Читаем без скачивания До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зіновійович

Найчастіше у Завалійки наїжджали Женя з Вітасиком. Їм тут дуже подобалося, і вони навіть із дозволу батьків іноді ночували у сусідки баби Секлети. Але боротися з бур’янами вони не вміли та й, чесно кажучи, не дуже й хотіли їх цікавило зовсім інше. Їх цікавила таємниця підземелля колишнього Георгіївського монастиря. Торік Жорі Лук’яненку, якому кілька днів довелося просидіти під землею, здалося, що там хтось живе. Жені й Вітасику, коли вони проникли у підземелля, теж так здалося. Але поки що розгадати таємницю не вдавалося. Наукова експедиція, яка спеціально досліджувала підземелля, нікого там не виявила.

А цього року влітку, рано-вранці, переночувавши у баби Секлети, Женя й Вітасик вже не вперше пішли на кладовище, де в одному зі склепів був хід у підземелля, і раптом побачили, що зі склепу вийшов незнайомий хлопець, приблизно одного з ними віку. У сріблястому спортивному костюмі і темних окулярах. Побачивши Женю й Вітасика, хлопець метнувся в кущі і зник. Вони кинулися за ним, але його, як то кажуть, і слід прохолов. Півдня вони потім нишпорили по всьому селу, по околицях, розпитували, але ніхто не бачив хлопчика у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.

Це було тиждень тому.

І от вони знову їхали у Завалійки і зустріли в електричці Шурика Дармовиса. Жені було так досадно, що вони його зустріли. Хвалиться своєю дачею, а з їхнього «будівництва» підсміюється. Розумник який!

І раптом Шурик сказав:

— Я з таким чуваком цікавим познайомився позавчора. Окуляри в нього — будь здоров! Темні, модні… як із «Матриці».

Шурик любив всяке модне.

Женя й Вітасик вражено перезирнулися.

— Що-що? — роззявив рота Вітасик.

— У сріблястому спортивному костюмі? — спитав Женя.

— А ви його знаєте? — тепер уже здивувався Шурик.

— Ні…

— А чого ж?

— Ну, бачили просто…

— Здаля…

— Здаля! — хмикнув Шурик. — Я говорив з ним. Ці-іка-авий чувак!.. На вигляд — наче ми з вами, ровесник, а насправді якийсь чемпіон, мабуть…

— Чемпіон? Чого ти так думаєш? — спитав Женя.

— А він однією рукою півблока залізобетонного отак узяв і пересунув, наче дерев’яну чурку. А там кілограмів двісті, не менше. Це у сусіда нашого після будівництва лишилося. «Ого!» — кажу. Він мене не бачив, я ззаду підійшов. Він так різко обернувся, що я аж злякався. «Ну ти й мощняга!» — кажу. А він засоромився, махнув рукою… Познайомилися… Його Ноликом звати.

— Ноликом?

— Арнольд, мабуть. А зменшено — Нолик. Як Кукуленка з дев’ятого «Б».

— Ага, — згадав Женя.

Справді, в їхній школі у дев’ятому «Б» вчився Арнольд Кукуленко, якого звали Ноликом.

— А що він там робив, у вас? — спитав Вітасик.

— Не знаю. Когось шукав, по-моєму. Я не встиг розпитати. Мене мама гукнула. Я два кроки одійшов, щоб спитати, що вона хоче, обернувся, а Нолика вже нема. Я потім усі дачі оббігав, весь куток… Так більше й не бачив. А окуляри — во! І костюмчик, і кросівки на товстелезній підошві — фірма!.. А ви де його бачили?

Вітасик і Женя перезирнулися.

— Та на станції, — сказав Женя. — Теж звернули увагу на окуляри.

— Він, мабуть, десь тут на дачі, — сказав Вітасик.

— Але я його раніше ніколи не бачив, — сказав Шурик.

На цьому розмова перервалася, бо електричка зупинилася на станції «Соколівка», і хлопці ледве встигли вискочити на перон.

Дармовис гукнув навздогін:

— Приїздіть у гості! Перша Дачна, сімдесят п’ять!

Розділ III

Вантажник з університетським дипломом

Важко будувати версію, коли немає жодних об’єктивних даних, а доводиться ґрунтуватися лише на умоглядних логічних висновках. На кшталт — оскільки ти працюєш у магазині й тобі відомо, що прийшла велика партія дорогих товарів, ти можеш навести професійних кримінальних злодіїв або й сам (сама) взяти участь у злочині.

Та коли немає жодних матеріальних слідів, жодних речових доказів, доводиться вибудовувати логічні конструкції.

Всі працівники магазину — від директора Варвари Іванівни Зайченко до вантажника Віктора Гавриловича Дармовиса — за такою умоглядною схемою могли бути причетними до злочину.

Це коли їх не бачити, не говорити з ними, не відчувати на собі їхні погляди. Але коли бачиш їхні змарнілі обличчя, їхні нещасні очі, чуєш їхні схвильовані, захриплі голоси — умоглядна схема закручується у спіраль, яка веде в заплутаний лабіринт.

Увечері директорка, вона ж власниця, сама у присутності підлеглих замкнула і опечатала магазин, попередньо подзвонивши в міліцію про здачу на охорону.

А вранці, прийшовши першою, виявила крадіжку. Сигналізація була відключена, двері професійно зламані.

Пошуковий собака сліду не взяв. Вночі була злива.

Безперечно, награбоване вивозилося машиною. Але на асфальті у дворі, біля підсобки, — жодних слідів. Знову ж таки через ту саму зливу.

«Наче у групі був іще й метеоролог», — з гіркою іронією подумав капітан Горбатюк.

Та от під час розмови з вантажником Дармовисом несподівано з’ясувалася деталь, яка зацікавила капітана.

Чоловік однієї з продавщиць, який працював на машинобудівному заводі шофером, нещодавно придбав старий списаний «бусик» — вантажний мікроавтобус. Відремонтував — і тепер машина у прекрасному стані, навіть шини не голі, «наварні». Вантажник говорив із неприхованою заздрістю, хоча в самого була нова «Таврія».

— Та що — «Таврія»! Я б із ним махнувся хоч сьогодні. Це не «бусик», а скарб. Особливо коли є дача. Щось завезти, щось привезти… Капітальна машина.

«Капітальна, — подумав Горбатюк. — І товар на ній вивезти можна».

Продавщицю звали Тамара. Вона була перелякана і нещасна. На питання, де зараз її чоловік, раптом розплакалася:

— Не знаю. Вчора вранці поїхав у село до батьків, мав увечері повернутися і — нема. Я так хвилююсь.

— Була злива. У селі дороги, мабуть, розкисли, — сказав Горбатюк.

— Я теж так думаю, — кивнула Тамара. Але в очах її були страх і відчай.

А в Дармовиса очі були веселі. І навіть торжествуючі, як здалося Горбатюку.

«Він міг і не говорити про ту машину, але чомусь сказав. Чому?» — подумав Степан Іванович.

Коли капітан був уже в райвідділі, він одразу ж подзвонив в автоінспекцію майорові Дворецькому і спитав про вчорашні дорожні пригоди. Серед досить значної кількості автокатастроф і аварій, що сталися минулої доби на території області, жодного «бусика» зареєстровано не було.

В уяві Степана Івановича знову виникли веселі, торжествуючі очі вантажника Дармовиса. Чого він радів? Щось знав і підказував слідству? У кожному колективі стосунки між людьми складаються досить непросто. Заздрість, суперництво, боротьба, як тепер люблять говорити, особистих амбіцій, на жаль, процвітають повсюдно. Особливо там, де крутяться великі гроші. Отже, не виключено, що між Дармовисом і Тамарою стосунки були недружні, а то й просто ворожі. В усякому разі з Тамариним чоловіком познайомитися треба буде. І якнайшвидше. А може, Дармовис намагався спрямувати слідство на хибний шлях?

Взагалі-то вантажник Віктор Гаврилович Дармовис був не просто собі вантажник, а вантажник із вищою університетською освітою. Він закінчив економічний факультет університету, працював старшим економістом у конторі з довгою і незрозумілою назвою, а потім кинув і перейшов у вантажники. Спершу був вантажником у гастрономі, в універмазі, а ось уже четвертий рік працює у невеликому, непоказному магазині на околиці міста.

Причому він був аж ніяк не з тих декласованих інтелігентів, що спилися, стали «ханигами» і змушені були перейти у вантажники. Він був тверезий, «процвітаючий» вантажник. Купив дачу, машину, побудував нову квартиру. І хоча Варвара Іванівна називала його Вітя, капітан встиг помітити, що директорка ставиться до нього з повагою. Цілком можливо, що він не лише вантажник, а й компаньйон, економічний радник директора.