Читаем без скачивания 97 - Микола Куліш

Г и р я. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!

Л и з я. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.

Г и р я (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?

Л и з я взялася краяти хліб.

Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!

Л и з я одкинула ножа.

Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…

Л и з я. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.

Г и р я. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.

Л и з я. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…

Г и р я. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі, знаєш, що?

Л и з я. А що?

Г и р я. Ану, вгадай.

Л и з я. Пхи! Стану я ще вгадувати.

Г и р я. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть — півпуда ячменю.

Л и з я. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні — міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку). Килька побризкала.

Г и р я (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.

Замугикав глухонімий. Г и р я до нього:

— Зараз дам!..

Л и з я. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюки, що й страшно дивитись… А смердить!..

Г и р я. Він акафіста стеріг, старців не пускав…

Л и з я. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!

Г и р я. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці). Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…

Тихо, через силу ввійшла О р и н а. Лизька накрила хліб рушником:

— Папашо! О р и н а!..

Г и р я (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?

О р и н а. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!

Г и р я. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.

О р и н а. Хоч шкуриночку, мій боженько…

Г и р я. Тобі що сказано?! Нема!

О р и н а. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.

Л и з я. Ідіть з хати, бо холоду нанесли…

О р и н а. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила… Доглядала, доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала).

М’ята моя рум’яная,

Дитя моє коханеє.

Г и р я. Кажу тобі — хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!

О р и н а. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина).

Г и р я (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?

Посунулась О р и н а в сіни. Коли тут Ларивон до неї мугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.

Л и з я. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась).

Г и р я (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так сторія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.

Л а р и в о н вернувся. На голові й на плечах сніг.

(До його). Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу — ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Л а р и в о н ом).

Л и з я занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала:

Об чом, дєво, плачеш,

Об чом сльози ллєш.

Чобітками рип-рип увійшов П а н ь к о.

— Здрастуй, Лизько!

Л и з я. Паню!

П а н ь к о. А старий?

Л и з я. Цс-с… Вийшли до худоби… Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити}.

П а н ь к о. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти…

Л и з я. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?

П а н ь к о. Не муха, Лизько, а… (Потер лоба). Слиш… дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.

Л и з я. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.

П а н ь к о. Ніколи було. Статистика замучила.

Л и з я. І коли вже ти її скінчиш?

П а н ь к о. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тільки-но складу та перепишу — один помер, другий помер, п’ятий, десятий… Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.

Л и з я. Зараз увійдуть папаша. Може б, ти вийшов на який час у ту хату або надвір?

П а н ь к о (узяв її за руки). Дурниці! Не боюсь, бо маю до старого діло. Слиш, Лизю… дай пошамати! Віриш, аж темно в очах і ввесь світ немов… хитається, хилиться отак набік…

Л и з я (пригорнулася). Зажди трошки. Паню! От нехай усі ляжуть… Тоді пошамаєш… Слухай, Паню, а ти ж мене будеш сватати?

Не зрозумів П а н ь к о. Знову потер собі лоба;

— Сватати? Як це сватати?

Л и з я. Диви! А ти думав, що так і ночуватимеш зо мною даром?

П а н ь к о. А, сватати! Себто весілля справляти, самогон пити, шамати. Шамати, слиш, Лизю, шамати я хочу!.. (Подивився на неї голодними очима). Гляну на тебе й на себе. Ти, як цвіт той, вся налита — у мене ж самі маслаки… Сил нема вже, Лизю… (Сів до столу. Схилився).

Л и з я (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось. Паню, ох і годуватиму: борщем, м’ясом, холодцю наварю, вареників з маслечком, сиром…

П а н ь к о (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра. Лизько, сьогодні!.. Зараз!..

Л и з я. А хто ж тобі заважа, дурненький? Проси папашу сьогодні, засилай сватів, а в неділю й до церкви…

П а н ь к о (устав, одхиливсь од Лизі). До церкви, кажеш… Не можна мені, бо я ще совєцький. Та й патлатих не люблю!

Л и з я (напружилась, твердо сказала). А ти ж думав як? Я хочу, щоб нас повінчали… Я хочу, щоб ти був моїм, нашим, а не совєцьким…

П а н ь к о в і згадалося:

— Ще як у повстанцях був, то волочив патлатих… Ех, і йтересно тоді було, да!.. Трощили ми буржуїв, як хотіли… Керенок було за поясом… (Зарипіли чобітки. Завихрився чубок над лобом). Раз в одного попа ночували… От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха… Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі…

Л и з ь к а (на його морозом війнула). Не люблю я таких балачок!.. Перестань!

П а н ь к о (знітився). Йтересно було, да… А тепер голод, шамати хочеться, шамати… Хіба доведеться?.. А чорт йо’бери! Все одно комнезами мене з Ради вигризуть.

Г и р я (вернувсь. Бликнув на Панька, на Лизю, усмішку в уса сховав). А я чую — двері рипнули… Думав, що Л и з я виходила.

П а н ь к о (картуза в руці закрутив). Доброго здоров’я, Гнате Архиповичу!

Г и р я. Здоров, здоров, товаришу секретар! Яким вітром до нас?..

П а н ь к о. Та це скінчив діла у Раді та йшов додому… Дивлюсь — у вас ще світиться

Г и р я. Так, так… Ну, що там нового? Що чути?

П а н ь к о. А є новини, Гнате Архиповичу…

Г и р я (поважно, спокійно). Ти б, дочко, дала Пантелеймонові Петровичу поїсти. Що там є у тебе?

Л и з я. Трошки галушок зосталось.

Г и р я. Галушки ж, либонь, холодні… Краще достань огірків, укриши сала абощо…

Л и з я. Може, папашо, яєчню спрягти?

Г и р я. Во-во. Хай чоловік по трудах своїх попоїсть. Знаю, яке те писарювання та й ще під лихий такий час… Жалування, мабуть, не платять?..

П а н ь к о. Бомага з повіту прийшла: з усіх церков речі коштовні забрати: чаші, хрести золоті, обще — срібло, золото…

Г и р я (уважно). Гм… Як це чаші?.. Навіщо?

П а н ь к о. На голодних немовби. Так пишуть.

Г и р я (по паузі). Гм… Приїдуть з повіту, комісія, чи як?

П а н ь к о. Ні, тут… Як на обчеських зборах більш половини за це голоси подадуть, тоді вже комісію…

Г и р я. Немовби виходить, що як народ скаже? Не силою?

П а н ь к о. Та воно так тільки пишуть, щоб комнезами перед повели… Оце С м и к та К о п и с т к а по хатах і побігли…

Г и р я. Ага… А збори коли?

П а н ь к о. Не буде.

Г и р я. Як це… адже ж пишеться?

П а н ь к о. С м и к казав, навряд щоб біднота зібралась… Не дійдуть…

Г й р я. А то так. Куди їм, сердешним… Не ходять вже, а лазять… Доведеться, ма’ть, одкласти?

П а н ь к о. Так С м и к хоче, щоб по хатах підписались, щоб без зборів це діло зробити…

Г и р я. Що?! А коли?

П а н ь к о. Немовби завтра.

Г и р я (аж стілець тріснув під ним). Що-о!? Завтра?.. (Устав). Господи, ще не все! Ще не все! Та що вони думають — життя все зірвати, як двері з петель? А не дозво… (Гримнув на дочку). Ану там совайся скоріш!