– Шкури мої, тож і барабан мій! – заявив він.
Калеб хитро підморгнув, вистругав паличку для барабана й обмотав її на кінці клаптиком полотна:
– Дерево додається.
Гай спробував грати, але барабан йому не сподобався, бо він видавав глухий звук.
– Повісь його в затінку. Шкура має висохнути, – порадив Калеб.
Барабан собі сохнув і, мабуть, добряче натягувався, бо час від часу він тихо потріскував і якось дивно гудів. Коли ж він остаточно висох, шкура на ньому зробилась напівпрозорою, а звук тепер міг зворушити серце кожного червоношкірого.
![]()
Калеб навчив хлопців індіанської пісеньки, й вони почали танцювати під неї, а сам старий мисливець барабанив і стиха наспівував. Здавалось, що в усіх них прокидалися дикі інстинкти. Але в найбільшому збудженні був Ян. Підстрибуючи в такт, він ніби зливався душею з пісенькою індіанців. І в цю мить він з радістю віддав би всі блага білої людини тільки за те, щоб збереглося назавжди оце дивне почуття, що його викликав індіанський барабан.
![]()
IX. Кішка і скунс
Того дня Сем здійснював «напад на блідолицих» – його завданням було добути хліба. Гая вкотре вистежили, і він потрапив у полон до ворога й відбував примусову працю на городі. На бівуаку залишився тільки Ян. Він уважно оглянув усі «альбоми», але не знайшов нічого нового, проте слідів було більше. Він побачив серед них сліди маленького скунса і нориці. Біля струмка, на «нижньому альбомі», Ян знайшов новий ланцюжок слідів, які спершу його дещо спантеличили. Перемальовуючи їх, Ян раптом зрозумів, що то, мабуть сліди молодої болотяної черепахи. Він побачив також багато знайомих йому слідів і серед них сліди звичайної кішки. Ян дивувався, звідки вони сюди потрапили. Кішки – взагалі то нічні тварини, і дивно, що вони не боялись хлопців, які майже весь час блукали з луками довкола свого бівуаку.
![]()
![]()
Ян приліг на березі струмка, де в густій траві тріскотіли коники та цвіркуни. Високі трави яскріли жовтими, червоними, синіми квітами.
![]()
Ян дивився на них закоханим поглядом – тепер він знав їх назви. Лежачи на березі струмка, Ян пригадував ті дні, коли він майже нічого не знав ні про птахів, ні про квіти, коли все це було для нього чуже. Все життя в Боннертоні, до найменших його подробиць, постало зараз в уяві Яна: батько, мати, брати й шкільні товариші. Усе це здавалось дуже далеким, хоч відтоді минуло не більше двох місяців.
Думки його обірвав легенький рух біля струмка, де лежала велика повалена грозою липа. Вона являла собою майже суцільне дупло. Стовбур потопав у літніх травах, але одна гілляка відламалась і на її місці залишилась діра. І з цієї діри вистромилась голова з блискучими зеленими очима. За мить звідти вискочила сіра кішка. Вона сіла на сонечку, вмилася лапками, потяглася, потім пройшлася на край колоди й спустилася до потічка. Там вона напилася, граційно струсила з лапок краплини води і трохи пригладила шерстку. Янові стало смішно, коли кішка почала уважно вивчати сліди, як він сам вивчав їх перед цим. Звісно, вона керувалася більше нюхом, ніж зором.
Тварина пішла вздовж струмка, залишаючи на глині цікаві відбитки, які хлопець вирішив неодмінно перемалювати.
Раптом кішка зупинилась і принишкла. Очі її спалахнули зеленим вогнем. Вона легко стрибнула на трав’янистий берег і зникла.
![]()
Яна дуже зацікавила домашня кішка, котра самотою живе в лісі. Він завмер на кілька хвилин, сподіваючись, що кішка прийде знову, та раптом трохи вище по струмку він зачув шерех камінців. Ян обернувся й побачив кремезну тваринку з білими плямами й великим пухнастим хвостом. Хлопчик одразу пізнав скунса, хоч раніше живим його ніколи не бачив. Скунс повільно йшов, до чогось принюхуючись, і зупинився майже напроти Яна. За ним дріботіло троє маленьких скунсенят.
Натрапивши на свіжі сліди кішки, скунсиха так довго їх обнюхувала, що дітлахи встигли її наздогнати. Одне маля підійшло до того місця, звідки спускалася кішка. Воно повернуло свій носик по свіжому запаху. Самиця скунса підбігла до нього, схвильовано заметушилась і полізла на кручу. Дитинчата подерлися за нею, штовхаючи одне одного.
На березі скунсиха стрибнула на стовбур і пішла до отвору в дупло. Вона подивилась, понюхала і залізла всередину. Раптом зі стовбура пролунало жалібне нявчання. Скунсиха позадкувала з дупла, тягнучи в зубах маленьке сіре кошеня.
Воно голосно нявчало, відчайдушно чіпляючись пазурчиками за дупло. Але скунсиха була набагато сильнішою і витягла його. Притиснувши кошеня передніми лапками, вона міцніше вхопила його зубами за шию і понесла до берега. Кошеня запекло відбивалося і, нарешті, боляче подряпало їй око. Скунсиха послабила свою хватку, кошеня скористалося цим і здійняло несамовитий лемент. У Яна аж у серці похололо. Він уже мало не кинувся на допомогу, коли в траві майнула сіра тінь, і перед скунсихою постала кішка-мати. Очі в неї палали, шерсть здибилась, вуха були щільно притиснуті до голови. Матір-кішка дихала страшною хижою люттю. Із спритністю оленя й відвагою левиці вона стрибнула на супротивницю. Скунсиха нестямно завертіла головою і відсахнулась, але швидко опанувала себе. Кожен мускул її наливався пекельною злістю і тремтів од напруження, коли кішка налітала на неї. Скунсиха не встигала ухилятись від страшних пазурів і тільки бризкала смердючою рідиною.
![]()
Кішка рвала зубами й кігтями. Чорна шерсть летіла навсібіч. Скунсиха зовсім розгубилася й обдавала задушливими бризками не лише кішку, але й саму себе. Голова та шия були в неї жорстоко пошматовані. Обливаючись кров’ю, вона кинулась шукати порятунок у воді. Очманіла кішка, хоча й не була поранена, теж ледве переводила дух. Вона б погналася за ворогом і далі, та кошеня, яке забилось під колоду, почало жалібно пищати. Матір одразу вгамувалась, витягла кошеня зовсім неушкодженим. Кішка перенесла його в дупло, а сама вийшла й розпрямилась, помахуючи хвостом та кліпаючи почервонілими очима, в які потрапили бризки. Вона знов, мов тигриця, готова була захищати своїх кошенят.
Одначе скунсиха була вже досить покарана. Вона шкутильгала, залишаючи позад себе кривавий слід і задушливий запах, а дитинчата перевальцем дріботіли за нею.
Ян був зворушений одчайдушною боротьбою старої кішки. З цього дня він перейнявся повагою до всього котячого роду. Досить було тієї обставини, що звичайна домашня кішка могла переселитися в ліс і жити там з полювання, щоб Ян заніс її до свого списку тварин-героїв.
Кішка насторожено ходила по колоді від дупла, де сиділи її кошенята, до самого краю. Вона посилено кліпала очима й, мабуть, дуже страждала, але Ян добре знав, що навіть найбільший і найсильніший звір не зміг би її зігнати звідси. Ніхто не може змагатися у непохитній мужності з матір’ю-кішкою, яка захищає своїх малят.
Упевнившись, нарешті, що небезпека минула, вона обтрусила лапки, протерла ними очі й полізла в дупло.
X. Історія білячого сімейства
– А хочете, я вижену дятла он з того дупла? – сказав Гілка, коли одного дня троє індіанців з луками гасали по лісу Бернса.
