– По-різному…
Та Калеб не встиг пояснити як саме, бо в цей час примчав захеканий Гай і закричав:
– Хлопці! Татова стара коняка копита відкинула! – і він весело засміявся, радіючи з того, що приніс найсвіжішу новину.
– Слухай, Гілко, щось ти дуже багато регочеш – гляди, зуби спалиш на сонці, – і Головний Вождь із удаваним сумом поглянув на Гая.
– Та правда здохла! Я візьму її хвіст на скальп. Ось побачите, я буду найсправжнісіньким індіанцем!
– А чому б тобі не оббілувати коня? Я навчу тебе зі шкури робити індіанські речі, – додав Калеб, запалюючи люльку.
– А ти вмієш?
– З коня здирають шкуру так само, як і з теляти. Ось знімемо шкуру, я вам покажу, які жили брати для шиття.
Вони разом пішли на поле Бернса. Гай метнувся назад і сховався в кущі, побачивши батька, який саме віз на запряжці волів кінський труп.
– Здрастуй, Джиме, – привітався Калеб до Бернса, з яким був у товариських стосунках. – Шкода скотинки?
– Не дуже. Я цього коня майже на дурняка купив – на чоботи виміняв. Та й добре, що здох, бо давно вже кульгав – толку з нього…
– Віддай нам шкуру, якщо вона тобі не потрібна.
– Та забирай, що хочеш.
– Ти тільки перевези його за межу, а ми візьмемо, що нам треба. Все, що лишиться – закопаємо.
– Гаразд… Вам не попадався на очі мій шибеник?
– Та щойно пробігав повз, – втрутився в розмову Сем. – Він начебто побіг до вашої садиби.
– Гм! Ну, може, я застану його вдома. Хай тільки попадеться на мої очі! – стиснув кулаки Бернс.
Бернс пішов, а через кілька хвилин із кущів вигулькнув Гай і приєднався до товаришів.
Калеб виконував основну роботу. Сем та Ян допомагали йому. Гай стояв і дивився, розповідаючи про те, як він сам здирає вдома шкури з телят.
![]()
Коли зняли шкуру, Калеб сокирою вирубав печінку й мозок.
– Цим, – пояснив Калеб, – вичиняють шкуру, а звідси індіанська скво добуває собі нитки, – він зробив глибокий розріз поздовж хребта від середини спини до крупу і, просунувши пальці під пасмо білястих волокон, почав його витягувати. Ця стрічка жил, майже в чотири дюйма завширшки, була дуже тонкою. Вона легко розщеплювалась на окремі волокна, що нагадували шовковисті нитки.
– Ось вам цілий моток ниток, – сказав Калеб. – Візьміть і спершу їх добре висушіть. А щоб вони не ламались, занурте їх у теплу воду на двадцять хвилин. Нитки зробляться м’якими й готовими для роботи. Індіанська скво, коли шиє, тримає нитку в роті, щоб її розм’якшити. Тепер у нас є коняча шкура і теляча шкура. Треба їх якнайкраще використати.
– А як вичиняють шкури?
– У різні способи. Інколи просто чистять, поки не зішкребуть весь жир і м’ясо. Потім натирають галуном[10] та сіллю і залишають згорнутою. А коли вона наскрізь пройдеться галуном, шкура побіліє, тоді її розтягують і мнуть, аж поки вона зробиться зовсім м’якою. Та в індіанців немає галуну та солі, тому вони змащують шкури сумішшю печінки та мозку. Зараз я вам покажу.
– Давайте все робити, як справжні індіанці! – запропонував Ян.
– Тоді дістань печінку й мозок теляти.
– А чому не кінські?
– Не знаю, але я не бачив, щоб індіанці змащували телячу шкуру кінською сумішшю. Мабуть, так краще…
![]()
Сем приніс із дому телячий мозок та печінку. Потім вони з Яном заходилися шкребти телячу шкуру. Після тривалої й напруженої роботи шкура зі споду зробилася синювато-білою. На дотик вона вже не була жирною. Печінку варили з годину, а потім розтерли із сирим мозком. Сумішшю змастили шкуру, після чого згорнули її навпіл, скрутили в сувій і поклали в прохолодне місце. Через два дні шкуру відмили в потічку і повісили сушитись. Коли вона добре просохла, Калеб вистругав міцний, загострений на кінці кілок і показав Яну, як розминати шкуру вістрям кілка, щоб вона зробилася м’якою та еластичною.
Конячу шкуру, після того як з неї зчистили шерсть, належало обробляти в такий самий спосіб, але вона була значно грубішою, тож мала просочуватись сумішшю значно довше.
Через два дні старий мисливець вискоблив її і розім’яв на гострому кілку. Шкура була вже обробленою, за винятком двох-трьох місць. Оглядаючи її, Калеб сказав:
– Гм! Вона не вся просочилася рівномірно.
Він знову змастив її сумішшю і поклав ще на день у холодок, після чого довго розминав на вістрі кілка, поки вся шкура зробилась м’якою та волокнистою.
– Ось так індіанці вичиняють шкури, – сказав Калеб. – Я ще бачив, як шкури вимочували у відварі канадської смереки, але наша шкура вийшла кращою. Тепер залишилось її прокоптити, щоб вона не задубла у воді.
Калеб розклав димове багаття і підвісив шкуру над густим димом. Шкура потемніла й почала пахнути, як пахнуть усі шкіряні вироби індіанців.
– Містере Кларк, а покажіть нам, як індіанці шиють мокасини і воєнні куртки! – знову попросив Маленький Бобер.
– Мокасини робити просто, а от воєнні куртки – не обіцяю. Кожне плем’я шиє мокасини по-своєму. Варто індіанцю глянути на взуття, він миттю визначить, з якого племені незнайомець. Найбільше славляться мокасини оджибва, тобто зі зборками. Їх викроюють із одного шматка шкіри, який загортається у зборки на підйомі ноги. В них м’яка підошва. Другий вид мокасинів поширений переважно у преріях. У них тверді підошви, щоб колючки кактусів та каміння не кололи ногу.
– Я хочу тверді підошви! – сказав Ян.
– Зараз спробуємо, – відповів Калеб.
– І мені мокасини! Це ж моя коняка! – вигукнув Гай.
– Неправда, твій батько віддав коня мені, – спокійно мовив Калеб.
Старий мисливець спеціально залишив шматок недубленої, але ретельно вичищеної шкури. Тепер він розпарив її в теплій воді. Поставив на шкуру ногу Яна, обвів її лінією і вирізав підошву. Цю підошву він поклав виворотом на той самий шматок шкури й викроїв по ній другу підошву.
Тоді Калеб зміряв довжину ступні хлопця, додав ще один дюйм, зміряв ногу в підйомі та додав півдюйма. Потім він викроїв шматок із м’якої шкіри і зробив розріз по середній лінії. Калеб вирізав другий такий самий шматок і язичок, який пришивався до великої викройки так, щоби краї збіглися. Такий самий язичок був пришитий і до другої заготовки.
![]()
– Це переди, – сказав Калеб. – Їх можна вишити бісером.
– Я не вмію.
– Вишивання – жіноча робота, тож я не навчу тебе цьому, але можу показати узор моїх перших мокасинів. Я запам’ятав його на все життя, бо сам убив бізона й від початку до кінця бачив, як скво робила мокасини.
Старий втримав на язиці, що згодом одружився з тією скво.
– А виглядали вони так, – вів Калеб далі. – Червоні та білі трикутники навколо – це гори; на п’яті маленька синя доріжка – це твоє минуле. На підйомі три: червона, блакитна і біла. Вони спрямовані вперед – це твоє майбутнє. Кожна доріжка має багато різних позначок, які означають зміни в житті та дороги, але всі три закінчуються орлиним пером – почестями. Коли мокасини будуть готові – розфарбуй їх. А зараз ми зшиємо їх голкою та доброю міцною жилою. Стібки треба робити через край, щоб не перетерлися.
Ян і Калеб не були вправними шевцями. Тож Сем з Гаєм час від часу підсміювались над ними. Сем хихотів, що із Сі Лі вийде краща скво, ніж із них обох, разом узятих.
![]()
Та зрештою вони обшили перед і стягнули міцним рубцем розріз на п’яті. Потім у кожній халявці вони попробивали по чотири пари дірочок, в які затягнули шнурки.
Ян справжніми індіанськими фарбами розмалював мокасини. Робота завершилась. Звісно, за цей час індіанська скво могла б зробити пар шість добрих мокасинів, та навряд чи так втішалася, як Ян із Калебом.
