Читаем без скачивания Виклик - Джеймс Паттерсон

І ось минуло кілька годин, і мені щось почулося. Було темно, але я збагнув, що то не просто шум вітру. І навіть не тварина. Зазвичай тварини рухаються тихіше. Ясна річ, що я побачив, як до нас хтось іде. Ну, точно не було видно, хто саме, але видно було, що то людська істота.

Гіт кивнув.

— І ви, напевне, зраділи, еге ж? Подумали, що нарешті вас урятують.

— Ага, саме так мені спершу і здалося, — відповів Марк. — Але потім у мене виникла думка: а чому ж оця людина не гукає до нас абощо? Це видалося мені дивним. І саме тієї миті я побачив пістоль у його руці.

— Ну, і що ж ви зробили потім? — запитав Гіт, наче почувши цю історію вперше.

— Я став захищати свою родину як міг. Тільки-но я побачив, що він націлив пістоль на мою матір, я вдарив його по голові. І він, дякувати Богові, знепритомнів.

— Марку, а коли ви кажете «він», то кого маєте на увазі?

Марк підняв руку і вказав пальцем — так само як і тоді на острові, коли над ними з'явився літак.

— Он кого. Пітера Карлайла. Отого сучого сина!

В залі здійнявся гамір, і суддя Барнет змушений був гепнути своїм молоточком.

— Молодий чоловіче, я не потерплю таких висловів у залі цього суду! Вам зрозуміло?

Марк слухняно кивнув і знову повернувся до Гіта. З виразу обличчя обвинувача ніхто б не здогадався, що він був украй задоволений виступом свого молодого свідка і навіть пишався ним. Фразу «Отого сучого сина!» Марк промовив саме так, як його й навчили.

— Питань більше немає, ваша честь.

Розділ 106

Суддя Барнет кивнув убік представників захисту.

— А тепер — ваш свідок, — сказав він.

— Дякую, ваша честь, — проворкував Ґордон Ноулз, неофіційний головнокомандувач супергрупи адвокатів Пітера. Він підвівся і чемно кивнув присяжним.

А потім, наче бажаючи піддакнути невдоволеному судді, відразу ж накинувся на Марка.

— Ви засвідчили, що тієї ночі чергували на острові. Отже, в якомусь сенсі ви самі напрошувалися на неприємність, чи не так?

Гіт зірвався зі свого місця.

— Я протестую, ваша честь! Він вкладає свої слова у вуста свідка.

— Протест приймається, — пробурмотів суддя Барнет і сердито поглянув на Ноулза. — Кому як не вам, досвідченому адвокатові, про це знати?

Звісно, що Ноулз про це знав.

І не раз управно користувався цим прийомом.

— Скажи мені, Марку, — почав він і на мить замовк. — Ти ж не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе «Марк»?

— Зовсім ні, Ґордоне.

Присяжні стримано захихикали.

— От і домовилися, — мовив Ноулз, удаючи, що йому теж весело. — Так от, Марку, коли ти вперше помітив, як містер Карлайл наблизився до вашого вогнища, ти бачив, у що він був одягнений?

— Ні, не бачив, — відповів Марк. — Я ж сказав: було темно.

— Звичайно, було темно. А ще ти сказав, що не бачив, хто до вас наблизився, аж поки ти на нього не напав.

Гіт хотів був виголосити протест, але Ноулз швидко змінив формулювання.

— Вибачте, — нещиро посміхнувся він. — Слід було сказати «вдався до рішучих дій».

Суддя Барнет нахмурився.

— Переходьте до вашого запитання, адвокате.

— Із превеликим задоволенням, ваша честь. Я хочу спитати ось що. Марку, якби ти знав, що то був містер Карлайл, ти б ударив його отією важкою дровинякою?

Марк закліпав очима, наче намагаючись відновити душевну рівновагу. Він зрозумів, куди Ґордон Ноулз хилить зі своїм запитанням, і не бажав потрапити у розставлену ним пастку. Я не дам цьому козлові пошити мене в дурні!

— У нього був пістоль, — повільно й чітко відповів Марк.

— Я питав не про це, — зауважив Ноулз. — Якби ти знав, хто то був, ти б ударив його тією дровинякою?

Марк знову замовк.

Суддя Барнет нахилився до трибуни свідка.

— Будь ласка, відповідай на запитання, синку.

— Ні, я б його не вдарив, — тихо проказав Марк.

— А чому ж? — наполягав Ноулз.

— Тому що він мій вітчим.

— Тобто людина, яка не мала підстав завдавати шкоди ні тобі, ні будь-кому іншому з вашої родини, чи не так?

— Але ж у нього був пістоль! — схвильовано повторив Марк, і голос його затремтів.

— Так, у нього був пістоль, — погодився Ноулз. — Із тієї самої причини, з якої ти на нього напав. Для самозахисту. - Він повернувся до присяжних і здійняв руки, зображаючи розпач. — Бо тієї ночі містерові Карлайлу треба було боятися не лише велетенських змій. Як я вже зауважував у своєму вступному слові, ніхто інший, як агент федерального Антинаркотичного бюро сама попередила його, що до зникнення його родини могли докластися наркоперевізники. Тому містер Карлайл і з'явився на острові цілком підготовленим і озброєним. І пістолет він мав виключно для самозахисту. Яка ще причина могла бути вагомішою за обставини, що склалися?

Гіт підвівся, щоб заявити протест, але було вже запізно. Кілька присяжних уже знизували плечима, вочевидь, погоджуючись із твердженням, що наявність пістоля не означає вини.

Шкоди завдано. От тобі й Ноулз!

— Більше питань нема, — заявив він.

Розділ 107

Екстрадиція Пітера з Багамів — то було одне, але суд над ним перетворився на ще гірший цирк. Не знаю, скільки я ще здатна буду витримати, а це ж тільки початок! Початок божевілля!

Втім, річ не в самому суді. А в тому, як він впливає на дітей та на мене. Таке враження, що наша подорож почалася знову і ми її наново переживаємо.

Здавалося, наше життя нарешті увійшло в нормальне русло і ми рушили вперед. Настирлива увага преси нарешті вщухла: ні тобі фото в газетах, ані виділених жирним шрифтом заміток у розділі світських пліток. Навіть моя зламана нога, і та прекрасно зрослася й загоїлася.

І раптом — на тобі! Починається суд, він немов відкидає нас у часі на яхту «Родина Данів» і змушує поновно все пережити. То ж недивно, що я знов опинилася у психоаналітика, тобто на кушетці в Сариному офісі.

— Прокляття! Прокляття! — горлаю я, коли ще й хвилини не минуло від початку сеансу. — Це так несправедливо стосовно дітей!

Судове засідання тривало майже цілий день, і Сара погодилася прийняти мене увечері, щоб, як вона сама сказала, «поскаржитися та пожерти». На зрозумілу мову це перекладається таким чином: спочатку я заходжу до неї десь на годину, а потім ми йдемо разом до ресторану — на її розсуд. Я пригощаю, і моя щедрість стане мені в чималу копієчку.

Я швидко перепрошую, що втратила самовладання й заверещала, але Сара каже, що це є цілком нормально.

— Більше того, — додає вона. — Я вважаю, що для тебе це навіть корисно.

— Можливо, — відповідаю я. — А ще б корисніше для мене було побачити Пітера за ґратами. А це станеться ой як нескоро.

— Водночас тобі треба приготуватися на той випадок, якщо…

Я піднімаю руку, щоб вона негайно замовкла. Я навіть чути не хочу це жахливе слово: невинуватий.

Те, що зробив Пітер (а я твердо переконана, що він дійсно це зробив, і не маю щодо цього жодного сумніву), важко переварити. І думка про те, що він може уникнути покарання, бісить мене до нестями.

Інші люди теж погоджуються зі мною і підтримують мене. І не в останню чергу — агент Елен Пірс. Вона важила своєю роботою, кар'єрою та життям, стежачи за паном Пітером Карлайлом, бо так їй підказувала інтуїція.

— Що ти подумала, коли агент Елен Пірс уперше звернулася до тебе по допомогу? — питаю я Сару.

— Я навіть не знала, що й думати. В той час я гадала, що ти загинула. Тому те, що я почула від агента Пірс, стало для мене шоком. Підозра, що за цим усім міг стояти Пітер… Я просто не могла їй не допомогти і тому погодилася занести отой магнітофон. Шкода, що це не допомогло.

— Яка моторошна іронія, еге ж? — кажу я. — Людина, якій я, здавалося, вірила найбільше, намагалася мене вбити, а ті люди, на котрих, як я думала, мені не можна покладатися — тобто мої діти, — ті люди мене врятували.

— Дійсно, іронія, — погоджується Сара. — А пам'ятаєш, як ти сиділа отут у мене перед мандрівкою і розповідала, як тобі хочеться врятувати свою сім'ю? Тобі це ледь не коштувало життя, але із цим завданням ти впоралася. Подорож вам усім пішла на користь, і ви повернулися з неї сильнішими та кращими.

Ми відразу ж замовкаємо, раптом збагнувши, що це не зовсім так. Бо не всім ця подорож пішла на користь.

— Даруй, — каже Сара. — Виглядає так, наче я забула про Джейка. Я про нього не забула. І ніхто не забув.

— Усе нормально, — відповідаю я. — Інколи мені хочеться про нього забути, якщо ти знаєш, про що я. Не минає і дня, щоб я не згадувала про Джейка.

— А як діти? Вони вже пережили цю втрату?

— Марк та Керрі — так. Бо вони старші. Ерні для цього знадобиться більше часу. До того ж він дійсно дуже любив Джейка. Як батька.