Він систематично і з таємничим виглядом поширював паніку.
– Мені здається, що знімають телефон, – конфіденційно інформував він підрозділи й був щасливий, коли міг сказати: «Вже його зняли».
Ніхто так радо не відступав, як він. У таку мить він забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, і невтомно пробирався зі своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним їздив. У скрутній ситуації він задовольнявся навіть санітарними двоколками. А якщо йому доводилося шпарити пішки, справляв враження найнещаснішої людини. У такому випадку він кидав речі свого пана в траншеях і тягнув тільки власне добро.
А коли часом траплялося, що офіцер рятувався втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо у світі не забував потягти в полон і речі свого пана. Вони ставали його власністю, і він оберігав їх, мов зіницю ока.
Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці під Києвом. Крім власного ранця й ранця свого офіцера, який не здався в полон, а втік, він мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри й подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього дві валізи.
Ніколи не забуду того чоловіка, який так поневірявся зі своїм тягарем по всій Україні. Це був живий експедиторський вагон. Я й досі не можу зрозуміти, як він міг усе це перти кількасот кілометрів на собі, потім їхати з цим аж до Ташкента, берегти кожну річ і сконати на своїх клунках від висипного тифу в таборі для полонених.
Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці й оповідають про свої звитяги. Вони, мовляв, штурмували Сокаль, Дубно[155], Ніш[156], Піаву[157]. Кожен із них – Наполеон: «Я сказав своєму полковникові, щоб зателефонував до штабу, вже можна починати».
Здебільшого денщики були реакціонери, й солдати їх ненавиділи. Декотрі з них були донощиками. Дивитись, як кого в’яжуть, було їм особливо приємно.
Вони розвинулись у своєрідну касту, їхній егоїзм не мав меж.
III
Надпоручик Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлявілої австрійської монархії. Кадетський корпус виховав з нього гібрида. У товаристві говорив по-німецькому, писав по-німецькому, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічників, що складалася з самих чехів, говорив їм на вухо: «Будьмо чехами, але щоб про це ніхто не знав. Я – теж чех».
Він дивився на чеський рух, мов на якусь таємну організацію, яку найкраще обминати десятою дорогою.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний нічліг у стодолах і часто з невеликої своєї платні ставив солдатам бочку пива.
Любив, щоб, маршируючи, вони співали пісень. Вони мусили співати йдучи на навчання й повертаючись із навчань. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:
А як чорна ніч прийшла,Вівсик вискочив з мішка.Жумтарія бум.
Надпоручик був надзвичайно справедливий і не мав звички збиткуватися над кимсь, тому й солдати його любили.
Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити на покірливе ягнятко.
Щоправда, кричати він умів, але ніколи не лаявся. Він вживав тільки вишукані слова і вирази. – Бачите, я справді неохоче караю вас, хлопче, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни армія – це хисткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку форма і погано пришиті ґудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки щодо армії. У вас, напевно, й у голові не вкладається, чому вас треба посадити на гауптвахту через таку маленьку, незначну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі вчора під час огляду. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось в армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви повинні звикнути до порядку. Сьогодні ви не пришили одного ґудзика, але з цього й починається ваше зледачіння. Завтра вже вам буде важко розібрати й почистити гвинтівку, післязавтра десь у шиночку забудете багнет, а врешті заснете на варті, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити напевно, але поволі забуваючи свої обов’язки. Я вас саджаю на п’ять днів і бажаю, аби ви, сидячи на хлібі й на воді, поміркували про те, що кара – це не помста, а тільки засіб виховання. Мета його – виправити покараного солдата, щоб він став кращим.
Надпоручикові Лукашу вже давно належало стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав проти своїх начальників зі справжньою відвертістю, та й у службових стосунках не визнавав жодного підлабузництва.
Лукаш народився в селі серед чорних лісів та ставків і зберіг риси характеру, властиві селянам Південної Чехії.
Та якщо до солдатів надпоручик Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, була в його характері й одна особливість. Він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найнегідніші та найпідліші.
Не вважаючи їх за солдатів, він давав їм по пиці, бив по голові, роками намагався виховувати їх умовляннями та добрими вчинками. Лукаш безуспішно змагався з ними, безперестану міняв і кожного разу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка». На своїх денщиків він дивився, як на нижчих істот.
Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кішка та пінчер. Усі денщики, які тільки поперебували в Лукаша, поводились із тими тваринами не ліпше, ніж надпоручик з ними, коли вони робили йому якусь підлоту.
Канарка морили голодом, ангорській кішці один денщик вибив око, пінчера лупили, коли тільки попадав під руку, а один із попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицеля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручикові, що пес утік від нього на прогулянці. Наступного дня він уже марширував з ротою на плац.
Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручик завів його до кімнати й сказав:
– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків більше дюжини, але жоден з них не зігрів у мене місця. Попереджую, я вимогливий і суворо караю за будь-яку підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і, не ремствуючи, виконували всі мої накази. Якщо я скажу: «Стрибніть у вогонь», – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?
Швейк зацікавлено дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши надпоручикове запитання, він утупив свої лагідні очі в офіцера й відповів милим, добродушним тоном:
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, – це гарцький канарок.
Перервавши таким чином мову надпоручика, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі.
Надпоручик хотів сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:
– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота. Думаю, він не помилився.
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, пан фельдкурат справді не помилився. Коли я служив у армії, мене звільнили за ідіотизм, до того ще й невиліковний. У нашому полку звільнили зі служби двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Той, вибачайте, пане надпоручику, йдучи по вулиці безупинно длубав пальцем лівої руки в лівій ніздрі, пальцем правої руки – в правій. Коли ж ішов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефілювання, і говорив: «Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»
