Надпоручик Лукаш знизав плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, аби ясно висловити певну думку.
Він пройшов повз Швейка від дверей до вікна й назад, а Швейк, залежно від того, де саме був надпоручик, рівнявся то направо, то наліво з таким відвертим, невинним обличчям, що надпоручик опустив очі й, втуплячись у килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана-ідіота.
– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Я люблю чесність. Ненавиджу брехню й караю її немилосердно. Ви мене добре розумієте?
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, розумію. Немає нічого гіршого, ніж коли людина бреше. Досить раз заплутатись, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він упадав за донькою лісника Шпери, котрий переказав йому, що, як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини з сіллю. Учитель сказав, що це неправда, що він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли він ішов на побачення з дівчиною, лісник випадково наскочив на нього і вже хотів був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: він, мовляв, збирає квіти, – потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і чимдалі заплутався все більше й більше, аж раптом з того переляку давай присягатися: «Я, – каже, – їй-богу, вийшов наставити сильце на зайців». Тоді той лісник схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла по суду, і вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: «Насмілюсь доповісти: я зробив те і те». А щодо тієї чесності, то це річ дуже корисна, бо з нею завжди пропхаєшся якнайдалі. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам із себе і почувається як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я й сьогодні був чесний».
Під час цієї балаканини надпоручик Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики й думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, – я їх інакше викладаю».
Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:
– Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою форму в порядку, ґудзики мають бути пришиті так, як слід, аби ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного заволоки. Просто вірити не хочеться, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один із усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав її у єврейському кварталі.
На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірний йому й ніде не розповідати про те, що робиться вдома.
– До мене в гості ходять дами, – зазначив він. – Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. У такому випадку ви повинні приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли я подзвоню. Зрозуміли?
– Насмілюсь доповісти, розумію, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважались. З переляку вона облила мені спину та ще й сказала: «Доброго ранку!» Я знаю, що треба і як треба, коли в когось ночує дама.
– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручик. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вільний час між казармами, плацом і картами.
Жінки були душею надпоручикової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними цяцьками.
Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручика цілих два тижні, аж поки по неї приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми й, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.
Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.
В усіх кутках спальні та їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд – розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.
Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі. Надпоручик Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.
– Сьогодні у мене служба, – прийду аж уночі. Подбайте про все й приберіть квартиру. Останній мій денщик через своє ледарство пішов сьогодні з маршбатальйоном на фронт.
Віддавши ще накази щодо канарка й ангорської кішки, він пішов, не забувши з порога ще раз кинути кілька слів про чесність і порядок.
Швейк навів у квартирі зразковий порядок, так що, коли надпоручик Лукаш уночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:
– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все гаразд, лише кішка набешкетувала і зжерла вашого канарка.
– Як це?! – гримнув надпоручик.
– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ось як. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю їх одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, що аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане обер-лейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас удома живе один капелюшник. То він так видресирував кішку, що вона хоч спершу й зжерла йому трьох канарків, зате тепер уже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба й собі спробувати. Витяг я того канарка з клітки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навіть не опам’ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане обер-лейтенанте, був горобець – я не сказав би ні слова, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто з пір’ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кішки, кажуть, мало музикальні й не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, просто на цьому не розуміються, я кішку вилаяв, але побий мене бог, коли я її хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.
Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручикові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстким наміром, відступив, сів у крісло і поцікавився:
– Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля Боже?
– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так, – урочисто відповів Швейк. – Мені змалечку як наврочено.
Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для всіх довкола неприємності. Я справді хотів їх обох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі «У Штупартів» кілька років тому кішка зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав по-котячому… Але кішки страшенно живучі. Якщо накажете, пане обер-лейтенанте, уколошкати її, то доведеться розчавити її поміж дверима, бо інакше нічого не вийде.
