Подруга всмiхнулася:
- А хто б же вiдмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!
Рената розговорилася про майбутнє - великi гамiрливi мiста на цiй планетi, електропоїзди, морськi лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихiтне тепле тiльце на руках, вона прислухалася до смоктання, i її поступово охоплювало не знане досi блаженство. Як вона мрiяла стати матiр'ю! В довгi роки космiчного польоту, роки, яким, здавалося, й кiнця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрiя нiколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, вiдгомiн дивовижного процесу, що є суттю часу i простору. I ось вона - мати... Невже це не сон, а дiйснiсть?
Подушечками пальцiв ледь чутно доторкнулася до голiвки сина, вкритої рiденьким волоссям, неначе хотiла впевнитись, що це справдi... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз i тебе погодую...
Але ж Гордiй - затятий космонавт. Невже не можна перервати програму дослiджень хоч на один день? Мiг би спуститися з тiєї орбiти...
- Нашi дiти про Землю дiзнаються з кiнофiльмiв, картин, фотографiй. Рената забрала малого i подала Еолi доньку. - А побачити вже не побачать...
Еола зiтхнула:
- Будемо сподiватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.
- Мабуть, так воно й буде, - покивала головою Рената. - Зразка для порiвняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рiдну планету?
- Маєш рацiю, - погодилась Еола. - А ми всi подумки на Землi... Як там нашi рiднi? Чи не забули нас друзi?
Ренатине обличчя скривилося в болiсну гримасу, кутики вуст здригнулися, жiнка нервово пирснула чи то смiхом, чи плачем.
- Не треба про це, принаймнi хоч зараз.
Одвернулася, щоб непомiтно витерти вологi очi.
До будинку апаратної вiд лiкарнi - рукою подати, проте для Еоли ця вiдстань здавалася величезною. Ось вона йде i нiяк не дiйде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш iншим дисциплiнувати свої нерви, а сама не можеш упоратись iз хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим бiльше потрiбне самовладання..."
Селище - дехто називав його Тимчасовим, а дехто - Пiонерським - мало всього кiлька споруд, досить кумедних в архiтектурному вiдношеннi. Воно притулилося попiд невисокими горами, суцiль порослими лiсом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологiй вершинi гори, то всiх будiвель було чотири. Каменю навозили тiльки для пiдмуркiв, стiни i стелi склали з дерева, а зверху напнули мiцнi пластиковi шатра, пiдпертi каркасами з алюмiнiю. Головний корпус, в якому розмiстилися житловi кiмнати, схожi на каюти космiчного корабля, тiльки набагато просторiшi, поставили метрiв за 150-200 вiд пiднiжжя гiр. До нього з одного торця приєднувалося примiщення кухнi та їдальнi, з другого - медичний сектор. Для складiв (продуктового i технiчного), а також для гаража Самсон i Далiла пробили тунелi в сусiднiх горах. Апаратну поставили у видолинку пiд горою, на якiй вивищувалась антена.
Вийшовши з клiнiки, Еола наче потрапила в лазню. Це вiдчувалося особливо рiзко, бо в примiщення повiтря подавалося крiзь фiльтри. А надворi було волого i жарко. На її обличчi одразу ж з'явилися дрiбненькi крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за рiг, i до слуху дiйшов шум невидимої звiдси рiчки. Що ж вона скаже своєму Нескубi? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусевi згодом. А зараз... Хотiлося i посварити, i приголубити Гордiя... Чи той будиночок апаратної вiдсувається, чи що? А пульс частiшає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космiчний вовче, дам я тобi перцю!
Свiтило пiдбивалося до зенiту, але навколо домiнували тi ж самi два основнi кольори - червонястий i темний у тiнях. Ця картина скидалася на земне надвечiр'я, i Еола зiтхнула на ту згадку. Апаратну з двох бокiв огортали чорнi пелюстки, вiкна - голубуватi з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежi. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Пiдходила задихана, нiби зiйшла на високу гору.
Переступивши порiг апаратної, потрапила в цiлком iнший свiт. Лампи по-земному денного свiтла! Джеркотання апаратури, зеленi хвильки на екранах осцилографiв...
- Як ви сказали? Повторiть ще раз! - гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. - Слiди цивiлiзацiї?
Еола пiдiйшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звiдти якийсь зарослий чоловiк сипав словами:
- Скелi цi нависають над широкою рiчкою, кожна з них - скульптура, одноокi, розумiєш, голови...
Еола нiяк не могла пригадати, хто це такий - не стрижуться, не голяться...
- Може, там живе Полiфем iз своєю сiмейкою? - глузливо сказав оператор. - Будь обачним, Алк!
"Так, це Алк, - упевнилась i Еола. - I як я одразу не впiзнала... Такi сердитi очi тiльки в нього..."
- Ти знову iронiзуєш,- обурювався з екрана ботанiк, а я кажу: природа такого не зумiє...
- Ну, це вже зухвальство, - в тому ж дусi продовжував оператор. - Вiд тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...
Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, i лише тепер вiн помiтив її присутнiсть.
- Ну, гаразд, Алче, i цю твою iнформацiю ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цiкавих тобi гербарiїв!
- Усiм привiт,- встиг сказати Алк i розтанув в екраннiй млi.
Оператор пiдвiвся якось трохи дивно, очiкувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди i одразу вiдсмикнув руку, наче припекло.
- Я хотiла б... Чи можна викликати "Вiкiнг"?
Уже по тому, як пересмикнулось його лице, вiдчула: щось трапилось.
- Гм... Хiба вам не сказали?..
- Нiхто нiчого не казав...
- Та, власне, нiчого особливого, це буває, - оператор говорив затинаючись. - Усякi технiчнi неполадки...
- Та скажiть, ради бога, що сталося?
- Я ж i кажу: зв'язок - це тонюсiнька ниточка...
- Ну?
- От вона i рветься. Саме це сталося вчора - зв'язок з "Вiкiнгом" перервався. Але я сподiваюсь... Та ви не хвилюйтеся - капiтан Нескуба i Лойо Майо живi-здоровi. А зв'язок...
Еола вже не дослухалася, що вiн говорив про вiдновлення зв'язку - її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелi екрана пiд щiлиною видачi. Великими лiтерами там було надруковано:
Я радий, Еоло, що мрiя твоя здiйснилася i ти стала матiр'ю! Плекай наших дiток, повернемось - пригорну до серця.
Назавжди твiй Гордiй Нескуба.
Гантеля - Земля.
Еола спаленiла, губи їй затiпались, та вона нiчого не сказала, мовчки затиснула того папiрця у жменi i неквапом пiшла до виходу, сповнена якоїсь незрозумiлої для оператора гордостi.
17
На сiмнадцятому роцi досить одноманiтного польоту в космосi дослiдницький корабель "Орбiс" нарештi натрапив на якийсь об'єкт. Уперше цю свiтну точку помiтив старший екiпажу Анте-Ео i хоч не надавав цьому фактовi особливого значення, вирiшив звiритися з картами. Удвох iз своїм помiчником Кон-Тiро вони переглянули усi зображення, що зберiгалися в пам'ятi електронного мозку корабля, але цiєї точки не знайшли. Тодi почали приглядатися пильнiше, i виявилось, що свiтнiсть об'єкта протягом сталого вiдтинку часу змiнюється у великих межах, отже, це - довгасте тiло, яке обертається навколо поперечної осi.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
