Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індіанському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого.
– Брате! – сказав Ян, зробивши рукою величний жест. – Як приємно чути скиглення цього нікчемного блідолицього! (Насправді скиглення робилося дедалі нестерпнішим.)
– О, так! – відповів Дятел, скорчивши гримасу блаженства.
– Відпустіть мене! Мій тато з вас три шкури здере за це! – верещав полонений.
– Спершу ми його скальпуємо, а потім спалимо! – заявив Маленький Бобер і на мигах показав, що вони робитимуть із бранцем. Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: «дзи-дзи-дзи», і від цього неприємного різкого звуку в Гая пробігали мурашки по спині.
– Брате Дятле! Дух нашого племені жадає крові цієї жертви!
– Ти хочеш сказати «Великий Вождь Дятел», – тихо виправив його Сем. – Якщо ти не називатимеш мене вождем, я теж тебе не буду так називати.
Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіпі, наново розмалювали один одному обличчя, поправили головні убори й повернулися назад, аби розпочати страту.
Дятел знову заходився гострити ніж, чому не було ніякої потреби, але йому подобався звук «дзи-дзи-дзи».
Маленький Бобер приніс оберемок сухого гілляччя і поклав його перед полоненим, але Га ю не зв’язали ноги, і він одним ударом все розкидав. Вожді відскочили.
– То ось ти як! – вигукнув розлючений Дятел. – Зв’яжи йому ноги, о Брате Великий Вождь Маленький Бобер!
Кілька нових смужок шкіряного дерева, і ноги жертви були міцно прив’язані до стовбура.
Тоді Вождь Дятел виступив з ножем наперед і сказав:
– Великий Брате-Вождь-Червоноголовий-Дятел-що-си-дить-на-пні-й-вимахує-хвостом. Не скальпуй його! Здери шкіру з його тупої головешки, і ми розділимо її навпіл!
– Правильно! – погодився Сем. – Ти чудово придумав, Брате-Старий-Індіанський-Вождь-Великий-Малень-кий-Бобер-що-підточує-дерева!
Дятел витяг з попелу вуглинку і з похмурим виглядом провів на лляному волоссі полоненого «лінію справедливого поділу». Маленький Бобер заявив, що він має право на одне вухо та половину маківки – головної частини скальпа. Тоді Дятел тицьнув пальцем у чубчик на тімені бранця і сказав, що це друга маківка і молодшому Вождеві теж пощастило. Індіанці досить довго обговорювали, як розділити трофей, і нарешті дійшли обопільної згоди. Досі бранець тримався доволі хоробро. Він не переставав погрожувати, що розповість таткові, вчителю, усьому світові і, нарешті, самому містеру Рафтену. Останнє магічним чином подіяло на Дятла, і той трохи занепокоєно звернувся до Маленького Бобра:
– Брате Вождь! Ти розумієш натяки буйного блідолицього? Про що він каже?
– Мабуть, він співає передсмертну пісню мовою свого племені, – була відповідь.
Гай був не з полохливих і мужньо тримався, поки був певен, що все гра. Та коли він відчув, що страшна лінія, проведена вуглинкою, остаточно поділила його череп між двома дикими розмальованими істотами, і коли після тривалого «дзи-дзи-дзи» ножем по каменю Дятел наблизився та схопив його за чуприну, в Гая тенькнуло серце і він зарепетував:
– Ой, не чіпайте мене! Ой, татуню! Ой, мамуню! Відпустіть, будь ласочка, я більше не буду! – ворог капітулював.
– Почекай, Великий Брате Вождь! – сказав Маленький Бобер. – В індіанців є звичай, за яким звільняють і навіть приймають до свого племені сильних духом полонених.
– Якщо вимірювати його силу духу за силою вересків, то її вистало б на шістьох.
– То давай звільнимо його, нехай біжить до своїх.
– Краще лишити його тут на ніч, аби до ранку він сам зміг утекти, – сказав старший Вождь.
Бранець помітив, що його ситуація виправляється, тож одразу пообіцяв принести Вождям скільки завгодно березової кори, а також зробити все, що вони накажуть, – тільки б його відпустили. Гай навіть обіцяв, якщо його залишать в живих, украсти для своїх мучителів найкращі яблука з батьківського саду.
Маленький Бобер став перерізати пута.
Дятел взяв свій лук та стріли й вигукнув:
– Я б залюбки підстрелив би його на бігу!..
А коли впала остання смужка шкіряного дерева, Гай мовчки чкурнув до своєї межі. Опинившись по той бік огорожі, він вибухнув цілою зливою погроз та лайки, про які соромно навіть згадувати.
Після таких переживань інший хлопчина і носа не по-тикнув би до ворожого табору, та Гай добре знав Сема, тож незабаром зметикував, що даремно тоді перелякався. Хлопчача цікавість взяла верх, і Гай частенько підкрадався до тіпі.
І от, нарешті, одного дня підійшовши до бівуаку, індіанські Вожді застукали там Гая. Вони спіймали його і притягли назад. Гай був похмурий, але вже не репетував, як уперше. Вожді вирішували, спалити його на вогні, піддати страшним тортурам чи просто втопити, – проте з його вуст не злетів жоден звук. Тоді вони вчинили допит полоненому. Той мовчав. Що він робив у таборі? Для чого прийшов? Гай тільки зиркав на них з-під лоба.
– Зав’яжімо йому очі й пустимо по спині гаяскутус, – запропонував Ян замогильним голосом.
– Ловко придумав! – зрадів Сем, хоч не більше за полоненого знав, що таке «гаяскутус».
Потім додав:
– Це дуже милосердно. Принаймні, наш бранець не страждатиме…
![]()
Невідоме завжди лякає. У Гая серце впало в п’яти, куточки губ затремтіли, і він уже приготувавсь був розплакатись, коли Ян раптом запитав:
– Чому ж ти не хочеш сказати, що ти тут робив?
І тут бранець зайшовся плачем:
– Я теж хочу гратися в індіанців!
Хлопці ледь стрималися, щоб не пирснути зо сміху.
Маленький Бобер звівся на ноги й вигукнув:
– Великі Вожді сенгерського народу! Коли ми катували цього полоненого й збиралися спалити його живцем на вогні, він справив на нас неабияке враження, бо досі жоден з наших полонених не виявляв такого доблесного геройства. Пропоную прийняти його в наше плем’я!
Тоді підвівся Дятел і сказав:
– О другий за мудрістю Вождь нашого племені! Слова твої справедливі, але ж ти знаєш, що жоден воїн не може приєднатися до нас, якщо він не поборе якого-небудь воїна з нашого племені. Бранцю! Чи можеш ти це зробити?
– Ні…
– А чи можеш випередити когось із нас або влучніше стрельнути, або… або… зробити нам подарунок? Ну що ти взагалі вмієш робити?
– Я вмію красти кавуни… Я бачу краще за всіх у школі… Я можу тихенько підкрадатись. Я безліч разів підглядав за вами з кущів. Бачив, як ви будували греблю і плавав у вашому потічку раніше за вас самих. Я курив люльку у вашому тіпі, коли вас там не було. Я чув, коли ви домовлялись, щоб красти у нас березову кору…
– Не бачу в цьому геройства і сили духу. Може, ти маєш подарунки для Старшого Вождя племені?
– Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає – ми з татом спалили її, але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча…
– Бачу, в нього чесні наміри. Приймаємо його! – оголосив Ян.
– Згоден! – відповів Вождь Дятел. – Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь од свого права на ліву половину скальпа аж до вуха.
Га ю хотілось думати, що це жарт, але в Сема був такий серйозний вигляд обличчя, він із такою жадобою в очах уп’явся в «ліву половину скальпу», що в бідолахи знову серце в п’яти упало.
– О Великий Маленький Бобре! Тобі, звичайно, відомо, через що новенький має пройти, аби вступити до індіанського племені?
– У кожного племені свої вимоги. Але й донині в пошані Сонячний танець і Випробування вогнем.
– А яке випробування пройшов ти? – поцікавився Великий Дятел.
– Обидва, – відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені на сонці руки та плечі.
– Невже? – засумнівався Великий Дятел.
– Я мужньо витримав ці випробування, тож усі одноголосно визнали мене найкращим у племені. – Маленький Бобер промовчав, що він був єдиним представником того племені. – Мені одностайно присвоїли ім’я Вогненний Схід Сонця.
