Читаем без скачивания Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович

Головне — питання про будівництво дачі було вирішено.

Розділ III

Перша розмова з Ірою Іващенко. Гугнявий

Наречена Жори Лук’яненка щось приховувала. Знала, та не говорила. Це капітан Горбатюк відчув одразу.

Перш ніж зустрітися, капітан вирішив попитати про неї, дізнатися якомога більше. Він добре знав, як багато важить перша зустріч, яка забезпечує ступінь довіри, щирості, відвертості.

Ірина Іващенко була, як то кажуть, з інтелігентної, літературно-мистецької родини. Батько її — театральний художник, щоправда, не провідний, але досить відомий у театральних колах. Мати — бібліотекар. Окрім Ірини, в сім’ї було ще двоє дітей, молодших за неї, брат і сестра, школярі, семикласник і третьокласниця.

Ірина працювала лаборантом на кафедрі української літератури педінституту. Й училася там-таки на другому курсі вечірнього. Причому вступила не відразу, три роки поспіль складала іспити, поки не домоглася свого. Отже, інтереси, запити її були цілком певні.

Що ж зв’язувало цю «філологічну» дівчину з комерсантом, колишнім дитбудинківцем із неповною середньою освітою, явно нелітературних зацікавлень? Попри всі позитивні відгуки про Жору Лук’яненка, виявилося, що біографія його мала деякі не дуже світлі сторінки, й оточення певний час було не бездоганним.

Ще в інтернаті він зв’язався з кримінальною компанією, побував навіть у колонії. Правда, потім «зав’язав», і останні роки, після армії, нарікань на нього з боку правоохоронних органів не було. І все-таки…

Капітан вирішив не викликати Іру до себе, а зустрітися в інституті, у звичній для неї обстановці.

Почала працювати приймальна комісія, і в коридорах інституту товпилися абітурієнти та їхні батьки.

Капітан у цивільному нічим не вирізнявся серед цього строкатого люду. Він довго спостерігав за дівчиною, не підходячи до неї. Обличчя в неї було гарне і розумне. Високе чоло, майже не фарбовані, ледь-ледь підведені великі блакитні очі, яскраво-червоні, натурального кольору, якісь не дорослі, дитячі губи.

Іноді, беручи папери і відповідаючи комусь, вона усміхалася дуже гарною променистою усмішкою, але це не змінювало невеселого виразу її обличчя. Вона здавалася втомленою.

Як не намагався капітан спостерігати за нею обережно, але вона відчула — вже двічі погляди їхні зустрілися. І хоч капітан одразу опускав очі, він устигав помітити її докір: що вам, мовляв, треба… Час уже було підходити.

І він підійшов.

— Добридень!.. Ви, здається, вже закінчуєте?

В очах її промайнув переляк, тривога.

— Це… ви… дзвонили? — в неї пересохло в горлі від хвилювання.

Капітан пильно глянув на неї:

— Ні. Я не дзвонив.

Вона зблідла. Зрозуміла, що сказала зайве. І одразу усміхнулася:

— Пробачте, я думала, що це ви… З приводу вступу…

Але він бачив, що вона примусила себе усміхнутися. І що дзвінок був не з приводу вступу. Та капітан вирішив не показувати їй цього. Хай думає, що він повірив.

— Я не дзвонив, але дуже шкодую, що не дзвонив, — Степан Іванович усміхнувся якомога щиріше. — Мабуть, треба було таки спершу подзвонити. Ви зараз додому? Ходімте, я вас трошечки проведу. Дорогою побалакаємо.

Вона стрепенулася, наче її вдарило електричним струмом.

— Хто ви? Що вам треба?

Він нахилився до неї і стиха проказав, щоб не чули сторонні:

— Не хвилюйтесь. Я з міліції. Хочу допомогти вам… знайти Жору.

Вона глянула на нього розгублено і безпомічно. І було в її погляді якесь заперечення. Наче вона не хотіла його допомоги. А може, це йому просто здалося…

…Вони йшли через Ботанічний сад, повз лавки, на яких сиділи втомлені приїжджі з клумаками, бабусі з вередливими онуками, щасливі закохані…

— Пробачте, що я ставитиму питання, які можуть здатися вам нетактовними. Але для того, щоб…

— Не треба! — перебила вона його. — Я все розумію. На нетактовні запитання я зможу гідно відповісти.

— Пробачте, — знітився капітан. — Я, звичайно, намагатимусь… Але будь-яке питання, що стосується особистих взаємин, може здатися…

— Не треба! Починайте! — знову перебила вона його. У голосі її було вже роздратування.

«Щось не те, — подумав капітан. — Я ще нічого не питав, а вона вже нервує… Спокійно, Стьопо! Спокійно!»

— Коли ви познайомилися з Лук’яненком?

— Це має для вас принципове значення? Допоможе вам його знайти? — іронічно скривила вона губи.

— Уявіть собі, що інколи…

— Будь ласка! Познайомилася я з ним півтора роки тому. На іменинах у подруги. Один із гостей привів його. Без запрошення. Спершу він мені не сподобався. Мені здалося, що він надто самовпевнений і навіть нахабний. Він приніс відро гвоздик. Просто у відрі. Взимку. Уявляєте, скільки це коштувало?.. Всі ахали.

Подруга розгубилася. А я пхикнула і сказала, що так робили тільки дореволюційні нижегородські купці. А в Африці діти з голоду вмирають. Якщо у вас так багато грошей — перекажіть у Дитячий фонд… У нього так спалахнули очі, я думала, він мене вдарить. Але він тільки зітхнув: «Пробачте. Я більше не буду…»

І вона зітхнула.

Капітан Горбатюк не перебивав її. Уміти слухати — одна з головних професійних чеснот слідчого.

Іра, мабуть, і не збиралася всього цього розповідати. Просто так вийшло.

Коли вона замовкла, він сказав:

— Мені багато хорошого говорили про нього. Різні люди… А коли різні говорять однаково — це, мабуть, правда.

— Правда, — тихо сказала вона. Губи в неї тремтіли.

— Його треба знайти, — твердо сказав капітан. — І якомога швидше. Не можна гаяти ні хвилини. І ви мусите допомогти мені в цьому.

— Як? — підвела вона очі на нього.

— Ви повинні сказати мені все, що знаєте. Все-все.

— Я… я нічого не знаю. Клянусь вам.

— Хто дзвонив вам по телефону? Тільки не кажіть, що з приводу вступу. Це неправда!

Вона густо почервоніла і мовчки втупилася в землю.

— Зрозумійте, Ірочко, справа, може, серйозніша, ніж ви гадаєте. Ви, мабуть, читали, знаєте, що злочинці, які шантажують підприємців, не зупиняються ні перед чим… Вони погрожували вам?

Дівчина ледь помітно хитнула головою.

— І, звичайно, казали, щоб міліції — ні слова?

Вона знову хитнула головою.

— Але я вже знаю, що вони дзвонили… Отже… Вони, звичайно, вимагали грошей… Але у вас же немає грошей.

Іра підвела очі на Степана Івановича.

— Вони не вимагали грошей. Хоча… я знаю його банківські рахунки. І він зробив доручення на моє ім’я. Я не хотіла, але він наполіг… Сказав, що так йому буде спокійніше. Я… я навіть запропонувала гроші тому, хто дзвонив… але…

— Що ж їм було треба?

— Тільки щоб я не заявляла в міліцію про зникнення Жори…

— Але ж із вами вже розмовляв капітан Попенко…

— Вони цього, мабуть, не знають… І я… не сказала… Бо… «Якщо заявиш, шукати доведеться тебе!» — сказав той, гугнявий.

— Гугнявий?

— Ну… голос у нього був такий…

— А що він сказав про Жору?

— Що Жора живий, просто затримується.

— Гм… — капітан замислився. — Хочуть виграти час… Коли він дзвонив?

— Сьогодні вранці.

— Додому?

— Ні. Сюди. В приймальну комісію. Я ще не відразу змогла підійти. Він чекав хвилин п’ять.

— Отже, обізнаність стопроцентна. Очевидно, телефон приймальної комісії дав їм Жора?

— Мабуть.

— Пробачте, Ірочко… Жора вам розповідав про своє дитинство, минуле?

— Розповідав. Усе. І про інтернат, і про колонію…

— Вибачте… Але я до того, що тут можуть бути замішані колишні дружки.

— Я теж так подумала… Але… що ж робити? — у голосі її був відчай. — Ви думаєте, він живий?

— Сподіваюсь.

— І як же його знайти?

— Будемо думати. Ви, звичайно, зі мною не зустрічалися, нічого мені не говорили. Спокійно собі працюйте…

— «Спокійно»… Саме те слово.

— Пробачте…

— Та що ви весь час пробачаєтесь! Хіба в цьому справа…

— Поки що мені доводиться пробачатися, бо я ще нічого не зробив. Але будемо думати.