Читаем без скачивания Виклик - Джеймс Паттерсон

Промовляючи останнє речення, я чудово знаю, про що зараз думає Сара. Мабуть, тому, що я думаю про те саме.

— Час іти? — питаю я її.

— Так, — відповідає вона. — Либонь, уже час.

Розділ 108

— А тепер ваші запитання свідкові, містере Ноулз.

Різким кивком голови Ґордон Ноулз подякував судді Барнету і встав з-за столу захисту. Агент Елен Пірс була головним свідком обвинувачення, і йому нетерпеливилося піддати її перехресному опитуванню, щоб розбити її свідчення.

— Агенте Пірс, — почав він голосом увічливим та заохочувальним, як матрац із голками. — Ви щойно показали, що вистежили мого клієнта у Вермонті, причому незаконно проникли у приватну власність і крадькома сфотографували його з іншою жінкою. Чи вважаєте ви це неспростовним доказом того, що містер Карлайл планував убити свою родину?

Елен відповіла швидко і впевнено:

— Ні, не вважаю.

— Сьогодні ми вже заслухали свідчення фахівця, який заявив, що його лабораторія виявила сліди гексогену — вибухівки військового типу — на рятувальному жилеті, знайденому після зникнення яхти «Родина Данів». Чи вважаєте ви це неспростовним доказом того, що містер Карлайл планував убити свою родину?

Елен, скромно вдягнена у білу блузку та чорний брючний костюм, поглянула на присяжних так, наче хотіла висловити своє невдоволення таким напрямком опитування. Ноулз водив її як собаку на налигачі, і їй це не подобалося. Дуже не подобалося.

Настав час завдати удару у відповідь.

— Я вважаю ось що. Чи не варто присяжним замислитись над тим, що всі ці, з дозволу сказати, випадковості, як ви їх називаєте, є чимось більшим, аніж просто випадковостями.

Суддя Барнет не став чекати, поки втрутиться Ноулз зі своїм протестом, і хутко перевів погляд на лаву присяжних.

— Журі присяжних може не зважати на міркування, висловлене свідком за власною ініціативою. — Після цього суддя осудливо поглянув на Елен. — Міс Пірс, будь ласка, дайте відповідь на запитання.

— Вибачте, ваша честь, — сказала Елен, хоча перепрошувати їй зовсім не кортіло. Навпаки, вона була задоволена тим, що на її зауваженні зосередили належну увагу. Хтось мусив це зробити, якщо в цій кімнаті має вершитися правосуддя, а не пародія на нього.

— Вам повторити запитання, агенте Пірс?

Вона перервала Ноулза.

— Ні, я не вважаю, що самі лише сліди вибухівки неспростовно доводять, що містер Карлайл хотів убити свою родину.

Ноулз самовдоволено посміхнувся.

— Агенте Пірс, вас тимчасово усунули від виконання ваших обов'язків як співробітника Антинаркотичного бюро за ваші нерозважливі дії під час переслідування мого клієнта, чи не так?

Елен інстинктивно поглянула на Ієна Макінтайра, який сидів на лаві обвинувачення. Вона була дещо здивована, що адвокат заручився підтримкою її шефа. Від подиву Елен навіть на мить забула про той біль, якого завдав їй Макінтайр, відправивши на три місяці «на канікули».

— Не думаю, що слово «нерозважливий» слушно відображає…

Але тепер настала черга Ноулза перервати її.

— Вас усунули чи не усунули від виконання службових обов'язків?

— Так, усунули.

— І начальник вашого відділу недвозначно наказав вам не переслідувати містера Карлайла, правда ж?

— Так.

— І попри це ви все одно зустрілися з містером Карлайлом під вигаданим приводом і збрехали йому, нібито Джейка Дана підозрюють у причетності до перевезення наркотиків, я правильно кажу? Фактично, ви попередили містера Карлайла про те, що його родина, коли він її знайде, і досі перебуватиме під загрозою. Що ви цим хотіли досягти? Ось у чому питання. Чого ви цим прагнули добитися? Помститися, чи що? Кожна клітинка тіла Елен наказувала їй не втрачати самовладання і не хвилюватися, щоб цей вилупок не обернув її емоції собі на користь. Але їй треба було захищати себе.

— Це просто сміховинно, — твердо сказала вона. — Ніякої помсти не було. Це безглуздя й образа.

— Та невже? Начальник вашого відділу сам сказав, що ваше упереджене ставлення до Карлайла міг викликати судовий процес кількарічної давнини, на якому мій клієнт успішно захистив людину, чию діяльність ви аж надто ревно розслідували.

— Знаєте, якщо була якась несправедливість, то вона полягала саме у вироку, який виніс той суд, — відказала Елен. — Вона знала, що каже зайве, але не могла втриматися. Скільки можна мовчати! — Інколи правосуддя і справді буває сліпим, — додала вона.

Ноулз похитав головою.

— Соромтеся, агенте Пірс! У мене складається враження, що ви зневажаєте нашу систему правосуддя.

— Та ні, — відповіла Елен, дивлячись йому просто у вічі. — Не всю систему. Лише адвокатів захисту.

Розділ 109

Лише на один день. Тільки на один-єдиний день збираюся відірвати своїх дітей від занять. Для Керрі й одного дня забагато. Вона про Пітера чути не хоче, хай навіть її участь дасть змогу засадити його за ґрати на всю решту його жалюгідного життя. Сподіваюся, так і буде.

Втім, я не заперечую. Нехай Керрі буде там, де вона є зараз, — у Єльському університеті на другому курсі. їй уже не потрібен ані дієтолог, ані психолог. їй потрібні лише знання. її вага повернулася до норми, і я сподіваюся, що такою вона й залишиться.

Звісно, Марку довелося пропустити заняття в Дірфільдській школі, щоб дати свідчення в суді. Я дуже ним пишаюся, бо це у нього вийшло досить добре, навіть за несприятливих обставин. З іншого боку, він трохи ошелешений тим, як жорстко обійшовся з ним приятель Пітера, адвокат Ноулз, — підар кошачий, за висловом Марка.

До речі, про ошелешеність… Це я про Ерні.

Після ранньої вечері з Ноланом Гітом, під час якої ми з ним обговорили свідчення, які я маю дати завтра, я повертаюся додому і відпускаю нашу хатню служницю Марію до завтрашнього ранку. Вона каже мені, що Ерні у своїй кімнаті готує домашнє завдання.

У багатьох сенсах Ерні має чимало підстав почуватися — разом з нами — на сьомому небі. Бо то була його ідея вкласти послання у пляшку з-під кока-коли. Це він нас урятував. І з того моменту, як ми увімкнули радіомаяк-передавач на Пітеровому літакові, щоб дати рятувальникам знати, де ми є, Ерні став героєм та загальним улюбленцем. Він дав понад десяток телеінтерв'ю і побував на шоу Ларі Кінґа та Ґрети Ван Састерн. А в усіх статтях, присвячених нашим злигодням, на його долю випало найбільше типографської фарби.

От тільки йому ніколи все це по-справжньому не подобалося, навіть коли він сам вирішував, давати інтерв'ю чи ні. Мій малий посміхався у камери, казав і робив усе правильно, як природжений шоумен. Але ж я мати. І мені видніше. Й ота якась його внутрішня лякливість так нікуди і не поділася. Звісно, я звинувачую лише саму себе.

Я потихеньку стукаю у напівпрочинені двері.

— Не проти, якщо я зайду? — питаю я його.

Ерні сидить у дальньому кутку за столом.

— Звісно, — каже він, не відриваючи погляду від монітора свого комп'ютера фірми «Епл». — Привіт, мамо.

— Як твій твір? Робота йде?

Він мав написати твір обсягом п'ятсот слів про «Маніфест» Лінкольна. І це не враховуючи артиклів. Ось що я дістала навзамін скорочення мого робочого часу в шпиталі: знання про подробиці життя своїх дітей.

— Триста вісімдесят сім слів… І підрахунок іще не закінчено, — відповідає Ерні, швидко клацаючи на бездротовій клавіатурі. — Скоро зроблю.

— Не сумніваюся.

Якусь хвильку я обдивляюся його кімнату, не поспішаючи зайти. Он на стіні фото Альберта Ейнштейна, те саме знамените, на якому він показує язика.

Потім я зупиняюся перед узятою в рамку світлиною Ерні та двох рибалок — капітана Джека та його першого помічника. Як його звати? Дейв? Ні, Ділон, пригадую я. Ну й колоритні ж типи ці хлопці! А які в них посмішки! Ще б пак! Оцей знімок був зроблений відразу ж після того, як я вручила їм їхню винагороду. Хто б не посміхався?

Я теж усміхалася. Здається, це найкращий у світі спосіб витратити мільйон доларів.

— Ти боїшся? — питає Ерні, і його голос долинає до мене наче нізвідки, порушуючи тишу в кімнаті.

— Це ти про мої завтрашні свідчення в суді? Та, мабуть, трохи нервую, — зізнаюсь я. — Ти ж прийдеш мене підтримувати?

Ерні киває. Він вирішив відпроситися зі школи саме на той день, коли мені призначено давати показання у суді. І ця обставина настільки мене тішить, що мою радість важко навіть описати словами.

— Ерні, мені треба з тобою про дещо поговорити, — кажу я.

Мабуть, моя інтонація підказує йому, що ми не обговорюватимемо погоду чи інші тривіальні речі нашого буття. Він відривається від комп'ютера і зазирає мені просто у вічі.

— А що сталося, мамо?

Я сідаю на його ліжко, переводжу дух і починаю. Подум-ки я планувала цю розмову вже багато років, увесь час уважаючи, що мені вдасться підготуватися заздалегідь, щоб не бути занадто емоційною.