Чтобы "людомор не брехав", дадим слово другому - самому автору поэмы "Гайдамаки" (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова "задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков". Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их "подвиги" описаны в разделе поэмы "Бенкет в Лисянці":
Найшли льохи, скарб забрали,У ляхів кишеніПотрусили та й потяглиКарати мерзеннихУ Лисянку…… Смеркалося. Із ЛисянкиКругом засвітило:Ото Гонта з ЗалізнякомЛюльки закурили.Страшно, страшно закурили!І в пеклі не вміютьОтак курить. Гнилий ТікичКров'ю червоніє.Шляхетською, жидівською;А над ним палаютьІ хатина, і будинок;Мов доля караєВельможного й неможного.А серед базаруСтоїть Гонта з Залізняком,Кричать: "Ляхам кари!Кари ляхам, щоб каялись!"І діти карають.Стогнуть, плачуть; один просить,Другий проклинає;Той молиться, сповідаєГріхи перед братом,Уже вбитим. Не милують,Карають завзяті.Як смерть люта, не вважаютьНа літа, на вроду;Шляхтяночки й жидівочки.Тече кров у воду.Ні каліка, ані старий,Ні мала дитинаНе остались, - не вблагалиЛихої години.Всі полягли, всі покотом;Ні душі живоїШляхетської й жидівської.А пожар удвоєРозгорівся, розпалавсяДо самої хмари.А Галайда, знай, гукає:"Кари ляхам, кари!"Мов скажений, мертвих ріже,Мертвих віша, палить."Дайте ляха, дайте жида!Мало мені, мало!Дайте ляха, дайте кровіНаточить з поганих!Крові море…мало моря…"
Или раздел "Гонта в Умані":
Минають дні,минає літо,А Україна, знай, горить;По селах голі плачуть діти -Батьків немає. ШелеститьПожовкле листя по діброві;Гуляють хмари; сонце спить;Ніде не чуть людської мови;Звір тільки виє по селу,Гризучи трупи. Не ховали,Вовків ляхами годували,Аж поки снігом занеслоОгризки вовчі…Не спинила хуртовинаПекельної кари:Ляхи мерзли, а козакиГрілись на пожарі.…Не спинила весна крові,Ні злості людської.Тяжко глянуть: а згадаєм -Так було і в Трої.Так і буде.ГайдамакиГуляють, карають;Де проїдуть - земля горить,Кров'ю підпливає.
Ну уж, если в Трое "так було", то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так
…гайдамакиСтіни розвалили, -Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордувалиДуші не осталось…В общем, на славу…погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли -Ножі пощербили.Нема Гонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто до дому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.
Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?
Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла - червоніла.І день і ніч ґвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш -Серце усміхнеться.
Общий итог "гайдамаччини" положительный: сердце кобзаря улыбается.
Теперь не то - тяжко стало:А унуки? Їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Гонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де опочиває?Тяжко! Важко! Кат панує,А їх не згадають.
В чем же причина тех рек крови?
Болить серце, як згадаєш:Старих слов'ян дітиВпились кров'ю. А хто винен?Ксьондзи, єзуїти.
Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?).
В 1847 году написано обращение "Полякам":
Ще як були ми козаками,А унії не чуть було,Отам-то весело жилось!Братались з вільними ляхами…… Отак-то, ляше, друже, брате!Неситії ксьондзи, магнатиНас порізнили, розвели,А ми б і досі так жили.Подай же руку козаковіІ серце чистеє подай!І знову іменем ХристовимМи оновим наш тихий рай.
До унии и следующей за ней освободительной войны с Польшей украинцы жили под властью Речи Посполитой, а казачество мечтало попасть в реестр, чтобы быть частью "ясновельможного панства" и таким образом брататься "з вольними ляхами" за счет труда украинских холопов. Это и был тот "тихий рай", по которому тоскует наш герой.
Странное дело. Русские - тоже "старих слов'ян діти ";такие же православные, как и украинцы; никогда не навязывали им чужой веры; не было у них ни иезуитов, ни униатов. И тем не менее в стихах Тараса Шевченко не только выражения "друже, брате москалю", но и слова доброго о русских не найти.
Русские - это недоумки, которые даже солнцем недовольны (по словам ненавидящего их кобзаря):
Сини мої, гайдамаки !Світ широкий, воля, -Ідіть, сини, погуляйте,Пошукайте долі.Сини мої невеликі,Нерозумні діти,Хто вас щиро без матеріПривітає в світі?Сини мої! орли мої!Летіть в Україну, -Хоч і лихо зустрінеться,Так не на чужині.Там найдеться душа щира,Не дасть погибати,А тут…а тут…тяжко, діти!Коли пустять в хату,То, зустрівши, насміються, -Такі, бачте, люди:Все письменні, друковані,Сонце навіть гудять:"Не відтіля, - каже, - сходить,Та не так і світить;Отак, - каже, - було б треба… "Що маєш робити?Треба слухать, може, й справдіНе так сонце сходить,Як письменні начитали…Розумні, та й годі!А що ж на вас вони скажуть?Знаю вашу славу!Поглузують, покепкуютьТа й кинуть під лаву.
Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил. Но мы видели, что есть и украинцы, у которых многие "подвиги" гайдамаков ничего, кроме отвращения, не вызывают. Однако кобзарю они не указ. Он советуется ни больше ни меньше, как с самой Украиной:
А ти, моя Україно,Безталанна вдово,Я до тебе літатимуЗ хмари на розмову…Порадимось, посумуємо,Поки сонце встане:Поки твої малі дітиНа ворога стануть.
А иначе
За що ж боролись ми з ляхами?За що ж ми різались з ордами?За що скородили списамиМосковські ребра?…заснула Вкраїна…… в болоті серце прогноїлаІ в дупло холодне гадюк напустила…Я посію мої сльози,Мої щирі сльози.Може, зійдуть і виростутьНожі обоюдні,Розпанахають погане,Гниле серце, трудне,І вицидять сукровату,І наллють живоїКозацької тії крові,Чистої, святої!!!…Нехай гинутьУ ворога діти… (1844)
Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо "возлюбите врагов своих "- "уничтожайте врагов своих вместе с детьми." Такое было у него "христианство."
У всякого своя доляІ свій шлях широкий:Той мурує, той руйнує……А той нишком у куточкугострить ніж на брата. (1844)
Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам:
…вражою злою кров'юволю окропіте…
Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления:
А у селах у веселихІ люди веселі.Воно б, може, так і сталось,Якби не осталосьСліду панського в Украйні. (1848)
Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно:
