Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.

З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.

Мишко поклав компас на долоню і став перед фасадом обличчям на північ. Стрілка компаса стояла перпендикулярно до будинку.

— Умова, — сказав Мишко, — доки не дійдемо до повороту, жодного слова не говорити. А тепер гайда!

Хлопчики рушили. Мишко йшов попереду. Він відлічував кроки, намагаючись щоразу робити саме такий крок, який у нього дорівнює одному аршину. Це був звичайний рівний крок, який не викликав ні найменшого напруження. Разом з тим Мишко відчував, що коли він прискорить ходу, то це напруження з'явиться.

Прямо перед собою він тримав компас. А втім, сама алея вела хлопців прямо на північ.

Незабаром алея перейшла в польову дорогу. Але й вона, як вказував компас, вела точно на північ.

За точність відлічених кроків Мишко теж міг не турбуватись. Генка і Славик крокували за ним і зосереджено бубоніли цифри. Це одноманітне бубоніння заважало Мишкові, але він мовчав, боячись збитися з ліку. Кінець кінцем, коли Мишко заявив, що відлічив півтори тисячі, то в Генки виявилось дванадцять кроків зайвих, а у Славка восьми не вистачало.

Але дорога сама повертала на північний схід. Хлопці виміряли кут — сто тридцять п'ять градусів, півтора прямих кути. Так, не великим майстром на вигадки був старий граф. Далося взнаки аристократичне виродження.

Хлопці попрямували далі. Знову за Мишковою спиною почулось одноманітне бубоніння. Дорога йшла точно на північний схід. Здавалося, вона спеціально прокладена до того місця, де закопано скарб. Це була саме та дорога, якою вони з Жердяєм ішли на Голигінську гатку.

Пройшли ще версту. Дорога повернула на захід і знову під кутом сто тридцять п'ять градусів.

Генка витер з лоба піт:

— Усе йде як по маслу. Граф усе точно розписав.

— Маршрут досить примітивний, — зауважив Славик, — прямо дорогою.

— І правильно. Не захотів бити свої графські ніжки по ямах і вибоїнах.

Хлопчики пройшли ще версту на захід. Дорога круто, під прямим кутом, повернула на північ.

Нарешті вони пройшли останню версту. Дорога кінчалася біля самісінького узлісся. Далі стіною стояв ліс. Той самий, яким вони йшли на Голигінську гатку.

— Ясно, — сказав Генка, показуючи на дерева, — скарб закопано під цими чотирма березами.

Мишко і Славик теж поглянули на берези. Так, мабуть, тут. У всякому разі на цій галявині. Вона була нерівною, горбкуватою. У Мишка на мить майнула підозра, що тут уже копали, але свіжих слідів землі ніде не було, всі бугри заросли травою. Можливо, тут колись корчували пні. В усякому разі на кресленні вказано саме це місце. Отже, під одним з горбочків. Нічого, всім загоном вони тут усе перекопають. А граф, виявляється, не такий уже й простак! Всі шукають у лісі, а він закопав на самому узліссі, на зовсім видному місці, де ніхто й не догадається шукати.

Хлопці сіли на трапі. В лісі шуміли верховіття дерев, свистіли і верещали пташки. Десь далеко гавкав собака.

Генка гмукнув і прошепотів:

— А ті дурники на болоті шукають. Гей, шукачі скарбів!

— І все ж дивно, що вони копають саме в цьому лісі, — сказав Славик.

— І нічого дивного, — заперечив Генка. — Вони чули дзвін, та не знають, де він. У лісі! А де в лісі?

— А коли ми починатимемо? — спитав Славик.

— Я вважаю, відкладати не слід, — вставив Генка. — В середу ж має приїхати той тип у зеленому костюмі. А сьогодні вже п'ятниця.

— Відкладати не слід, — згодився Мишко, — але робити треба з розумом. Насамперед треба перемалювати креслення і покласти його на місце. Інакше графиня помітить і вживе застережних заходів.

— Згоден, — сказав Генка. — Але коли ж почнемо копати?

— Копати треба при свідках і представниках влади. Мало що там може бути, — заявив Мишко.

Генка був сам не свій. Як! Розповісти голові сільради? Він же зараз розповість Єрофєєву, а Єрофєєв — човняру.

— Про таку справу не скаже, — заспокоїв його Мишко. — Крім того, ми викличемо представників з повіту або з губернії. Адже скарб — це державне майно. Все має бути зроблено згідно з законом.

Генка засмутився:

— Завжди так! Ми провадимо всю роботу, піддаємо власне життя небезпеці, а в результаті приходить чужий дядя й пожинає лаври. Неправильно це!

Розділ п'ятдесят восьмий

Розповідь лікаря

Хлопці повернулися додому хоча й стомлені, але дуже веселі. Не кожному щастить розкривати ось такі таємниці, як вони розкривають уже вдруге: тоді — з кортиком, тепер — з бронзовим птахом.

Вони дійшли до поміщицького будинку. Мишко звелів Генці і Славикові йти в табір, а сам зайшов у челядню, щоб дізнатись, як почуває себе Кит, і взагалі перевірити, що там робиться.

У Кита сидів лікар. Побачивши Мишка, він сказав:

— Добре, що ти прийшов, йому, — він кивнув на Кита, — можна встати. Але він повинен дотримуватись якнайсуворішої дієти.

От так штука! Випускати звідси Кита зовсім не входило в Мишкові плани. Це означало б позбутись челядні, а, отже, можливості ще раз пробратися в будинок. А їм же треба покласти назад креслення. Мишко одразу ж зметикував, що відповісти:

— Він встане і зараз же обжереться. Ми його добре знаємо. Якщо треба дотримуватись дієти, то нехай лежить.

— Такий ненажера?

— Страшенний.

— Невже ти не можеш стриматись? — спитав лікар у Кита.

— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.

— І все ж треба випустити його надвір, на свіже повітря, — сказав лікар, — а дієти нехай дотримується в порядку дисципліни.

Мишко в розпачі промовив:

— Якщо він встане, то все загине.

— Що загине?

— Взагалі… — спохватився Мишко. — Знову захворіє, а покласти його буде нікуди. Сюди, в челядню, нас більш не пустять. Доведеться тримати його в палатці. А ви самі кажете, що хворому в палатці не можна.

— Завжди знайдемо, куди хворого покласти, — відповів лікар, — а йому досить лежати.

— Можна встати? — спитав Кит, відкидаючи ковдру.

— Звичайно.

Не кажучи й слова, Кит встав з ліжка і, навіть не глянувши на Мишка, вийшов з челядні. За хвилину його дзвінкий голос уже було чути біля вогнища, де варився обід.

Мишко і лікар теж пішли в табір; лікар залишив там свого коня.

Ступивши кілька кроків по алеї, лікар обернувся. Мишко перехопив його погляд: він дивився на бронзового птаха.

— Що означає цей бронзовий птах? — спитав Мишко. — Стовбичить і стовбичить тут.

Лікар зняв пенсне, протер його, знову надів, закинувши за вухо кручену чорну нитку.

— Знаменитий птах, — засміявся лікар. — Через нього багато людей збожеволіло.

— Та невже? — спитав Мишко, затремтівши від радості: лікар щось знає.

— Давня і довга історія, — сказав лікар, — і, якщо правду сказати, нецікава.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив Мишко. — У загоні всі дуже цікавляться давниною. Запитують, що за птах, а я нічого не можу відповісти.

— Довга, довга історія, — повторив лікар. — Іншим разом.

— Я вас дуже прошу, розкажіть, — благально промовив Мишко. — Ну хоч поки дійдемо до вашого коня.

— Гаразд, — згодився лікар, трохи сповільнивши ходу. — Історія загалом досить безглузда. Суміш панського самодурства з провінціальним романтизмом. Треба тобі сказати, що графи Карагаєви — древній, але зубожілий рід. Початок свій ведуть нібито від татарського мурзи, що виїхав у Росію із Золотої Орди. Але збідніли, оскуділи, особливо після того, як Єлизавета стратила якогось графа з сином і звеліла кинути їх у болото.

— Виходить, про Голигінську гатку це правда? — здивувався Мишко.

— Так, — підтвердив лікар, — історичний факт. Страчені і затоптані в гатку… Маєтки їхні були відібрані в казну, взагалі рід підтятий під корінь. Але завдяки вдалому одруженню одного з графів на дочці Демидова, рід Карагаєвих знову піднявся, графи заволоділи маєтками і копальнями на Уралі.