Читаем без скачивания До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зіновійович

Про поїздку сьогодні до Троянди — годі й думати.

Треба їхати на Південний автовокзал.

Розділ X

«Нічого не збагну!»

Рано-вранці приїхали тато і дід.

Коли Женя з Вітасиком прокинулися, тато з дідом уже стояли на подвір’ї біля криниці і про щось балакали з бабою Секлетою.

Побачивши хлопців, баба Секлета замовкла і винувато опустила очі.

Хлопці перезирнулися. Було ясно — баба Секлета уже доповіла і про сержанта Бодню, і про його наказ. Та дід і тато не робили з цього секрету.

— Хлопці, — насупив брови дід, — я вас розумію. Я й сам таким був, шукав пригод. Але кладовище — не місце для прогулянок. Зараз такий час… Злочинність зростає. У нашій газеті майже щодня про це матеріали. І об’яви: «Допоможіть знайти…», «Такого-то числа пішов із дому і зник… Прикмети…». Я не хочу, щоб… Ви мене розумієте?

— Слухайте мене уважно, — суворо сказав тато. — Якщо не хочете неприємностей… Я й тобі, Вітасику, не посоромлюсь… Твій тато мені дозволив… Раджу подумати…

— Вони подумають, — кивнув дід. — Вони хлопці розумні. Та й ніколи їм буде сьогодні займатися цими дурницями. Дай Боже, щоб ми до вечора впоралися. Дивіться, який бур’ян! Якщо хочемо, щоб картопля зовсім не стекла, щоб хоч трохи… треба негайно щось робити.

Хлопцям не лишилося нічого іншого, як тільки скрушно зітхнути.

Баба Секлета співчутливо глянула на них і розвела руками — вибачайте, мовляв, але інакше я не могла.

То була каторжна робота — боротися з тими бур’янами. Деревовидні, стовбуристі, вони міцно трималися за землю, дряпалися і навіть, як здалося хлопцям, кусалися. Їх доводилося видирати руками. Ні коса, ні сапка їх не брали. Та й коса у баби Секлети була стара, сточена, благенька — не для таких бур’янів. І, чесно кажучи, ні дід, ні тато косити не вміли. Обидва були городянами.

— Хоч сокирою рубай, — кректав дід, тягнучи із землі чергову бур’янину.

Працювали в брезентових рукавицях. Хлопці, звісно, висмикували ті бур’яни, що менші, але все одно десь години за дві потомилися так, що спини розігнути не могли.

— Може, ми у магазин підемо, щось купимо? — сказав Женя, жалібно дивлячись на дідуся. Дідусь, як і всі дідусі, був поступливіший.

— По-моєму, нам нічого не треба, — сказав дідусь, запитально дивлячись на тата.

Тато, зализуючи навіть через рукавиці поколоті об будяки руки, невдоволено буркнув:

— Нічого нам не треба. Знаю я ваш магазин. Беріть оно сапки і підгортайте картоплю.

Женя був у відчаї.

Він винувато позирав на Вітасика і тільки раз у раз одчайдушно махав рукою.

Це ж його, його найближчі родичі, тато й дід, абсолютно унеможливлювали зустріч із Ноликом! А відтак винен був саме він. Якби не попередження Нолика, Женя б урешті-решт чесно розказав усе діду й татові, і вони, певно, зрозуміли б і відпустили їх. Але розказати було неможливо. І це робило становище безвихідним.

Такого у Жені й Вітасика, здається, ще не було впродовж усього життя. За якихось чотириста-п’ятсот метрів їх чекав загадковий хлопець, а вони не могли зустрітися з ним.

Час минав, тужливий і безнадійний.

Наближався вечір.

— Ну, браття, ми зробили велике діло! — захоплено вигукнув дід, спершись на сапку і оглядаючи город.

— А що! — підхопив тато. — Зовсім інша картина! Молодці, хлопці! З мене могорич.

Тато поліз у сумку з харчами, витяг і урочисто вручив Жені й Вітасику по маленькій шоколадці.

— Спеціально приберіг для такого випадку.

І хоч несподівано отримати в нагороду шоколадки було приємно, гіркоту становища підсолодити вони не могли.

І раптом…

Раптом хлопці побачили Шурика Дармовиса, який ішов вулицею, роззираючись навсібіч і ще не бачачи їх.

Вони кинулися йому назустріч.

— О! Привіт! — вигукнув Шурик. — А я до вас.

— Що? Що таке? — вигукнули Женя й Вітасик, передчуваючи новину.

— Я його бачив!

— Ну!

— І що?!

Шурик глянув на тата й діда, що стояли віддалік, дивлячись на них, і, стишивши голос, сказав:

— Нічого не розумію… Ви що — добре знаєте його?.. Він несподівано з’явився в нас у саду, сказав мені: «Передай хлопцям, що сьогодні ввечері, о десятій…» — і зник. Нічого не збагну…

Розділ XI

У Троянду треба їхати сьогодні

Капітан Горбатюк довго сидів на Південному автовокзалі з диспетчером, аналізуючи графік руху міжміських автобусів. Підраховували, прикидали, які з рейсів минають тринадцятий кілометр о десятій вечора. Але не знайшли жодного. І з тих, що прибувають, і з тих, що від’їжджають. Були такі, що минають тринадцятий кілометр приблизно о двадцять першій тридцять, о двадцять другій тридцять п’ять, о двадцять другій п’ятдесят. А таких, щоб о двадцять другій не лише плюс-мінус п’ять хвилин, а й десять-п’ятнадцять, не було жодного. Ні з дальніх рейсів, ні з міжміських.

— Може, не рейсовий? — сказав диспетчер. — Може, на замовлення?

— Та ні… Не думаю, — зітхнув капітан.

Диспетчер замислився і раптом підняв угору палець:

— Стривайте. Є ще заводські автобуси. Що по суботах-неділях возять заводчан на дачі, на сади.

«Тринадцяте… Що ж це за день? Субота!» — майнуло у капітана.

— Ану-ну! Годиться!

— Тоді давайте глянемо, — диспетчер витягнув із шухляди папірець. — Я тут записав про всяк випадок. Іноді буває треба… Та-ак!.. — він замовк, дивлячись на папірець і щось прикидаючи подумки. От… Останній рейс із Троянди о двадцять першій. Це кілометрів сімдесят п’ять. Ви знаєте, на тринадцятому кілометрі він буде якраз десь о двадцять другій. Влаштовує?

— Думаю, так… Дякую! Дякую! — капітан потиснув руку диспетчеру і вийшов.

Його охопило хвилювання, яке бувало завжди, коли факти починали працювати на версію, що свідчило про правильність обраного шляху розслідування. Хоча певної чіткої версії ще не було, але напрямок уже прозирав.

Троянда! Телефонний дзвінок був, мабуть, звідти.

Капітан глянув на годинник. Була майже дев’ятнадцята, тобто сьома година вечора. Пізнувато. Рейсовий приміський автобус на Троянду вирушав о дев’ятнадцятій двадцять. Прибував у Троянду о двадцятій сорок. І одразу повертався назад. Це був останній рейс. Правда, були ще електрички… Але розкладу капітан не знав. Пізно ввечері між електричками інтервали бувають великі: година-півтори. Отож додому можна втрапити аж о другій ночі.

Службовою оперативною машиною користуватися капітан не хотів. За бензин треба звітувати, а поїздка була начебто не зовсім по роботі. А як-не-як у два кінці понад сто п’ятдесят кілометрів.

Капітан стояв у задумі край шосе.

І раптом біля нього різко загальмували «Жигулі». Горбатюк глянув і не повірив очам. То була машина капітана Попенка.

— Вас підвезти? Десять доларів! — весело вигукнув із віконця його друг. — Що ти тут робиш?

— Ти що — екстрасенс? Знав, що ти мені зараз потрібен як повітря? — сказав Горбатюк, сідаючи в машину.

— Вважай, що так. А що?

— Мені до зарізу треба зараз у Троянду.

— Ех-хе-хе! — похитав головою Попенко. — Глянь на бензин. Я ж на нулі. Не знаю, чи вистачить доїхати додому. А заправитися немає за що… А чого такий заріз?

Капітан Горбатюк стисло розповів другові про події сьогоднішнього дня — про Борю Ультразвука, про телефонний дзвінок, про результати розмови з диспетчером…

— Ясно. Снаряди лягають все ближче. Гадаю, з катастрофою — таки не жарти. Часу лишається все менше. У Троянду поїхати треба, — капітан Попенко почухав потилицю. — Що ж робити з бензином?.. Слухай, а що як побалакати з твоїм диспетчером… Звичайно, це порушення, але… якщо до завтра… певне ж, повірить?

— Ходімо, — рішуче сказав Горбатюк.

Тепер уже потилицю чухав диспетчер:

— Це ж вам літрів п’ятнадцять… а то й каністру…

— Краще каністру, — кивнув Попенко. — Мало що… І для рівного рахунку. Завтра привезу гроші. Слово!

— Та причому тут це… — одмахнувся диспетчер. — Головне знайти. Якби не вечір, не кінець зміни… Ну, посидьте, я спробую… — він вискочив, залишивши їх у диспетчерській.