– Хіба ти не чув? Я ж казав, що постріл Яна зарахувався б як гранд ку.
– Теж мені постріл! Та я його миттю переплюну! Ян випадково влучив. В індіанців усі пера були б моїми.
– Що ж, подивимось, що ти за один… – почав був найстарший Вождь, але Маленький Бобер перебив його.
– Хлопці, – сказав він, – а давайте гратися в індіанців по-справжньому. Нехай містер Кларк покаже нам, як робляться індіанські шапки, і тоді кожен одягне тільки пера за свої подвиги.
– За скальпування білих та конокрадство?
– Та ні! За біг, полювання на оленя, плавання, стрільбу з лука…
– Іде!
Калеб показав їм, як робиться індіанський головний убір. Він використав для основи денце старого повстяного капелюха (на превелике незадоволення Яна). Білі гусячі пера, акуратно підстрижені й пофарбовані на вістрях у чорне, пішли замість орлиних. Тепер справа дійшла до обговорення подвигів, за які слід нагороджувати. Кожен на це мав свою власну думку.
– Якщо Гілка нарве в саду вишень і його не помітить Keн, я дам йому перо з червоним волосяним пучком, – сказав Сем.
– Ой, а ти нізащо не поцупиш курчати з нашого курника, бо наш собака тебе просто зжере! – відрубав Гай.
– Дуже треба мені красти твоїх курчат! Я не дикун, я – шляхетний червоношкірий. Головний Вождь! І не забудь, що я обіцяв зняти з тебе скальп, яким потім поділюсь з Яном.
І Дятел голосно загарчав на Гая, розмахуючи руками – Гілка боязко відступив.
Ян випадково оглянувся на Калеба. Той про щось напружено думав.
– Ходімо в тіпі, – запропонував Ян. – Тут дуже пече, містере Кларк.
– Гм! В тіпі хіба що затінок, а пече там так само, як і надворі, – відповів старий мисливець. – Підкотіть брезент з того краю – піде свіже повітря.
– Хіба справжні індіанці так роблять?
– Звісно, роблять. Вони крутять і вивертають свої тіпі на всі лади. В тіпі можна жити в сорокаградусний мороз чи в п’ятдесятиградусну спеку і чудово почуватись. У спеку високо підгортають заслону. Індіанці добре почуваються в тіпі, бо навчились точно прогнозувати погоду. Не раз я прокидався у преріях серед задушливої ночі від монотонних стуків. Я ніяк не міг збагнути, для чого всі скво працюють поночі. А то вони швидко опускали заслони, глибоко вбивали кілки, і за якихось півгодини здіймалась буря. І досі не второпаю, за якими ознаками вони передбачали негоду. Одна стара скво запевняла мене, то її попереджає койот. Може, і справді перед негодою койоти виють. А друга переконувала, що певні квіти перед нічною грозою якось по-особливому схиляють голівки. Третя казала, що погано спить перед бурею. Не відкидаю, що в усьому цьому є якась правда. Індіанці дуже спостережливі.
![]()
![]()
– І що, вони ніколи не помиляються? – запитав Маленький Бобер.
– Помиляються, але не так часто, як білі.
За вказівками Калеба хлопці підкотили заслону з навітряного боку низько, а з тіньового – вище. Й одразу ж у тіпі стало прохолодно.
– Щоб визначити напрям вітру в безвітряну погоду, послиньте палець і підніміть угору. З боку вітру одразу відчувається холодок. Це допомагає правильно виставити димові клапани.
– Розкажіть нам ще про військові головні убори, – попросив Ян. – За які ще подвиги можна заслужити пера?
– Бігайте, плавайте, стріляйте з лука. Влучити стрілою за двісті кроків – це все одно, що вбити бізона. Такий стрілець має отримати вищу винагороду.
![]()
![]()
![]()
– Гранд ку?
– Авжеж, гранд ку! Влучити за п’ятдесят кроків – значить забити оленя, і це буде ку, – вів далі Калеб. – Якщо ви з першого пострілу попадете своєму оленю в серце за п’ятдесят кроків – це буде великий подвиг. Ну а того, хто влучить у серце за сімдесят п’ять кроків, незалежно з якого пострілу, можна назвати першокласним стрільцем. Якщо ж ви за сорок кроків поцілите в дев’ятидюймове вічко дві стріли з кожних трьох, то не ославитеся перед індіанцями, хоча ті стріляють по живих мішенях, а не по іграшкових.
Я бачив, як мідно-червоні малюки влучали в метеликів. Іноді індіанці влаштовують змагання і дивляться, в кого одночасно буде більше стріл у повітрі. П’ять стріл у повітрі вже добре. Це означає, що мисливець швидко й далеко стріляє. Тільки раз у житті мені пощастило побачити, як один воїн пустив у повітря одразу вісім стріл – це вважалось великим чаклунством. Але мати в повітрі сім стріл теж дуже почесно.
– А що нам ще підійде, крім стрільби? Як ви гадаєте?
![]()
– Я гадаю, – втрутився в розмову Сем, – що можна позмагатися в добуванні вогню тертям. Цього Гай точно не вміє. Хто добуде вогонь – одержує перо, хто добуде його за одну хвилину – одержує особливе перо. Ми з Яном змагатимемось, а Гай буде осторонь рюмсати.
![]()
– Зате я краще полюю на оленя. Тут я вас обох за пояс заткну!
– Гілко, краще помовч, бо нас вже верне від твого патякання про полювання на оленя. Про цю гру ми забули назавжди.
І Сем запитав, звертаючись, очевидно, до Калеба:
– Ви знаєте які-небудь індіанські ігри? – Калеб промовчав, удавши, що не почув запитання. Тоді спитав Ян:
– Містере Кларк, а як індіанці бавляться?
– Я можу показати вам дві індіанські гри. Вони допоможуть перевірити ваш зір.
– Все. Вам кінець! І тут я вас переможу! – вигукнув Гай. – Адже я побачив оленя раніше, ніж Ян міг…
– Замовкни! – гримнув на нього Ян.
Характерний звук примусив Гілку обернутись. За спиною в нього Сем гострив великого ножа.
– Час настав, – зловісно промовив Дятел ніби сам до себе.
– Відчепись од мене! – жалібно пропищав Гай. Його лякав такий вигляд Дятла.
Гай зиркнув на Яна і, помітивши в нього ледь вловиму посмішку, трохи заспокоївся, але знову злякався, коли подивився в дико розмальоване й застигле обличчя Дятла.
– Чому ти не гостриш ножа, Маленький Бобре? Хіба ти не прагнеш своєї частки? – процідив крізь зуби Головний Вождь.
– Я пропоную поки що залишити йому скальп, а коли він знову почне вихвалятись – оббілуємо його до кісток, – відповів Ян. – То розкажіть же нам про індіанську гру, містере Кларк.
– На землі або на шкурах вони малюють два квадрати. Кожен квадрат ділять на двадцять п’ять клітинок. Один гравець бере десять фішок: п’ять горіхів і п’ять крем’яшків – і розкладає їх по клітинках як йому заманеться. Ніхто не повинен дивитися, доки все не буде готово. Потім він обертається й дивиться, поки інші співають коротеньку пісеньку.
Після цього перший квадрат накривають, а другий гравець мусить по пам’яті розкласти свої фішки по клітинках точнісінько так, як і на першому квадраті. За кожну правильно покладену фішку йому зараховується очко, за кожну помилку – очко знімається.
![]()
– Ну точно, я… – відкрив було рота Гай, але Сем ухопив його за чуприну. – Не чіпай мене! Це правда! Я кажу правду, а не вихваляюсь!
– Якщо я здеру з тебе скальп, ти застудишся й помреш. Тобі це відомо? – просичав Сем.
– А є ще друга гра. – провадив Калеб. – Індіанці вирізують два шестидюймові квадрати з білого дерева або картону і малюють на кожному кролика. Потім на один з них прикріплюють шість чорних кружечків по півдюйма у поперечнику. Квадрат відносять на сто кроків.
