Одного разу Ян заліз під будинок і несподівано для себе опинився в ямі, у якій можна було спокійнісінько стояти, не згинаючись. І раптом його осяяло, що тут можна було б влаштувати досить зручну майстерню. Ян розумів, якщо Ред попросить в батька дозволу на облаштування майстерні, його, як «путню» дитину, неодмінно послухають. Ред одразу ж на це погодився й пообіцяв умовити батька. Так і зробив.
І робота закипіла! Дуже багато часу пішло на те, щоб поглибити яму чи не вдвічі. Щойно Ян приходив зі школи, він одразу брався до роботи. Ред натомість знаходив сотню відмовок, аби лишень не брати лопати до рук.
Під час роботи Ян постійно розповідав братові, що вони робитимуть тут, коли закінчать будівництво. Ред лише скупо підтакував, давав якусь цінну вказівку і йшов геть.
Нарешті було зведено стіни і навіть вставлено замок у дверцятах. Як же Ян сяяв од радості й гордості! Він начисто вимів долівку і вдоволений всівся на власноруч зробленій лавці, аби ще раз окинути оком майстерню. Та не встиг Ян вдосталь намилуватись результатом своєї праці, як Ред раптом мовив:
– А тепер вийдімо і замкнімо двері.
Ян чомусь вирішив, що це якийсь вкрай важливий ритуал, тож слухняно виконав братову вказівку. Ред замкнув двері, поклав ключ до кишені, обернувся до Яна й холодно мовив:
– Зарубай собі на носі: щоб ноги твоєї не було в цьому приміщенні. Дозвіл батько дав лише мені.
Інший брат, Ольнер, молодший за Яна на вісімнадцять місяців, був страшенний хвалько і лінюх. Він був однакового зросту з Яном, але на цьому подібність між братами закінчувалась. Ольнер прагнув лише бути модним. Якось він мало не до смерті налякав свою набожну матір. Під час молитви той щиро звертався до Бога: «Будь ласка, Боже, зроби мене дуже модним, заради Ісуса Христа!» Марнославство було його вадою, а лінь – гріхом, адже Ольнер і пальцем об палець на вдарив би заради здійснення своєї мрії.
У школі в Ольнера була репутація страшенного тупака, тоді як Ян вважався найкращим учнем.
Щоранку за батьковим наказом брати разом ішли до школи. Але у стінах шкільного приміщення вони не зустрічались. Брати були дуже різні, і їх нічого не пов’язувало. Ян був завзятий, енергійний хлопчина, серйозний у навчанні. Він мав пристрасний і неприборканий характер: міг миттєво спалахнути гнівом, але дуже швидко відходив, просив вибачення і продовжував дружити, ніби нічого й не було. Ольнер, хоч і був страшенним лінюхом, однак мав добру вдачу й хороше почуття гумору. Він весь час байдикував на шкільному подвір’ї. А ще він зовсім не поділяв прихильності Яна до індіанців у потертому одязі.
– Фу, це так огидно! – зазвичай кривився він.
Тож і не дивно, що з кожним днем Ян дедалі більше віддалявся від своїх братів.
![]()
IV. Книга
І от саме в цей час у Яновому житті сталася одна дуже важлива подія. Зі шкільних підручників з природознавства він дізнався, що у світі є лише два натуралісти – Вілсон і Одюбон. Ян дивувався, чому більше ніхто не пише книжок про життя тварин. Аж ось одного дня в газеті він прочитав анонс про вихід у світ книги «Птахи Канади» ціною в один долар!
Досі ніколи гроші не здавалися Яну такими необхідними і важливими.
«О, якби у мене був хоча б один долар!» – марив Ян.
І тут хлопчик почав діяти!
Граючи з товаришами в кульки, він виграв кілька мармурових камінчиків. Їх він поміняв на дзиґи, дзиґи – на складані ножі, складані ножі – на кроликів, а кроликів – на дрібні монети. За гроші Ян носив навіть дрова по хатах. Отак він назбирав аж дев’яносто центів.
![]()
З останніми десятьма центами йому не щастило: ніхто не пропонував роботи, і ніхто в нього нічого не купував. Минуло шість тижнів, перш ніж випала нагода роздобути такий жаданий десятицентовик.
Янові та Ольнерові доручили нарубати дров для кухні. Щодня кожен мав нарубати певну кількість. Ян сумлінно виконував свою роботу, а брат його всіляко від неї ухилявся. Ольнер був маленьким франтом, хоч батькова бідність і не дозволяла йому широко розмахнутися й похизуватися якимсь особливим вбранням. Єдине, що він міг собі дозволити, – міняти паперові комірці, та й то всього лишень один раз на тиждень. Тому Ольнер завжди носив у кишені гумку, якою ретельно щоранку доводив до пуття свій комірець. Ян, на відміну від Ольнера, зовсім не переймався своєю зовнішністю, можна навіть сказати, що в нього був не дуже охайний вигляд.
Ред, найстарший з-поміж братів, вирішив скористатися слабинкою Ольнера й запропонував приз – двадцять п’ять центів на краватку тому, хто протягом місяця краще і вправніше рубатиме дрова. Перший тиждень Ян і Ольнер не відставали один від одного, але зрештою лінивий Ольнер здався і навіть краватка не гріла його серця при згадці про важку роботу. А от Ян продовжував старанно працювати й цілком заслужено одержав двадцять п’ять центів на краватку. Але в магазині його осяйнула блискуча думка: п’ятнадцять центів піде на краватку, а решта – на книжку! Ось так Ян зібрав долар.
Ох і довго ж він чекав на цю мить! Тепер Янові здавалось, що книготорговець скаже: «Книга коштує тисячу доларів», або «Усі книжки продані». Та продавець мовчки обернувся, витяг із стосу однакових книжок одну, покрутив її в руках і спитав:
– В зеленій обкладинці чи в червоній?
– В зеленій, – відповів Ян, сяючи від щастя.
– Дев’яносто центів.
– Дев’яносто центів?! – повторив Ян, розкривши від подиву рот.
Хіба ж він міг подумати, що на книжки можуть бути знижки? За останні два місяці в нього мало мізки не закипіли від думок, як дістати злощасні десять центів. А як він тяжко працював, аби потай від усіх заощадити!
Вдома Ян на одному диханні прочитав книжку, та вона не виправдала його сподівань. На той момент хлопчикові здавалось, що він просто не доріс до неї. Він годинами вивчав сторінку за сторінкою, намагаючись зрозуміти кожне речення, і йому здавалось, що він тримає ключ до всіх таємниць і чудес природи.
А через кілька років Ян зрозумів, що зміст цієї книжки – суцільна нісенітниця, омана для довірливих покупців. Щоправда, в книзі було й дещо корисне: покажчик назв птахів і близько тридцяти невдалих копій зі спотворених малюнків тих таки американських натуралістів Вілсона й Одюбона.
Та хоч яким недосконалим був той покажчик і якими препоганими були картинки, вони все ж таки збагатили Янову пам’ять новими знаннями про пернатих мешканців лісів та полів.
![]()
V. Дивний незнайомець
Щороку навесні Яна нестримно вабило в ліс, і однієї сонячної квітневої днини він вирушив до невеличкого лісочка неподалік міста. Ліс був сповнений дивовижних квітів, пташиного гомону, таємничих шерехів. Янові здавалося, що кожне дерево й кожен кущ промовляв до нього своєю мовою. А з глибокого повноводого яру долинав дивний свист. «Пі-іп, пі-іп, пі-іп!..» – хтось закликав Яна підійти познайомитися. Хлопчик обережно ступав на заклик, як раптом зовсім поруч пролунав й одразу змовк голосний свист. Під колодою Ян помітив маленьку ящірку, яка з появою хлопчика миттю шугонула в нірку. Це була єдина жива істота, яку йому вдалося тут розгледіти. Він вирішив, що то була «свистяча ящірка».
Ян ліг біля озерця й довго когось вичікував, але марно – мабуть, він розполохав усіх лісових мешканців. Ян вирішив тихенько залягти біля іншого озерця, як раптом зовсім поруч зачув кроки.
Хлопчик озирнувся й побачив незнайомця, котрий спостерігав за ним.
Хлопчик почервонів і дуже зніяковів, немов його заскочили на місці злочину.
![]()
