— Ось ти, Павлику, кажеш, що легко йти, — в серйозному тоні вернувся Марат до початку їх розмови. — Лег-ко-то воно легко, але ж через таку незначну пологість схилу доведеться набагато далі тягти. Ми вже скільки часу йдемо, а знаходимося всього лише на тисячу метрів нижче поверхні, і температура води все ще вище п'яти градусів.
— А далеко ще йти до двох з половиною градусів?
— Хто його знає! Може, тут де-небудь близько урвище, і зразу буде велика глибина… А може, ми на всю довжину трос-батареї так на цій самій глибині й будемо йти і нижчої температури не знайдемо.
– І доведеться повертатися з трос-батареєю на плечах?
— Ну, що ти, Павлику! Навіщо ж повертатися? Трос-батарея буде виробляти струм і на цій глибині, але тільки температурний перепад між кінцями буде менший і зарядка акумуляторів буде проходити повільніше. А для нас кожна зайва година стояти біля острова неприємна, а може, й небезпечна. Так казав капітан.
Вони йшли деякий час мовчки. Дзижчання зумера нагадало Маратові про підводний човен. Він повідомив лейтенанта Кравцова, що перебуває на глибині тисячі двохсот метрів, що температура води близько п'яти градусів, що все гаразд.
Незабаром дно під ними стало більш похилим, і нарешті воно почало так круто падати, що вони насилу могли стримувати крок, щоб не скотитися сторч головою. Цей втомливий спуск закінчився на глибині тисячі дев'ятисот метрів, і відразу ж друзі опинилися серед зовсім іншої обстановки. Знову з усіх боків їх оточували розкидані всюди скелі — то поодинокі, то нагромаджені одна на одну, то голі, то покриті густими заростями глибоководних лілій, горгоній, поліпів. Серед скель і над ними часто миготіли різнокольорові вогники риб, низки та гірлянди сяючих точок.
— Ну, що ж, Павлику, — сказав Марат, глянувши на термометр, — от ми й добралися куди потрібно: температура рівно два з половиною градуси вище нуля. Можна пустити в хід трос-батарею і — додому!
— Якраз вчасно, — відповів Павлик. — Правду кажучи, я дуже втомився.
— Почекай, Павлику. Класти приймач просто на грунт, у товстий шар мулу, не годиться. Підемо трохи далі та пошукаємо серед скель придатний уламок. На нього й покладемо приймач трос-батареї.
Зручний уламок — низький і плоский — швидко знайшовся біля підніжжя величезної скелі, і на нього обережно спустили з плечей приймач трос-батареї.
— Ху! — зітхнув з полегшенням Павлик. — Хоч і легко, а все-таки спина ниє й болить.
— Давай посидимо трохи, відпочинемо й перекусимо, — запропонував Марат, — у мене вже апетит розійшовся.
Друзі сіли на уламок скелі коло трос-батареї і, обпираючись спиною на скелю позаду, обводячи променем ліхтаря оточуючу їх дику картину, мовчки посмоктували гаряче какао з термосів. Зарості гідрополіпів, темні й світні тіні, які повзали по дну та по хмурих скелях або миготіли в чорній пустоті над ними, — все показувало, що дно жило далеко інтенсивнішим і кипучішим життям, аніж водні товщі безпосередньо над ними.
— Ну, досить, Павлику! Час повертатися, — сказав Марат, повільно підводячись і, видно, зовсім неохоче залишаючи затишне місце. Не встиг він одначе розігнутися й випростати спину, як скеля, під якою вони відпочивали і рівновагу якої вони, очевидно, порушили, несподівано звалилась на них. Павлик і Марат ледве встигли відскочити вбік, але приймач трос-батареї опинився під скелею. Відчай Марата був безмірний. Він не міг простити собі цієї необачності. Дві години він за допомогою Павлика намагався, запустивши гвинт на десять десятих, зрушити величезну скелю, але все було даремно. Далі не можна було гаяти часу, і капітан вислав їм на допомогу Скворешню. Лише після його прибуття на місце аварії вдалося скинути скелю з приймача трос-батареї і пустити його в хід.
Розділ XI
РІШУЧИЙ БІЙ
Із здутими заспинними мішками всі троє повільно піднімалися прямо по вертикалі до поверхні океану.
— Адже ж нам, хлопці, мабуть, час повертати на горизонталь і прямо на ост, до підводного човна, — сказав Скворешня, глянувши на глибиномір. — Глибина — сто п'ятдесят метрів, якраз на рівні підводного доку. Ану, право на борт… Стоп! — скрикнув він раптом, перериваючи маневр і показуючи рукою на захід, вгору і праворуч від себе. — А це що таке?
Близько десяти метрів над ними і за п'ятдесят метрів праворуч на північний захід, у синьозелених сутінках вод поволі посувалася величезна чорна тінь. На її спині можна було помітити якісь великі циліндричні нарости з короткими вертикальними стволами. Тінь рухалась наче без усякого зусилля — пряма, тверда, заокруглена з заднього кінця й загострена спереду, як ніс корабля.
— А он на зюйд ще одна! Он, он, теж за п'ятдесят метрів! — здивовано сказав Павлик, показуючи ліворуч від першої тіні. — Що б це могло бути?
— Так, так, бачу, — підтвердив Марат.
— Підводні човни! — схвильовано крикнув раптом Скворешня. — Щоб я пропав, коли це не підводні човни!
— Про що ви говорите, товаришу Скворешня? — почувся голос старшого лейтенанта. — Які підводні човни?
— Нічого не розумію, товаришу старший лейтенант! — відповів Скворешня. — Два підводних човни на траверзі печери… Прямують найменшим ходом до острова… Додержують інтервалу сто метрів… Пливемо на зюйд, щоб оглянути краще…
— Повідомляйте, що побачите! — наказав старший лейтенант. — Даю сигнал тривоги!.. Включаю всі готові ультразвукові прожектори!
Скворешня запустив тим часом гвинт і на трьох десятих помчав вліво, попереду і вздовж фронту невідомих підводних човнів. Марат і Павлик рушили слідом за ним.
Пройшовши метрів сто далі від другого підводного човна, Скворешня доповів:
— Товаришу старшин лейтенант! Третій на зюйд! Інтервал сто двадцять п'ять метрів!., йдуть строєм фронту…
— Чую, третій на зюйд, — відповів старший лейтенант. — На екрані видно шість силуетів. Носовий прожектор номер сто тридцять вісім ще не працює. В його секторі, між п'ятим і шостим силуетом, великий проміжок. Майте на увазі: верхній кутовий сто сорок другий зараз коректує лейтенант Кравцов. Продовжуйте оглядати фронт!
– Єсть оглядати фронт! Бачу четвертий на зюйд… Інтервал сто п'ятдесят метрів… Продовжую тихо йти до острова, йдемо далі на зюйд… Триста метрів… п'ятсот метрів… Більше підводних човнів не виявлено… Товаришу старший лейтенант!
— Слухаю!
— Ми помітили чотири підводних човни на зюйд від першого… Бачите ви нас?
— Бачу!
— На якій ми віддалі від печери?
— П'ятнадцять кілометрів.
— Дозвольте піднятися над підводними човнами і оглянути на норд від першого.
— У цьому напрямі працюють всі ультразвукові прожектори. Там ідуть ще три підводних човни з такими ж інтервалами. На поверхні видно силуети трьох кораблів. Мабуть, есмінці.
— Говорить капітан «Піонера». Товаришу Скворешня, підніміться всі втрьох над підводними човнами, ідіть слідом за ними і спостерігайте!
Голос старшого лейтенанта перебив капітана.
— Товаришу командир, професор Лордкіпанідзе повідомляє, що лейтенант Кравцов зник із сектора сто сорок два і на виклики не відповідає. Один раз донеслося щось нерозбірливе — і все.
Під шоломом пролунав голос капітана:
— Включити всі діючі ультразвукові прожектори! Не видно? Може, він у плямі сектора вісімдесят вісім?
Старший лейтенант зараз же схвильовано крикнув:
— Он він! З цієї плями вирвався! Знову зник у ній! Він не один! Він не один, Миколо Борисовичу! Він з кимсь зчепився!
— Бачив! — відповів йому стривожений голос капітана.
— Знову! Знову з'явилися в секторі вісімдесят дев'ять! — продовжував старший лейтенант. — Знову зникли в секторі вісімдесят вісім! Лейтенант бореться з кимсь! З ким?
— Товаришу Скворешня! — різко пролунала команда капітана.
– Єсть, товаришу командир!
— Припиніть спостереження за підводними човнами! Негайно на десяти десятих поспішайте на допомогу лейтенантові Кравцову! Віддаль від печери — двадцять кілометрів. Глибина — сімдесят метрів. Напрям — вест-норд-вест. На лейтенанта зроблено напад! Швидше! Швидше! Додержуйтесь наших вказівок у дорозі!
