Читаем без скачивания 97 - Микола Куліш

- І мене. Драча Микиту…

— Сироту Юхима!..

Г о д о в а н и й. Граждани народ! Протокол увесь чисто фальшивий… Виписуйтесь!

З л и й г о л о с. Виписуйтеся! Виписуйтеся!

Д і д Ю х и м (протиснувся крізь натовп). Пропустіть, кажу!.. Маю щось казати — ось слухайте!.. Ось ну-бо, послухайте! (Виступив наперед, скинув шапку, на ціпочка сперся та й почав). Отак саме було, достеменно так, як ми на Шипці стояли… Отак, пригадую… Три тижні без харчу, ще й лихоманка — нікоторий солдат на ногах не держався. І от, з’явіть собі — генерал-лейтенант Скобильов під’їздить, ну отак як до соломи: «Здорово, дєті мої, орли!..» Бачить — нікоторий солдат на ногах не встоїть… та й заплакав. «Дісьвительно, говорить… (По паузі). Та не рябєй, говорить, дєті, - богові молитва, а церкві служба… даром не минеться!..»

Г о д о в а н и й. Сутая правда, старик! Кажи — говори!.. Говори!

Д і д Ю х и м. І не минулась! Не пропала, кажу, бо дісьвительно прийшла Совєцька власть, которая за нашого брата стала і стоїть… І до судної дошки стоятиме… (Обернувся до сина. Затрусилася сива голова). А ти, сину, що їй зараз заподіяв?.. Виходить, вроді як до турків передався?.. Гай-гай!.. (До Васі). Впиши мене у протокол… за твого батька!.. І щоб дісьвительно було!..

З натовпу голоси: — Впишіть і мене!..

- І мене: Кондратія Хурсу!

— Сироту Юхима!

С м и к. Впиши! (Взявши у Васі протоколи, згорнув його). Було і є дев’яносто сім!

К о п и с т к а (на сторону Гирі та Годованого). Оце вам резолюція!

Тут дід з ділком як не вчепиться в діда Юхима:

— А на тім світі?.. На тім світі що тобі скажуть за хрест та за чашу? Куди тебе за них посадять?..

Д і д Ю х и м. Куди б не засадили, аби тільки не з тобою! Так і богові скажу: у очі в пекло, тільки не з тобою!.. (Одійшов геть, суворий, спокійний).

Д і д з ц і п к о м (заверещав услід йому). А ти думав, у рай?.. У пекло попадеш, щоб ти знав! У пекло!

Д і д Ю х и м (обернувся, подивився на всіх). Солдат пекла не боїться!..

Г и р я. Годі незгоди, граждани! Не треба ні бою, ні крові, бо вже й так земля наша вся в сукровищах… Краще попросимо товаришів, а наших сусід і братів… Навколішки станьмо… (Простяг руки). Благаємо вас, Серього й Мусію, і вас, діду Юхиме, ви ж найстаріша в слобідці нашій людина… благаємо — поставте чашу і хрест, покладіть на божий трон!.. Не знущайтеся!..

Монашки (як пні вклонилися). Молимо вас, православні… Благащим просимо словом…

Вклонилися і ті, що поруч стояли.

Ще вищою визначилась на задньому плані понура і грізна постать глухонімого.

С м и к. А ти, Гнате, не знущайся з темного люду! Кого дуриш? Кому очі замазуєш?

Г и р я. Сам же ти колись до церкви ходив, на криласі навіть співав, і люди тебе за це поважали. Коли тепер не віриш, то не заважай другому, не заступай стежки до бога…

С м и к. Був і я темним, та, спасибі революції, прозрів… Побачив, що віра — темниця, а попи то є сторожа… От і кажу…

Г и р я. Благаємо, покладіть святиню, бо їй же, сердешній, болить у немитих, може і грішних руках… Вона ж батьківськими й нашими молитвами вкрита, вона слізьми нашими полита… (Упав навколішки і заспівав: «Взбраннєй воєводо, побєдмгельная»).

До його пристали Ч е р н и ц і.

З л и й г о л о с. Не знущайся, собако!.. Люди ж тебе просять, не звірі!..

Г и р я. Благаю!

Г о м і н: — Хліб заграбували…

— Худобу забрали…

— Овець, вороного коня…

— Качок, гусей, рядна, а тепер і святиню беруть…

— Та що ж це робиться?

С м и к. Як треба було царям воюватися, то з церков золото брали і дзвони, а як ми за шматок хліба воюємо, за свою власть, то вже й гріх? Граждане! Прошу вас циркулярно розійтисяі.. (До комісії). Ходімо!

Взявся йти, за ним рушила була комісія. Коли тут злий, аж дикий голос:

— Люди добрі, заступіть святиню!.. Рятуйте! Рятуйте, хто в господа бога вірує!..

Г и р я підштовхнув Л а р и в о н а.

Глухонімий вийшов, нахиливши голову, навперейми комісії.

Вишкірив зуби. Грізно мугикнув.

Раптом одним рухом вирвав у Копистки церковні речі, плечем одкинув С м и ка і ще когось. Од черевного дикого його ревіння шугнули, розступились усі.

Причинивши браму, поклав речі, вийшов, зачинив браму і став перед нею, темний, грізний, ошкірений.

Кинулись до його С м и к, К о п и с т к а:

— Оддай, Л а р и в о н е!

— Чуєш ти?.. Оддай, братко!

Л а р и в о н замахнувся дрючком — засвистіло в повітрі. Мусили одійти.

Г и р я. Не займайте його, не займайте! Це ж бог його з неба врозумив і силою своєю осіяв… (До всіх). Чудо явив!..

С м и к. Знаємо, хто врозумив!..

К о п и с т к а. Врозумили його тут, на землі! (До Л а р и в о н а). Ех, ти ж темниця, темниця, братко! Кого ти послухав, подумай!..

Г о д о в а н и й. Хіба можна йому людське слово почути чи чоловіка послухати, коли він од роду глухий і німий, граждани? Не що інше, як чудо господнє, граждани…

Д і д з ц і п к о м. Авжеж, чудо! Тільки бога почути воно може, тільки бога, щоб ти знав.

К о п и с т к а. Почує він і нас. грішних. (До Л а р и в о н а). Слухай, братко (на мигах та знаках), ось слухай: бач, пухлі кругом, їсти хочуть — як хочуть! Приходять до його (показав на Гирю), просять, падають… Дай-дай! Ворота заперто, собаки гав-гав — не дає!

Г и р я. Душу б оддав! Забрали! Нема!

С м и к. Душі в тебе нема й не було, а хліб іще є!

Г и р я. Нема!

С м и к. Є!

К о п и с т к а (до Ларивона). Помирають, братко, сам же ти бачив такі інциденти. І там помирають. І скрізь помирають. Ніхто даром хліба не дає. Говорять — дай гроші, що круглі і сяють… От-от, що круглі і сяють. А грошей нема: і в тебе, і в мене… А з чаші й хреста Совіцька влада викує гроші!.. От-от! Гроші, браток!

Г о д о в а н и й. Зуби!

К о п и с т к а. Що?

Г о д о в а н и й, дід з ціпком, м о н а ш ки: — Комісарам зуби!

— Каблучки!

— Персні!

К о п и с т к а, П а р а с к а і С м и к. Гроші на хліб!

К о п и с т к а. Бідному класу — тобі, братухо, мені й усім — за чашу і хрест золоті — хліба, браток, привезуть. Добрав тепер діла? От-от. Привезуть! Он-он з того краю, тією дорогою, з города… Брат, брат, як зариплять вози! А то й машиною, отим автомобілем. Бачив! Чох-чох…

Мабуть, надія замріяла в кожного, бо в натовпі голови всіх повернулись у той бік.

Глянув туди й Л а р и в о н.

Г о д о в а н и й (іронічно). Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде — голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте — ребрами торохтить?.. Подивіться, як кажуть, пожалуста…

У натовпі рух. В очах затінилось страхіття.

Чого ж ви всі одвертаєтесь?.. Га-га! Отож воно й є! Не привезуть! Бо ніколи ще до нас не возили — тільки вивозили. Га-га! Птиця повтікала — подумайте. Гав не стало!..

К о п и с т к а (підійшовши близько до Л а р и в о н а). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом… Все одно без чаші, без причастя народ умирає… На біса воно? Оддай, Л а р и в о н е!.. Ну, голубе?

Визвірився знов Л а р и в о н, замахнувся дрючком.

К о п и с т к а одскочив:

— Ех ти, темная сило!

С м и к. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли… (Вийняв нишком револьвера). Тепер тільки оце й допоможе…

К о п и с т к а. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть… Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за С м и к о в і руки).

С м и к. Пусти! Як оддамо цінності — оддамо усе. Або тепер, або… Пусти, кажу!

П а р а с к а (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед). Ходімо, Орино, Л а р и в о н нас не вдарить… Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо… (До черниць). А ви, ґави, цитьте! (До жінок). Ну?

Жінки зворухнулись проте не пішли.

Одна О р и н а пошкандибала, безтямно бурмочучи:

— Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!..

П а р а с к а. Стій, Л а р и в о н е, голубе, стій!

О р и н а. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!

Став Л а р и в о н. Дрючок додолу спустив. Дивиться.

П а р а с к а. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…

Вищиривсь на неї Л а р и в о н, подобно усміхнувся.

А П а р а с к а так і засвітилась радісно:

— Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала

О р и н а. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала… Татонько мій! Не забув — не забув…

П а р а с к а. Ти ж її не вдариш, Л а р и в о н е? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…

О р и н а. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Л а р и в о н а припавши).

Повернувся Л а р и в о н, браму одчинив і виніс чашу та хрест.

Тиче іх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.

П а р а с к а. Сам винеси, Л а р и в о н е! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..