Читаем без скачивания До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зіновійович

— Слухайте, у мене якийсь шум у голові дивний, — сказав дід.

— І в мене, — признався тато.

— І в мене!

— І в мене! — наче луна прокотилася, повторили хлопці.

— Ходімо звідси! — скомандував дідусь. — Хутко!

Розділ XIII

Боря дає характеристики

Прізвище Борі Ультразвука було Кучкін. Цю інформацію капітан Горбатюк одержав, коли обідав у ресторані «Центральний». Але та інформація виявилася зайвою. Позаяк Бориного прізвища у Троянді ніхто не знав. А от прізвисько Ультразвук і те, що він офіціант із «Центрального», либонь, знали всі. І перший же дядечко, лисину якого прикривала носова хусточка, зав’язана з чотирьох кінців на вузлики, дізнавшись після короткої розмови, хто такий Кучкін, радісно вигукнув:

— А! Боря! Ультразвук! З «Центрального»! Так би й сказали. А то «Кучкін», «Кучкін». Аякже! Он його палаццо. Край води. З особистим причалом. І фамільним прапором на вежі. Хто ж його не знає!

Борине «палаццо» було справді примітне. З червоної клінкерної цегли, з балкончиком, із зубчастою вежкою на даху, над якою справді маяв невеликий синьо-голубий прапорець з намальованою на ньому пляшкою. Біля дощатого причалу погойдувався на воді моторний човен. А посеред двору стояв довгий новий автомобіль, і коло нього порався високий сутулий молодик, любовно протираючи лискучі деталі ганчіркою.

«Справді схожий на знак запитання», — подумав Горбатюк.

Побачивши незнайомих, Боря завмер і, схиливши по-собачому голову набік, дивився на них круглими собачими очима.

— Добридень, Борисе Івановичу! — якомога люб’язніше привітався капітан Горбатюк.

— Драстуйте! — кивнув капітан Попенко.

Боря щось відповів — вони не розчули.

Капітан витяг із кишені посвідчення і, розгорнувши його, показав Борі — нишком, так, щоб не бачили сусіди.

— Якщо можна, зайдемо в хату, щоб не привертати уваги сторонніх, — тихо сказав Горбатюк. Справді, з сусідніх садків уже повитикалися цікаві голови на довгих шиях.

Боря знову щось сказав — і знову вони не розчули.

— У хаті таки краще, — мовив капітан Попенко. — І звук не так губиться.

Боря був блідий як стіна, очі його полохливо бігали. Але він не зрушив з місця.

— Візьміть себе в руки, — зовсім тихо сказав Горбатюк. — Треба поговорити.

Нарешті Боря ворухнувся і, ледве ступаючи задерев’янілими ногами, пішов до дверей. Капітани рушили за ним.

Перше, що впадало у вічі, — це холодильники. Їх було аж три. Один величезний — видно, ресторанний, списаний. Другий трохи менший, новий. І третій — «Норд».

«Треба ж десь ресторанні недоїдки після бенкетів зберігати», — іронічно подумав Горбатюк.

Крім холодильників, були ще стільці — багато стільців, усі однакові, м’які, з потертими м’якими спинками — теж колишні ресторанні, списані.

«Чи не влаштував він тут приватний філіал „Центрального“», — подумав Горбатюк і, кивнувши на стільці, підморгнув Борі:

— Любите гостей?

Боря почервонів:

— А це хіба погано? — нарешті почули вони. Справді, в хаті звук губився не так.

— Це чудово! — усміхнувся капітан Попенко. — Якщо…

Боря нашорошив вуха.

— …якщо гості варті гостинності, — після паузи закінчив Попенко.

— Що ви маєте на увазі? — прошелестів Боря.

— Різні бувають гості, Борисе Івановичу, — сказав Горбатюк. — Про це ми й хотіли з вами поговорити. Ми дуже сподіваємося на вашу допомогу.

Боря якось одразу ожив, очі повеселішали, рухи стали впевненішими, голос чутнішим.

— Так чого ж ми стоїмо? Сідайте, будь ласка. Одну хвилинку, я зараз накрию.

Він уже метнувся до холодильника, але капітан Горбатюк зупинив його:

— Не треба. Не будемо гаяти час.

Боря не став сперечатися, одразу сів і, що називається, перетворився на знак запитання:

— Я вас слухаю.

Горбатюк почав здаля: часи зараз важкі, обстановка складна, напружена, проста трудова публіка у ресторан не ходить, відвідувачі — або ділові люди: комерсанти, підприємці, або високопосадовці, або — не будемо околяса ходити — відвертий кримінальний елемент.

— Начальники, — скорботно стулив губи Боря, — ви хочете, щоб мене зарізали?

— Боже збав! — здійняв догори руки капітан Попенко.

— Не хвилюйтесь, — сказав капітан Горбатюк. — Ми не дозволимо вам ризикувати своїм дорогоцінним життям. Нас не цікавить клієнтура «Центрального». Ні гості «шефа», ні гості «метра», ні «чайники». Нас цікавлять лише дачники-трояндівці. Вас тут знають усі, і ви всіх знаєте. На цих стільцях, що оце ми зараз сидимо, пересиділа, мабуть, чи не вся Троянда. Ну, давайте разом поміркуємо, пофантазуємо… От якби ви раптом дізналися, що хтось із ваших трояндівців задумав зухвалий терористичний акт, — на кого б ви могли подумати?

— Терористичний акт?! — вражено перепитав Боря. — Ще й зухвалий?!.. І ви підозрюєте когось із Троянди?!

— Ми ще нікого не підозрюємо. Ми просто фантазуємо. Розкажіть нам про своїх сусідів, про всіх, кого ви знаєте.

— Ну, це до ранку, мабуть, доведеться розповідати. Я справді знаю майже всіх. Я мешкаю тут уже сім років… Ще коли був одружений.

— А де ваша дружина?

— Не сипте сіль на рану, — драматично мовив Боря. — Я не хочу згадувати про цю зрадницю.

— Тоді повернімось до сусідів. Коротенько, кількома словами. Ваші враження. На інтелігентних пенсіонерів, немічних бабусь багато часу не витрачайте. Хоча… Все буває… До речі, там може бути й хлопчик. Років тринадцяти-чотирнадцяти.

— Хлопчик? — здивувався Боря.

— Ну, не обов’язково в цій родині. Може, сусідський… Хто його зна…

Боря почав називати сусідів. Характеристики його були в’їдливими, саркастичними, безжальними (особливим людинолюбством Боря не відзначався), але всі характеристики він закінчував однією фразою: «На терористичний акт не здатен!» Причому звучало це презирливо, зневажливо, навіть осудливо.

Обидва капітани дивилися на Борю пильно, намагаючись не проґавити жодного слова, жодної інтонації, жодної зміни у виразі обличчя.

І от нарешті Боря дійшов до Дармовиса.

Зробив паузу, замислився, знизав плечима.

— Ну, що вам сказати?.. Я його мало знаю. У них там зараз якісь неприємності в магазині… А син у нього є. Років тринадцяти-чотирнадцяти. Це точно, тут нічого не зробиш. Але…

Він опустив очі. Потім швидко зиркнув — спершу на Горбатюка, далі на Попенка. І отієї обов’язкової фрази «на терористичний акт не здатен!» чогось не сказав.

Капітани мовчки перезирнулися…

Розділ XIV

«Треба порадитися зі Степаном Івановичем та Анатолієм Петровичем!»

Тато розбудив хлопців о п’ятій. Так домовилися ще звечора. Щоб встигнути до автобуса забігти на кладовище і подивитися на ті дивні «непідйомні» кросівки.

Нашвидку поснідали і вирушили.

Небо було безхмарне, високе і чисте. Сонце викочувалося з-за обрію і золотило хрести на церковних банях.

У зеленому шумовинні цвинтарного гаю весело базарювало птаство.

Вони наблизилися до каплиці.

— Ну, де ж ті ваші таємничі кросівки? — спитав дід.

Кросівок не було.

— Значить, забрав, — розгублено сказав Женя.

— А може, зовсім не було? — примружився тато. — Може, здалося?

— Були! — вдарив себе в груди Вітасик.

— Не могло зразу обом здатися, — твердо сказав Женя.

— Хтозна, — похитав головою дід. — От усім же чотирьом учора в голові гуло. А чого, питається?

— Ех! І чого ви підійшли?! — вкотре вже дорікнув Женя. — Ми ж домовилися! Ви ж обіцяли!

І вкотре вже смиренно похилили голови тато й дід.

— Винні!.. Але ж якби ви не скрикнули… — почав дід.

— Не треба! Не треба! — виставив уперед долоню Женя. — Спершу ви підійшли, а скрикнули ми вже потім. Не треба!

— Ну, ти ж зрозумій! Все-таки кладовище… Темно. І вас не чути… Хіба могли ми спокійно стояти? Хто ж знав! — тато розвів руками. — Але як він нас почув?! — здвигнув плечима дід. — Ми ж підійшли навшпиньках і сиділи тихенько як мишки.