Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

— Чого він мене сипом обізвав? — виправдувався Бечка.

— А хто почав? — заперечував Генка. — Ти ж мене перший обізвав халзаном. Цілісінький день тичеш: халзан, халзан… Який я тобі халзан!

Халзан… Халзан… Знайоме слово… Мишко поглянув спочатку на Генку, потім на Бечку… Халзан… Халзан…

— Ти кажеш — халзан? — перепитав Мишко.

— Так, халзан, — відповів Генка.

— Це беркут?

— Ну звичайно. Беркут, або халзан.

Халзан! Але ж так називається річечка. Та сама, на якій вбили Кузьміна… Халзан! Звідси і Халзін луг… Той самий, куди їздили Кузьмін з Миколою…

Мишко так сторопів від несподіванки, що Генка занепокоєно спитав:

— Ти що? Захворів?

— Халзан, — пробурмотів Мишко. — Халзан…

— Ну звичайно, халзан, — не розуміючи повторив Генка, пильно дивлячись на Мишка.

А той продовжував бурмотіти:

— Халзан… Халзан… Річка…

Генка розвів руками:

— Що ти бурмочеш? Халзан, ну й хал… І раптом Генка сторопіло подивився на Мишка. Потім він прошепотів.

— Халзан…

Його голос поступово підвищувався:

— Халзан… Халзан…

Він підскочив і ляснув себе по колінах:

— Халзан! Хай йому дідько! Халзан!

Але Мишко вже отямився:

— Спокійно! Без паніки! Значить, халзан?

— Ну звичайно, халзан, — таємниче зашепотів Генка. — Я відразу подумав: орел — халзан і річка — Халзан.

— Відразу ти, мабуть, нічого не подумав. А зараз, дивлячись на мене, догадався. І не хвастай.

Генка навіть образився:

— Але ж я перший сказав про халзана. А цей сип білоголовий, — він зневажливо глянув на Бечку, — товче про своїх грифів, тільки й товче…

Отже, знайдена перша ланка, можливо, найважливіша. Секрет бронзового птаха в ньому самому, а не в фальшивому маршруті, який спантеличив стількох людей.

І є перший орієнтир — річка Халзан. У районі річки закопано скарб. Тепер зрозуміло, чому на Халзіному лузі вбито Кузьміна. Вбивство пов'язане з скарбом. І це доводить безневинність Миколи Рибаліна — Микола ж ніякого алмаза не шукав. Правда, це знімає підозру і з човняра — він же шукає в лісі і, мабуть, нічого не знає про Халзан. Ну що ж… Кінець кінцем головне — виправдати Миколу. А знайти справжнього винуватця — це вже інша справа. Може, він виявиться, коли вони розшукають скарб. Але де ж шукати на річці? Вона хоч і неглибока, але досить довга. На нових картах, мабуть, не поначена, а на старих тягнеться далеко, через кілька повітів.

Отже, бронзовий птах має дати ще якісь вказівки, безумовно пов'язані з назвами орлів, так само як і річка Халзан.

Генка, знанням якого Мишко тепер дуже довіряв, знову перерахував усіх відомих йому орлів. Деякі дуже підходили. Особливо орел степовий, він же курганник. І якщо ця назва означає те ж саме, що й халзан, то виходить такий ланцюг: річка Халзан — степ — курган. Слово честі, здорово! Оце так Генка, розуміється на птахах! Не те що Бечка. Значить, біля річки, в степу, є курган, у ньому сховано скарб. Чудово, просто здорово!

— Абсолютно правильно, — авторитетним тоном підтвердив Генка, — абсолютно правильно і логічно. Халзан — степ — курган. А всякі грифи тут ні до чого. Хоч трохи грамотний орнітолог[1] ніколи не сплутає цих двох видів. Орел є орел, гриф є гриф. Халзан — східна назва беркута, але ми знаємо, що рід Карагаєвих походить із Золотої Орди. Монголи жили в степу і, напевне, насипали кургани. Значить, і з погляду зоології, і з погляду етнографії все абсолютно правильно. Треба йти на Халзан.

Але Славик, який завжди сумнівався, заперечив:

— Припустімо, що все це так. Річку ми знаємо — Халзан. Але степ? Ніякого степу тут немає. Припустімо, що рівнина і є степ. Добре. А курган? Який курган? Їх тут безліч, але ми їх бачили тільки на правому березі Утчі. І всі вони давним-давно розкопані. Навіть експедиції перестали їздити.

— Завдання, звичайно, не з легких, — згодився Мишко, — але в такому ділі і не буває легких завдань. Завтра рано-вранці вирушимо на Халзан.

— Зваж на те, що завтра вівторок, а в середу приїжджає цей тип Карагаєв.

— От і постараємось усе відшукати до його приїзду.

Розділ шістдесят третій

Халзан — степ — курган

Ледве дочекавшись ранку, хлопці вирушили на Халзан. Звичайно, вони нічого не боялись. Але йти місцем, де недавно вбито людину, було страшнувато.

День випав похмурий. Поривчастий вітер гнав по небу кошлаті, розріджені хмари, нагинав верховіття дерев, хилив траву до землі. Часом він дув так сильно, що важко було йти… Але хлопці йшли грузьким лугом уздовж берега Халзану.

Це була обміліла, майже висохла річка. Повесні вона розливалась широко, тим більше, що текла низиною. Але зараз перетворилася на маленький струмочок, який дуже заріс і став зовсім непомітним між кущами і високими травами. Тільки в деяких, дуже затемнених місцях видно було, як по його дну біжить світленька течійка води.

Вигляд такого незначного струмочка зовсім не в'язався ні з його гучною назвою, ні з таємничою і фатальною роллю, яку він відігравав протягом усієї історії. Але хлопчиків це не бентежило. Особливо Генку. Він упевнено крокував лугом і поглядав на всі боки пильним і глибокодумним поглядом людини, від знань якої залежить успіх справи. Власне кажучи, коли б не він, то нічого б і не вийшло. А ще кажуть, що він неоднаково вчиться. Що ж з того, що неоднаково? По-справжньому обдарована людина не може однаково вчитись: її талант скерований в одну сторону на шкоду іншим сторонам. От Мишко і Славик добре вчаться майже з усіх предметів, а все ж, коли треба було розібратися в орлах, то розібрався не хто інший, як він, Генка.

Так роздумував Генка, бундючачись і пишаючись у думці від усвідомлення своєї незвичайності. Ця переконаність була такою сильною, що він навіть не висловлював її вголос, вважаючи, що такій людині, як він, особливо в дану хвилину, личить солідне мовчання. Мишко, що не був переконаний в успіху експедиції так, як Генка, все ж не втрачав надії. Душа його жадала успіху, але, щоб не розчаруватися, він готувався до гіршого. Завжди треба готуватися до гіршого. Вони можуть сьогодні нічого не знайти. Але не все ще загинуло. Вони шукатимуть. Важливо шукати і не втрачати надії.

Славик був настроєний скептично. Він вважав себе реалістично мислячою людиною. Різні таємниці, загадки, таємничі історії здавалися йому прийшлими з потойбічного світу. А тому що в існування потойбічного світу він не вірив, то багато чого приписував буйній фантазії своїх друзів. Але він не відставав від друзів, бо був хорошим товаришем.

Хлопці пройшли вже версти зо три. Місцевість поступово підвищувалася, земля ставала сухішою, кам'янистішою, струмок визначився чіткіше. Зустрічалися великі валуни і камені. Але наскільки сягало око, не видно було жодного кургана.

Коли вони пройшли ще версти дві, дорогу їм заступила велика скеля.

Це був самотній стрімчак, величезний валун, що несподівано встав на цій досить рівній місцевості. Біля його підніжжя лежали великі, порослі мохом камені.

Але зразу ж за скелею струмочок зник, ніби крізь землю провалився.

Хлопці видерлися на скелю. В темнуватому серпанку похмурого дня перед ними відкрилась одноманітна, нудна панорама безмежної рівнини. Поля, поля, поля… Якщо навіть вважати ці поля степом, то все одно: на ньому не було жодного кургана.

— І все ж тут десь є курган, — категорично заявив Генка.

— Ні, немає ніде, — заперечив Славик.

— Значить, треба йти вперед.

Славик нахилився до підніжжя скелі.

— Поглянь, струмок кінчився. Можливо, Халзан витіпає з-під скелі, може, тут його початок. Куди ж ми підемо?