– Я теж хочу бути Вогненним Сходом, – пропищав Гай.
– Ти? Ще треба подивитись, на що ти здатний, Жовтий Оселедець! Яке випробування ти обираєш?
Гай побажав Сонячний танок, себто засмагнути по пояс. Він і так мав непогану засмагу, тому, хоч він і витанцьовував навколо тіпі в самому лише спідньому, шкіра його не потемнішала.
Надвечір Вожді зібрались на Раду. Старший Вождь оглянув молодого воїна, скрушно похитав головою і промовив:
– Надто зелений, щоб засмагнути. Назвімо його Молодою Гілкою.
Марно Гай протестував. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить більш почесного імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем сенгерського племені.
Гілка був найбільш сумирним членом індіанського племені, але йому страшенно подобалось вдавати кровожерного дикуна. Він дуже любив тату і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену пичку на обличчя розлюченого дикуна. Очі в Гілки були не зловісні та чорні, як у «кровожерних червоношкірих», а ясно-блакитні. Він міг прикрити і пасмами кінського волосся свою скуйовджену чуприну, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі банькуваті оченята. Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його «Пупсом» або «Пташам», або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндіанське, ім’я.
![]()
XIV. Сварка
– А я сьогодні вранці бачив тут вільшанку.
– Це щось нове, – недовірливо промовив Ян.
– Вона в нас найкрасивіша пташка!
– А колібрі?
– Теж мені сказонув! Колібрі просто маленька і аж ніяк не красива.
– Тепер зрозуміло, як ти тямиш у пташках, – сказав Ян, – бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найкрасивішими представниками з-поміж усіх пернатих! – цю фразу Ян десь вичитав і дослівно запам’ятав.
– Ну! – вигукнув Сем. – Говориш, наче книжку читаєш! Кажу тобі, що бачив сотні колібрі в нашому саду, але жодна з них не зрівняється з тією пташкою. Червона, мов кров, сяє, наче вогонь, а крильця у неї чорні. Бабуся Невіль розповідала, що індіанці називають її «птахом війни», бо де вона пролетить, там буде війна.
– А, то це ж кардинал! – перебив Ян. – Де ти його бачив?
– Він перелітав з гілки на гілку, а потім сів на наш тіпі.
– Сподіваюсь, ми не воюватимемо. Ото б упіймати кардинала на чучело!
![]()
– Я вистрілив із лука, та ні стріли, ні пташки більше не бачив. А то ж була моя найкраща стріла. Вірна смерть.
– Віддаси мені стрілу, якщо я знайду її? – раптом поцікавився Гай.
– З якого дива? І що мені з того?
– А подаруєш смолу для жування?
– Ні.
– То хоч позичиш?
– Гаразд.
– Тримай свою стрілу, – сказав Гай, витягаючи її з розщілини в дереві. – Я бачив, як вона там застрягла.
Ще на зорю не займалося, індіанці в бойовому розфарбуванні вирушили на розвідку. Вони озброїлись луками і стрілами і обережно просувалися вперед, уважно вивчаючи на землі кожен слід та прислухаючись, чи не причаївся десь поблизу ворог.
Воїни безшумно пересувались у мокасинах. Їхні засмаглі тіла мелькали між величезними стовбурами столітніх дерев, а гострі очі впивались у кожен листочок. Принаймні так Ян записав у своєму нотатнику.
І хоч воїни ступали майже нечутно, проте все ж таки сполохали молодого яструба, що спурхнув з верхівки смереки.
Три стріли негайно полетіли в птаха, та марно.
Ян кинув погляд на дерево, з якого злетіла пташка, і вигукнув:
![]()
– А я гадаю, то просто відьмина мітла, – сказав Гай.
– Що ти! – заперечив Ян. – Хіба не звідти вилетів яструб?
Ян найкраще з-поміж усіх трьох лазив по деревах. Він скинув головний убір, куртку та штани, поклав на землю зброю і подерся на смереку, не звертаючи уваги на живицю, що виступала прозорими краплями зі щілин кори.
Не встиг Ян зникнути серед нижніх гілок, як Гай запропонував пожартувати над Маленьким Бобром.
Сем погодився. Вони набили травою Янову куртку й штани, натягли головний убір Вождя на чучело, стрілою пришпилили його до землі, а самі дали драла.
Тим часом Ян досяг верхівки дерева и переконався, що то й справді було не гніздо, а звичайнісінький наріст, відомий під назвою «відьмина мітла». Він гукнув своїх товаришів, але не дочекався відповіді і спустився вниз. Спершу незграбне опудало навіть потішило Яна, та раптом він побачив, що куртка його порвана, а стріла поламана. Він знов і знов кликав хлопців, та ті як у воду канули. Ян повернувся до тіпі – хлопців і тут не було. Ян посидів трохи біля вогню, потім попрямував до греблі. Хлопчик не помітив, як до тіпі прокрались Гай і Сем. Сем перегортав його записну книжку, а потім почав голосно читати:
– Мухоловка безстрашна. Ти…
В ту ж мить Ян вихопив у нього книжечку з рук.
![]()
– Б’юсь об заклад, там рима: безстрашна – пташка, – сказав Сем.
Обличчя Яна спалахнуло від гніву та сорому. Йому подобалось складати вірші, але він приховував свій талант. Бій мухоловки з яструбом під час їхньої довгої вечірньої прогулянки справив на Яна глибоке враження. Хлопчикові не раз доводилось спостерігати за наскоками цієї безстрашної маленької пташки на яструбів та круків, тож він вирішив оспівати її героїзм у віршах. Гай підспівував Сему. Він хихикнув кілька разів, а потім промовив байдужим голосом, неначе повідомляв зовсім дріб’язкову новину:
– Кажуть, сьогодні в лісі убили безстрашного чубатого індіанця.
Яну було не до жартів. Він здогадався, що всю сьогоднішню катавасію затіяв Гай. Обернувшись до нього, Ян сердито крикнув:
– Замовкни, гаденя!
– Я з тобою не розмовляю, – хихикнув Гай і пішов за Семом у тіпі. Звідти долинав їхній голосний регіт. Ян підійшов до греблі й почав замащувати глеєм тріщини та дірочки. В тіпі знов пролунав регіт. Незабаром звідти вийшов Гай, став у театральну позу й почав декламувати, звертаючись до дерева над головою Яна:
– Мухоловка тиранна – безстрашна І смілива маленька пташка.
Грудка рідкої грязюки полетіла у Гая, забризкавши хлопця з голови до ніг. Гай з поросячим виском сховався у тіпі.
– Тебе зустрічають квітами! – почувся голос Сема. – Вийди з уклоном. Ти їх чесно заслужив. Коли викликатимуть автора, подай сигнал.
І хлопці в тіпі зареготали ще голосніше.
Ян втратив над собою контроль. Він схопив палицю і кинувся в тіпі, але Сем підняв покриття з протилежного боку і вислизнув надвір. Гай спробував зробити те саме, проте Яну вдалося схопити його.
– Я ж нічого не зробив! – пручаючись, запищав Гай.
У відповідь посипались гучні удари палицею.
– Пусти мене, дурню! Я ж нічого тобі не зробив! Відпусти мене! Семе! Се-е-ме! Се-е-е-еме! – верещав Гай, а палиця тим часом ходила по його спині.
– Не заважай мені! – відповів Сем знадвору. – Я пишу вірші. Це дуже серйозна робота. А Ян добрий, він тільки трохи тебе провчить.
Гай верещав, обливаючись сльозами.
– Замовкни, а то всиплю ще більше, – сказав Ян і вискочив до Сема, який знову заволодів його записником і тепер щось дряпав у ньому.
Побачивши Яна, Сем звівся на ноги, відкашлявся й почав:
– Мухоловка тиранна…
Ян налетів на Сема і давай його гамселити! Гай підскочив на допомогу Сему і пару разів штурхонув його в бік. Ян був худий, але дуже вправний, до того ж він добре зміцнів за час перебування в Сенгері. Ще в школі він навчився перекидати супротивника через спину. Злість надала сил, то ж Сем лише блиснув п’ятами в повітрі й бухнув у пилюку.
