Обурений голос зоолога протверезив усіх.
— Що ви робите, божевільні? — гримів учений. — Ви мені знищите весь збір! Чий це мішок?
В тиші, що запанувала, прозвучав глухий, клекочучий від люті голос Горєлова:
— Мій! Я вважаю, що це цілковите неподобство з боку Павлика!
З дальнього кутка комісар з подивом дивився на перекошене обличчя і злобні очі Горєлова.
Зовсім розгубившись, Павлик невиразно пробелькотав:
— Пробачте, пробачте, Федоре Михайловичу… Адже я думав, що це мій мішок, я не знав…
— Потім будеш вибачатись! — продовжував гриміти зоолог. — А зараз — швидше збирати здобич! Всі, всі за діло!
Вода спала тим часом до колін. Вона кишіла, немов у величезному акваріумі, морськими мешканцями — вивертливими рибами, повзаючими голкошкірими, гойдливими ліліями. Всі заходилися ловити їх, але поза водною стихією рухи людей у важких скафандрах стали повільними, втративши легкість і гнучкість.
— Обережніше! Обережніше, товариші! — благав зоолог, рачкуючи по підлозі, — не роздушіть кого-небудь!
За хвилину робота перетворилася в забавний, захоплюючий спорт. Камера наповнилася жартами, сміхом, вигуками. Лише Павлик і Горєлов працювали мовчки й зосереджено. Павлик все не міг забути злісного погляду Горєлова. Горєлов, ще до того як взятися за збирання, швидко оглянув середину свого спорожненого мішка і тепер, з досадою відкинувши його, гарячково працював, не стільки полюючи на тварин, скільки розкидаючи їх у різні |юки. Він швидко наближався до кутка, де Павлик обережно розплутував клубок із чудових морських лілій, горгоній, голотурій та яскравих морських зірок. Несподівано в середині клубка пальці Павлика наткнулися на щось тверде, вугласте. Обережно розсунувши сплетіння паростків, променів і присосків, Павлик насилу витягнув щось металеве, надзвичайно важке — і ахнув од здивування: перед ним був знайомий ящичок для запасних частин «ундервуда» Горєлова!
Напружено тримаючи ящичок в обох руках, Павлик із здивуванням розглядав його. В цю мить Горєлов підійшов майже впритул до хлопчика і підняв голову. Зігнутий, з опушеними додолу руками і піднятою головою, він був схожий у своєму скафандрі на казкове страховище, яке приготувалося до стрибка.
Дрож страху пройняв усю істоту Павлика, коли, обернувшись, він побачив перед собою цю страшну постать і очі, ті самі, повні люті й погрози, похмурі, глибоко запалі очі. Павлик ледве спромігся пробелькотати:
— Федоре Михайловичу, навіщо це тут? Адже частини можуть поржавіти, зіпсуватися?
Не розгинаючись, з опущеними очима, Горєлов різко вирвав з рук Павлика важкий ящичок і приглушено, уривистим голосом сказав:
— Та ні ж! Там немає запасних частин. Я туди переклав деякі лабораторні інструменти для збирання…
Він швидко сховав ящичок у внутрішню кишеню мішка і мовчки, не глянувши на Павлика, продовжував укладати тварин у мішок.
Комісар дивився з свого кутка…
Збирання було закінчене. Все пройшло благополучно, нічого із здобичі не було загублено, нічого не зіпсовано. Учасники екскурсії, задоволені і втомлені, виклали з мішків свою здобич у лабораторні ванни та ящики і розійшлися по каютах.
Горєлов разом з усіма пройшов по коридору, відчинив двері своєї каюти і зник за ними. Двері різко, з уривчастим стуком, зачинились, і Горєлов з перекошеним від люті обличчям на мить застиг на місці біля них. Він важко дихав; великі настовбурчені вуха пашіли, немов з них зідрали шкіру; величезні кулаки то стискалися, то розтискалися. Підійшовши до розібраної друкарської машинки, він вийняв з кишені штанів ящичок, потримав його у тремтячій руці і вставив на місце. У надзвичайному збудженні, немов звір у клітці, він заметався по каюті, міряючи її з кінця в кінець широкими кроками. З його посірілих губ час від часу зривалося хрипке бурмотіння:
— Треба кінчити… Цей хлопчисько… Треба кінчити…
Люто стукнувши кулаком по круглому столу, він упав на стілець біля нього й застиг, нерухомо схиливши голову. «Піонер», набираючи швидкість, відпливав од банки Бьордвууд, тримаючи курс на Вогняну Землю.
* * *
Йти було досить важко. На кожному кроці траплялися величезні уламки скель, стрімчаки, що сягали аж до поверхні або виступали над нею, піщані обмілини та банки, які іноді круто й високо здіймалися над дном. Під час обходу цих перешкод били назустріч, немов вириваючись із труб, сильні струмені течії. Хоч море тут, у прибережній смузі біля Вогняної Землі, неглибоке — тридцять-сорок метрів, рідко глибше, — але світло зверху ледве доходило до дна. Густі зеленуватосині сутінки примушували весь час тримати ліхтарі засвіченими, і все-таки видимість була дуже слабкою.
На поверхні океану лютувала страшенна буря. Вона досить помітно давала про себе знати навіть тут, на дні. Часом доводилося зупинятися, щоб устояти на ногах; доводилося боротися з натиском підводних хвиль, щоб просуватися вперед.
Після довгої ходьби Павлик, нарешті, втомився й пустив у дію гвинт на найменшу кількість обертів, щоб не віддалятися від інших екскурсантів.
Зоолог і Скворешня уперто йшли пішки. Зоолог вважав, що на такому гарному щільному піщаному грунті при повільній ходьбі краще всього збирати придонних тварин. Скворешня не заперечував. Він був досвідчений і витривалий підводний ходак.
Дно поступово підвищувалося, і, нарешті, попереду показалася темна маса густих хащ водоростей.
— Скоро буде легко, бічо, — сказав зоолог Павлику. — Прорвемся тільки крізь стіну цих Макроцистіс перифера, а там, під їх захистом, і бурі не відчуємо, та й течія ослабне…
— А знаєте, Арсене Давидовичу, — відповів Павлик, — виходить, що Марат мав рацію, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!
— Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, — висловив сумнів зоолог. — Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».
— Ну, злізай з коня, хлопчику, — сказав Скворешня, — приїхали!
Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.
У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним — зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.
Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.
Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
— Бачиш, бічо, — сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, — яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
