Ми не стали готувати урокiв, а вирiшили поблукати мiстом, i Антена вигадував усiлякi приймачi. За iдеєю, твердив вiн, можна злiпити приймач з будь-чого. Спочатку вiн прикидав, чи вдасться пристосувати для приймача шкiльне примiщення. Тут, одначе, виникли труднощi з дахом. Антена сказав, що вiн зроблений не з того матерiалу i взагалi краще використати бiльшi об'єкти. Ми пiшли до метро - пiдбирати придатний мiкрорайон. Але дорогою Антена заявив, що нiчого не вийде: вiд транспорту i взагалi вiд лiнiй електропередач буде безлiч перешкод. Ми трохи посидiли в садочку, i Антена, щоб розвiятись, зробив приймач з чотирьох берiзок, двох лавок i квiткової клумби.
- Це все-таки бiльше за книжкову шафу, - сказав вiн. - I взагалi дрiбниця, протримається до першого дощу. Або до ранку. Роса вранцi буде. Давай послухаємо спортивнi вiстi.
?
Антена сидить на низенькiй лавочцi в кiнцi коридора пiд вiшалкою. В руках у нього щось на зразок мiкророяля: чорна плоска скринька з маленькими бiлими клавiшами. В протилежному кiнцi коридора, па пiдлозi, чайне блюдце з сiрим, як попiл, порошком. З порошка стирчать три короткi мiднi дротики. На порозi, вичiкувально дивлячись на блюдце, стоїть худий подряпаний кiт.
- Дистанцiйне годування диких звiрiв? - запитую я.
- Так, звiрiв, - машинально вiдповiдає Антена. Вiн старанно натискує на клавiшi: так початкуючий пiанiст розiгрує гами.
Сiрий порошок на блюдцi ворушиться, повзе вгору по дротинах, i вони вiдразу стають схожi на вузлуватi коренi... Коренi швидко зростаються, створюючи якусь фiгуру. Ще мить, порошок завихрюється i застигає.
На блюдцi стоїть ведмедик.
Я беру статуетку в руки, у неї тверда жорстка поверхня. Всерединi статуетка порожня, це вiдчувається з ваги.
- Поклади, ще не все...
Я кладу ведмедика на блюдце. Антена натискує на клавiшi - i ведмедик розсипається: знову жменя сiрого порошку i три короткi мiднi дротини.
- А зараз буде осел, - урочисто оголошує Антена. - Тобто не осел, а такий невеличкий ослик.
З'являється ослик. Досить схожий.
- Поки що лише двi програми, - зiтхає Антена. - Взагалi ж це буде цiлий набiр: Вiннi-Пух, Кролик, П'ятачок, Тигр тощо. Поки ось випускаємо ослика Iа... Можна ще примусити його ходити. Щоправда, ходить вiн погано.
Сiрий ослик, кумедно погойдуючись, повiльно йде на негнучких ногах. До нього тихо наближається кiт. Однiєю рукою я встигаю вiдштовхнути кота, другою пiдхоплюю ослика.
Здається, я здогадуюсь, як це зроблено. Сiрий порошок скорiше всього якийсь феромагнiтний сплав. Магнiтне поле примушує частинки порошку розташовуватись у певному порядку, спресовує їх, утворюється мiцна фiгурка.
- Майже так, - пiдтверджує Антена. - Нинi дивно - чому цього не придумали ранiше... Розумiєш, у першому приймачi Попова був когерер. Ну, така скляна трубка з залiзними ошурками. Пiд дiєю радiохвиль ошурки злипались. Виходить, принцип був вiдомий ще в минулому столiттi.
- Цiкава iграшка.
- Iграшка? - вiн здивовано дивиться на мене. - Але ж це... Але ж так можна змiнювати машину.
- Так? Ну, нi...
Я популярно пояснюю: сучасна машина, скажiмо, автомобiль, зроблена з багатьох рiзноманiтних матерiалiв. В тому числi немагнiтних.
Антена вiдразу вiдступає:
- Я просто подумав... Розумiєш, може, машини тому й складнi, що в них багато рiзних матерiалiв?.. Але взагалi-то я не сперечаюсь.
Я уважно розглядаю ослика. Мiцно зроблено! Важко повiрити, що вiн може ходити.
Але ж це думка!
Машина, зроблена з сiрого порошку й електромагнiтного поля, буде куди простiша, їй, наприклад, не потрiбнi гвинтовi з'єднання, шарнiри, пiд дiєю поля метал може миттю змiнювати форму... Метал, що змiнюється, - ось у чому справа.
- Художня рада не затвердила ведмедика, - розповiдає Антена. - Сказали, що це формалiзм. Чому, мовляв, ведмедик сiрий. А що я мiг вiдповiсти? Надалi, використовуючи цей принцип, можна буде лiпити i бурих, i чорних ведмедiв, а поки що лише таких. - Адже й веселку зроблено на цьому принципi...
Безперечно, це думка!
Виникла б необхiднiсть у досить складному механiзмi, щоб ослик мiг ходити. А тут нiчого нема! Магнiтне поле зникає на соту частку секунди, порошок починає розсипатись, але знову виникає поле, пiдхоплює порошок, i вiн твердне вже в iншому розташуваннi частинок. Як на двох сусiднiх кiнокадрах: ослик зробив якусь частину кроку...
Ми створили громiздку технiку, наша цивiлiзацiя обросла мiльйонами всiляких приладiв, машин, споруд. Здавалося, з машинами не може бути нiчого несподiваного. Вони ставатимуть складнiшi, досконалiшi i тiльки.
Дурниця! Ми малюємо харчевнi i святих Себастьянiв, а хтось у цей час вiдкриває новий свiт.
Мiнливий свiт, справа не лише в машинах. Увесь свiт! У ньому все буде здатне до постiйної змiни: будинки, мости, кораблi, мiста, лiтаки...
- Ну, ми змонтували на заводi пристойний прилад. Не дистанцiйний - там цього не треба. У "Дитячому свiтi", на вiтринi, точнiсiнько такий ослик... Ось i кава готова. Я принесу магнiтофон, послухаєш вiдповiдь машини.
?
Ми п'ємо каву, зварену струмами високої частоти. Вона не краща за звичайну. Але Антена нею явно пишається, i я хвалю: чудова кава, зовсiм особлива кава, вважай, такої менi ще не доводилось пити.
- Яка в тебе напруга в мережi? - запитує Антена. - Я обов'язково зроблю тобi таку кавоварку.
- Напруга...
До бiса кавоварку! Ось тут з'явилася веселка. Вона свiтилася зсередини i була зовсiм жива. Нiзащо не спитаю, як це робиться. Чаклунство. Сумне чаклунство. Ця веселка нагадала менi ту, давню, хоч вони зовсiм не схожi.
Того дня ми пiшли з Адою в "Художнiй" на денний сеанс, щоб перевiрити її iдею про телепатiю. Iдея здавалася менi цiлком правдоподiбною. Дослiди, розповiдала Ада, провадились на однiй людинi, тому результат вийшов непевний. Потрiбно взяти п'ятсот чоловiк або тисячу, щоб складанням пiдсилити слабкий ефект. Звичайно, пiд час дослiду люди повиннi водночас думати про щось одне, в "Художньому" йшов шведський детективний фiльм, це було дуже вдало: злочинець так несподiвано вдирався в купе поїзда, стрiляв у шпика - i зал "синхронно i синфазно" - завмирав вiд жаху. Ми сидiли в кутку, на нас не звертали уваги. Ада затулила вуха руками й заплющила очi. Вона мусила телепатично вловити цей контрольний момент. На екранi мчав поїзд, шпик ходив по вагонах, а я дивився на Аду, на її обличчi миготiли тiнi...
Дослiд цього разу не вдався. Адi набридло затуляти вуха, i вона сказала, що не обов'язково сидiти так з самого початку, досить приготуватися, коли наблизиться час. Картину ми знали лише за переказами i, звичайно, пропустили контрольний момент.
Потiм ми ховалися в метро вiд дощу. Ми їздили навмання рiзними лiнiями i все дивилися на тих, що входили, вгадуючи по їхнiх обличчях, їх одягу, чи закiнчився дощ. Бувають же дощi, якi йдуть довго! Але цей закiнчився через годину чи пiвтори. Вийшли ми на Iзмайловськiй i вiдразу побачили веселку. Вона висiла над не просохлим ще проспектом, схожа на велетенський арковий мiст. Пiд мостом безшумно пливли колони мокрих автомобiлiв. Ада сказала, що веселку лише злегка намалювали блiдими акварельними фарбами. Я погодився, хоч веселка була дуже ясна. Особливо її верхня частина. I лише бiля пiднiжжя, там, де арка спиралась на дахи далеких будинкiв, фарби дiйсно були м'якi, повитi серпанком...
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
