiстю слухав просторiкування юнака, спостерiгав, як вiн час вiд часу поглядає у вiкно туди, де в затiнку поблискує озерце. Що вiн думає, цей хлопець? Чи хоч розумiє, що Ярина, ця селетiнка - новий рiзновид homo sapiens i на Землi жити не зможе? Такi зовсiм рiзнi... Чи саме в Цьому i причина?
- Звичайно, ви можете розмовляти з нею про що завгодно, - нарештi обiзвався старий лiкар, - та тiльки не травмуйте...
- Серця?
- Я хотiв сказати - нервової системи. Це дiвчина незвичайна... Спроба самогубства свiдчить про слабкiсть нервової органiзацiї. А обставини тяжкi... На Землi для неї оптимальних умов немає i не може бути, повертатися на Мiсяць боїться i не хоче - скафандри i тунелi остогидли до смертi, хiба, каже, там життя?
- Та я ж несу таку радiсну новину, що вона затанцює! Чи вже сказали?
- Про що? - скинув густими бровами лiкар. - У нас була тяжка нiч...
- Та про ухвалу Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Прийнята одноголосно... Е, та ви, бачу, не чули. Чи не звернули уваги? Схвалено генеральний план опанування Мiсяця!
Лiкар пiдвiв сиву голову i, немов хлопчак, протер кулаками очi.
- Ага, так. Це добре, дуже добре. Iдiть до неї, юначе, iдiть. - Вiн пiдвiвся i, пiдiйшовши до Геннадiя, поклав йому руку на плече. - А позитивнi емоцiї теж... треба прийнятними дозами... Психiка також потребує гiгiєни.
- Ну, а як же! - Хлопець уже опинився на порозi. - Доза, норма, порцiя, мiра - це ж запорука здоров'я!
Старий з усмiшкою дивився вслiд юнаковi. Зелений ще, в кишеню за словом не лiзе, а глибини поки що немає... Чомусь стало трохи сумно i... заздрiсно. Махнув рукою, наче вiдганяючи осу, i почав стягувати з себе халат.
- Добрий день!
- Здрастуй.
Геннадiй одразу помiтив, як змарнiла Ярина. Лице бiле, як скибка Мiсяця морозної ночi, кволiсть у зiв'ялих пальцях i запалих очах, кволiсть i смертельна втома. А ще - байдужiсть, цiлковита апатiя в поглядi. В когось iншого це викликало б почуття жалю, розчулення. Геннадiй, встановлюючи мольберта, сердито бурчав:
- Розкисла. Куди це годиться?
Її густi синюватi вiї затрiпотiли, губи ворухнулися, але вона стрималась i нiчого не сказала.
- Мама хапається за серце, лiкарi ночей не досипають, я... навiть я переживаю! А вона...
Не сказати б усмiшка, але тiнь її все-таки майнула в дiвчини на лицi.
- Невдячнiсть, егоїзм.
Витискуючи з тюбикiв фарбу, Геннадiй хльоскав дiвчину рiзкими словами, а вона все те слухала мовчки, зрiдка поглядаючи на його розчервонiле обличчя. Коли вiн, впоравшись з мольбертом, сiв на траву, обiзвалася:
- Ти смiшний, Гена.
Аж пiдскочив - наче його струмом ударило, Вiн смiшний? То в неї смiховинне уявлення про смiшне!
У вiдповiдь на його тираду Ярина усмiхнулась.
- Ну, от... - примирливо сказав Геннадiй, знову сiдаючи бiля мольберта. - Отак би й давно. В культурних шарах твоєї душi ще є самородки! А то, бач, їй жити не хочеться...
- А навiщо так жити?
Геннадiй окинув поглядом озерце, де вона була на припонi, узяв пензля й почав малювати її великi зеленкуватi очi. Торкався пензлем полотна й думав: що їй вiдповiсти? Що життя - це дивовижний феномен природи? Що найнебезпечнiша хвороба людини - песимiзм, ентропiя духу?
- Хникання дорослих не люблю, Ярино. Чула? Ось трохи змiцнiєш полетимо на Мiсяць. Уже замовлено спецiальний костюм для тебе, - полегшить перевантаження. - Хлопець зiтхнув. - А там, у себе дома... Ну, що ж, будемо звiдти милуватись Землею.
- Разом? Справдi разом? - сiпнулась Ярина, i по дзеркалу озера розбiглися хвильки. В очах їй сяйнуло.
- Ну, звичайно! А ти ж думала як? - Хотiв уловити той зблиск, та не встиг. Вона одразу ж зiв'яла, поринула в апатiю, очi посiрiли.
- Знову катакомби, скафандри... i чорнота, чорнота...
Ярина болiсно силкувалася сприйняти, почути його думки, але нiчого не виходило. Як i з лiкарями. Голова така важка, наче суцiль набита протонами хiба там проб'ються легесенькi бiохвилi!
Широко розплющеними сухими очима крiзь вiття дивилася на хмари, що громадились то грiзними велетнями, то величезними скелями. I чому тi скелi не обваляться на неї? Нащо їй цей немилий свiт? Лише бiль та нездiйсненнi поривання...
Геннадiй розумiв, що їй важко, дуже важко, але сама думка про те, що вона капiтулює, обурювала хлопця до глибини душi. Як це так?
Поглядав то на неї, то на полотно, де народжувались її очi й з'явилися контури її обличчя.
- Слухай...
Вона мовчки дивиться на небо, нiби тут нiкого й нема.
- Ти чуєш чи нi? Ти отут замкнулася в собi i не знаєш, що сталося на свiтi!
Стрiпнулися вiї, ворухнулися губи:
- А що?
- Та як тобi сказати... Хороша, радiсна, ну просто вражаюча новина! Ти тiльки не хвилюйся, бо твоя нервова система...
- Кажи! - Ярина повернулась до нього обличчям.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
