Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

Борис Сергійович засміявся:

— Як же він перешкодить? Садиба конфіскована і належить державі.

— А ви не знаєте, де вони, колишні графи?

— Старий граф ще до революції виїхав за кордон, а молодий невідомо де. А втім, яке це має значення?

Мишкові дуже хотілося розповісти, яке це має значення, але він стримався. От, якщо завтра він переконається, що чоловік у зеленому і є граф Карагаєв, тоді він і розповість.

— А ви не цікавились їхнім гербом? — спитав Мишко. — Вірніше, я хотів спитати: який саме птах зображений на гербі?

— На гербі зображений орел. І якщо визначати по голові, то це орел-ягнятник, він же орел-бородач. Щось середнє між орлом і грифом, так би мовити перехідний вид. Правда, спеціалісти, до яких я звертався, твердять, що тулуб — звичайного орла, але голова напевно орла-ягнятника. Ось, — він витяг записну книжку, — в мене записані ознаки: «Голова велика, спереду плоска, ззаду опукла. Покрита щетинистим і пуховидним пір'ям. Дзьоб великий, довгий, загнутий гострим гаком. Основа дзьоба оточена жмутком щетинок, які прикривають нижню половину дзьоба. Тому орел називається і ягнятником, і бородачем».

Мишко уважно слухав Бориса Сергійовича. Але це знову ж таки нічого не давало. Ягнятник, бородач… Напіворел, напівгриф… Ні, це нічого не дає… От халзан, курганник, могильник — це вже про щось говорить. А бородач ні про що не говорить.

Невже вони помилились і з орлом? Невже орел зображений просто так і їхнім здогадам та ж ціна, ще і вказаному на кресленні маршруту?..

Все ж повідомленням Бориса Сергійовича Мишко вирішив поділитися з Генкою і Славиком. Коли табір угомонився, він тихенько викликав їх з палатки, одвів убік і сказав:

— Так от, хлопці, Борис Сергійович говорить, що в цього птаха голова орла-бородача або ягнятника.

— Ну й що? — нетерпляче заперечив Генка. — Я ж теж казав, що голова у птаха особлива, не така, як у справжнього орла. Можливо, що й ягнятника, не заперечую. Але яке це має значення? В цілому ж це орел звичайний.

— А креслення? — наполягав Мишко. — На кресленні ж голова орла зовсім чорна, на відміну від тулуба і ніг. Значить, голова має якесь особливе значення. А голова — ягнятника.

Генка знову нетерпляче пересмикнув плечима:

— Не знаю, не знаю… До чого тут ягнятник? У нас в Росії він майже не водиться. Інколи тільки зустрічається на Кавказі і біля Гімалайських гір. Якщо ти хочеш знати, то ягнятник живе вище від усіх гірських птахів, у зоні льодовиків і вічних снігів. Звідки тут, у середній смузі Росії, може взятися ягнятник? І гніздяться вони тільки на скелях. А які тут скелі? Жодної скелі…

— Як же жодної? А скеля, на яку ми сьогодні лазили?

Генка розсміявся:

— Хіба ж це скеля? Ти зрозумій: вони гніздяться на неприступних скелях.

— Це не має значення, — рішуче заявив Мишко, — зате як здорово виходить… Орел зображує річку Халзан, його голова — скелю на Халзані, а лапи могильника — могилу на скелі. Розумієш? Халзан — скеля — могила.

Славик голосно позіхнув, йому дуже хотілося спати. І, якщо правду говорити, він втомився від догадок і не вірив у них. Один орел, другий — і так без кінця… Якби справа була в орлах, то алмаз давним-давно вже знайшли б. Шукали теж, мабуть, не дурні.

— Та ми ж були сьогодні на скелі і ніякої могили там не бачили, — сказав Славик і знову позіхнув.

— Так, не бачили, — гаряче відповів Мишко, — але ж ми її і не шукали. Треба піти і як слід обшарити всю скелю.

— Коли піти? — злякано спитали Генка і Славик.

— Зараз. Не гаючи часу.

Але хлопчики рішуче відмовились іти зараз на скелю. Що вони там уночі побачать? Нічогісінько. Марна трата часу. Тільки не виспляться. А завтра ж приїде чоловік у зеленому, і треба бути бадьорими і готовими до всього,

— Отже, не підете? — грізно спитав Мишко.

— Ні! — рішуче відповіли Генка і Славик.

— А якщо я накажу?

— Не маєш права, — відповів Славик. — Коли б це стосувалося загону, то ти мав би право наказувати. А це кінець кінцем приватна справа.

Деякий час вони палко сперечалися про те, має право Мишко наказувати чи не має. Кожен залишився при своїй думці, але йти на скелю Генка і Славик відмовлялися рішуче.

Мишко звертався до їх розуму, докоряв за боягузтво, обіцяв неминучий успіх, загрожував, що піде сам, доводив, що завтра, можливо, вже буде пізно, бо граф випередить їх. Усе було марно. Генка і Славик нізащо не хотіли йти на Халзан. Славик взагалі вже ні в що не вірив, Генка не хотів визнавати ніякого орла-ягнятника, він просто тремтів від люті, коли чув про грифів. І їм обом хотілося спати.

Згнітивши серце, Мишко поступився. Але він зажадав від друзів обіцянки, що завтра вони обов'язково підуть на скелю. Генка і Славик урочисто обіцяли піти.

— Але, — додав Генка, — май на увазі, що всякі Беччині грифи тут ні до чого.

Розділ шістдесят сьомий

Граф Карагаєв

Середа!

Борис Сергійович, Коровін і колоністи пішли обмірювати землю. Піонери на чолі з Зіною вирушили в клуб. Мишко, Генка і Славик пильно стежили за садибою.

«Графиня» в місто не поїхала. Отже, її зустріч з чоловіком у зеленому костюмі має відбутися тут. Він приїде денним поїздом, тобто о другій годині. Мишко наказав Гонці бути в цей час на станції.

Приблизно о пів на другу «графиня» вийшла з дому. Мишко і Славик обережно вирушили за нею. Поминувши парк, «графиня» краєм невеликого ліска вийшла на берег річки значно вище від села і садиби.

Майже водночас до річки підійшов чоловік у зеленому костюмі. Але Генки не було. Значить, чоловік у зеленому зійшов з поїзда не на їхньому полустанку, а на наступному.

Він нагадував дачника, який прогулюється. На ньому був легкий літній костюм зеленуватого кольору, жовті черевики «джімі» і велике світле кепі. В руках він тримав букетик польових квітів.

Чоловік у зеленому костюмі привітався з «графинею». Розмовляючи, вони берегом річки пішли в протилежний від садиби бік. Єдине, що лишалося Мишкові і Славикові, — це тихо посуватися берегом так, щоб не спустити їх з ока. Але чути, про що вони розмовляють, хлопці не могли.

Тією самою стежкою «графиня» і чоловік у зеленому костюмі повернулися назад і зупинилися недалеко від хлопчиків.

— Коли ви повернетесь? — запитав чоловік у зеленому костюмі.

— Хвилин через сорок.

— Я чекатиму тут.

«Графиня» пішла до човнової станції. Чоловік у зеленому костюмі зник у прибережних кущах. Там він роздягнувся і кинувся в воду. Чути було, як він хлюпався, пирхав і бив долонями по воді. Хлопці причаїлись у кущах.

Потім незнайомий вийшов на берег. За кущами почулося шелестіння газети, потім усе стихло.

Хлопці лежали не ворушачись. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце вже почало схилятися на захід. У траві сюрчав коник. Високо в небі купався жайворонок.

Незнайомий підвівся. Мабуть, одягається…

Нарешті з'явилася «графиня». Незнайомий, уже одягнутий, з лискучим, мокрим, ретельно пригладженим волоссям пішов їй назустріч. Вони зупинилися зовсім близько від хлопчиків. Незнайомий стояв спиною до них. Обличчя «графині» було добре видно.

— Він згоден, — сказала «графиня».

— Скільки людей?

— Він і ще двоє в лісі.

— Коли зможуть бути на місці?

— Через дві години.

Незнайомий поглянув на сонце, потім на годинник.

— Нехай будуть через три.

— Добре, передам.

— З ломами і лопатами.

— Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.

— У чому?

— Ну… в цьому… з Кузьміним.

— Звідки він знає, що я — це я?

— Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».

— Він стежив за вами?

— Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.

— Я сам небезпечний.