- Ой як здорово! - вигукнув Андрiйко. - Оце так технiка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсiм близенько...
- Не можна. Бо у вас тяжiння у три рази бiльше. А хiба можна було б завжди жити, маючи потрiйну вагу?
- Е, нi! - жваво озвався Боря.
- Ото ж бо!
- А чого ж ви не передали нам своїх винаходiв? Марсiанин тихенько засмiявся.
- А ви гадаєте, що це буде цiкаво i корисно? Хiба у вас на Землi нема людей, якi користуються телевiзором, або машиною i не знають, як вона влаштована? Уявiть собi, що зникли механiки та iнженери, якi розумiють конструкцiю. Що сталося б? Люди повернулися б до палицi i воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись iз небезпечними винаходами. Так i тут. Ми ждали, доки наука Землi пiднiметься самостiйно до такого рiвня, щоб можна було їй передати нашi вiдкриття, не боячись, що люди Землi погублять себе. Такий час пiдходить. Саме для цього знаходимось на Марсi я i мої товаришi.
- То тут вас багато?
- Нi, не багато. Ми прилетiли сюди рокiв сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?
- Фобос i Деймос! - вихопилось у Андрiйка.
- Правильно. Так тi супутники - штучнi кораблi. На них ми прилетiли вiд iншої зiрки, де зараз живуть марсiани...
- Бач! - радiсно прошепотiв Андрiйко. - Василь правильно казав про супутники...
- Ми якраз i летимо на Фобос, - озвався марсiанин. - Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цiкаве...
Зорянi смуги довкола напiвпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцiльна темрява. Музика затихла. Потiм засяяло голубе свiтло, i перед дiтьми розгорнулася чудесна панорама...
На Фобосi
Апарат, на якому вони знаходилися, повiльно плив у просторi. А внизу, в нiжному туманi, розкинулося казкове мiсто-сад. Воно було розташоване концентричними кiльцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, дiти помiтили, що поселення має форму гiгантської троянди. Кожна пелюстка її складалася
iз групи прекрасних будинкiв одного кольору - голубого, рожевого, чи бiлоснiжного. Всi споруди оповивалися заростями зелених, синiх i червоних рослин. У центрi мiста-троянди блищало кругле озеро, де пiд промiнням кiлькох штучних сонць, купалися i плавали на якихось пристроях марсiани.
- I все це всерединi Фобоса? - вражено запитав Андрiйко.
- Всерединi! - пiдтвердив марсiанин. - Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити i працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах iз Землi, що ви теж готуєтесь будувати такi лiтаючi планети. Ще ваш учений Цiолковський мрiяв про це...
- Ми так мало читаємо, - засоромлено сказала Надiйка.
- Треба вчитися. Ви ще тiльки починаєте життя. Найголовнiше стремлiння. А воно у вас є. Ви менi дуже подобаєтесь, друзi з планети Земля...
- Ой, - згадав раптово Андрiйко. - А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетiв i, напевне, шукає нас!..
- Ну, цьому ми зарадимо, - весело сказав марсiанин. Вiн повернувся до екрана над пультом, щось ввiмкнув. На екранi з'явилася поверхня Марса, червонi горби, пiски, ряди голубих рослин. На рiвнинi показалася ракета, що лежала боком, а поряд iз нею ще одна. Вона стояла рiвно, замiряючись гострим носом у небо.
- Вона, - щасливо промовив Андрiйко. - Василь уже прилетiв. Але як ви знайшли ракету?
- З допомогою локаторiв. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер назад. Вам, справдi, пора. Зустрiнемось ще не один раз.
Свiтло погасло. Постать марсiанина зникла.
- А Топ? Де Топ? - закричала Надiйка.
- Буде собака, не турбуйтеся, - заспокоїв невидимий голос.
Щось засвистiло, в обличчя заструмило тепле повiтря. Навколо замерехтiла зоряна безодня, з її глибини з'явилася гiгантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась i розтанула у снiговiй iмлi. Похолоднiшало. Друзi притиснулись одне до одного. Андрiйко нагнувся, намацав бiля нiг Топа. Пес радiсно завищав.
Iз снiгової завiси зненацька з'явилася ракета. Бiля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув iскристий фейєрверк, ослiпив дiтей.
А коли вони розплющили очi, то навколо нiкого не було: нi апарата, нi марсiанина.
В ракетi вiдкрився люк, звiдти вискочив Василь. У промiннi маленького марсiанського мiсяця його обличчя було блiдим, стурбованим, очi блищали вiд хвилювання. Вiн кинувся назустрiч дiтям, обняв їх, вигукнув:
- Живi, здоровi! Як я переживав за вас! Негайно до ракети, полетимо на Землю. Такий наказ Юрiя Сергiйовича. Там вашi батьки божеволiють вiд горя...
- Ой Василю, як тут здорово, на Марсi! - радiсно сказав Андрiйко. - I ви були зовсiм правий. Тут є i люди, i будинки... А Фобос - це штучна планетка. Ми тiльки що з неї!
- Вигадуєш?
- Правда, - пiдтвердили Надiйка i Боря.
- А як же ви туди потрапили? I як назад?
- Нас привiз марсiанин.
- Де ж вiн?
Дiти розгублено озирнулися. їх оточували тiльки тьмянi горби, чорне небо i снiгова iмла. Довести свою зустрiч iз марсiанином вони нiчим не могли...
Вiд автора
Оце i все, дорогий читачу, про подорож марсiанських "зайцiв". Чи була вона, чи нi? Я довго думав над цим питанням. Може, це їм просто приснилося, коли вони лежали мiж скелями на холодному непривiтному Марсi? Може, чарiвний Фобос, побудований жителями далеких свiтiв для подорожi мiж зорями, лише дитяча уява? А, може, вони взагалi нiкуди не лiтали, а все це вигадав палкий фантаст Андрiйко i розповiв своїм друзям у березовому лiску, рядом iз космодромом?
Проте, все це не має нiякого значення, Вченi працюють, iнженери будують ракети, тисячi майбутнiх космонавтiв захоплено читають iнформацiї про героїчнi польоти Юрiя Гагарiна i Германа Титова. Вони вчаться, гартують волю, палко мрiють i готуються до величної, славної дороги по неосяжних просторах Всесвiту.
Здiйсниться найказковiше! Обов'язково! Чуєте, дорогi хлопчики i дiвчатка? Вiдкриваються чарiвнi ворота Неосяжностi, ви ввiйдете на порiг Космiчної Ери... i тодi наяву постануть перед вами дивнi планети, таємничий Марс, неймовiрнi краєвиди i чудернацькi, хвилюючi постатi далеких розумних iстот - наших космiчних братiв...
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
