Читаем без скачивания Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

Ми вивільняємо свою самосвідомість ось уже чотири тижні. Ми переконалися, наскільки часто наші думки переповнені негативом і страхом, наскільки страшно нам було почати вірити, що десь існує місце, де ми маємо бути, і що ми можемо дістатися цього місця, прислухаючись до власного творчого голосу і його порад. Ми почали надіятися і водночас боятися цієї надії.

Просуватися до духовної залежності потрібно плавно і повільно, саме так ми і робили: з кожним днем ми ставали вірніші собі та більш відкриті для добра.

Ми зі здивуванням помітили, що це відбилося і на наших стосунках з людьми. Виявилося, що ми можемо розкривати іншим більше правди про себе, або більше вислуховувати правду інших людей і сприймати з добрим серцем і одне, і інше. Ми стали менше осуджувати і себе, і інших. Чому? Ранкові сторінки як потік свідомості поступово послаблюють нашу зосередженість на певних ідеях і недалекоглядних поглядах. Ми починаємо помічати, що наші настрої, підходи і уявлення непостійні. Ми освоюємо відчуття руху, течію постійних змін у нашому житті. Ця течія, або ріка, — благодатний потік, який несе нас до найкращого життя, найвірніших друзів, найщасливішої для нас долі.

Залежність від творця всередині нас — це свобода від будь-якої іншої залежності. Дивовижно, але це ще й єдиний шлях до справжньої близькості з іншими людьми. Позбавившись від страху, що нас покинуть напризволяще, ми нарешті можемо почати жити більш спонтанно. Наші рідні та друзі, від яких ми врешті-решт не вимагаємо безперестанку нас розраджувати і підбадьорювати, можуть виражати до нас свою взаємну любов, уже не відчуваючи такого тягаря.

Прислухаючись до дитини-митця, яка живе всередині нас, ми дозволили їй почуватися усе безпечніше й безпечніше. І завдяки цьому відчуттю безпеки вона почала розмовляти з нами все голосніше. Навіть у наші найгірші дні ми чуємо тихенький оптимістичний голос: «Ти все ще можеш зробити це і це, або, може, було б цікаво спробувати те і се…».

Більшість із нас помічає, що завдяки практиці написання ранкових сторінок ми стали менш строгими. Відновлення — це процес пошуку ріки і добровільне занурення у її потік — потік з порогами і не тільки. Ми дивуємося собі, коли кажемо «так», а не «ні» новим можливостям. Починаючи вивільнятися від старих уявлень про себе, ми раптом усвідомлюємо, що наше нове «Я» може насолоджуватися найнесподіванішими пригодами.

Мішель, наполеглива і амбітна юристка, записалася на уроки фламенко та отримувала від них неабияке задоволення. Її дім — у минулому ідеально чистий, зразково-показовий і повен найновіших технологічних винаходів — несподівано почав наповнюватися буйними кімнатними рослинами, пухкими подушками та приємними ароматами. На колись білих стінах розлилися тропічні кольори. Вперше за багато років вона дозволила собі щось приготувати, а потім і взятися за голку і нитку. Вона все ще була успішним адвокатом, проте її життя стало більш збалансованим. Вона більше сміялася і почала привабливіше виглядати. «Не можу повірити, що я на таке погодилася», — радісно повідомляла Мішель, насмілившись на чергову ризиковану затію. А потім казала: «Не можу повірити, що не робила так раніше!».

Обережно вивчаючи власні можливості, ми починаємо схилятися до творчого розвитку. Замінюючи «Ніколи!» на «Можливо», ми відчиняємо двері таємниці і магії.

Це нове позитивне ставлення свідчить про зародження довіри. Ми починаємо шукати ложку меду у тому, що на перший погляд нам видається бочкою дьогтю. Більшість із нас помічає, що завдяки практиці ведення ранкових сторінок ми стали поблажливіше ставитися до себе. Вже не відчуваючи безвиході, ми перестаємо бути надто суворими і до себе, і до інших. Це співчуття — один із перших плодів синхронізації нашої творчості з її Творцем.

Відчуваючи дедалі більшу любов і довіру до нашого внутрішнього компаса, ми втрачаємо страх перед близькістю, тому що більше не плутаємо близьких нам людей з вищою силою, яку пізнаємо. Простими словами, ми вчимося відмовлятися від ідолопоклонства — обожнювання людей, місць або речей і залежності від них. Натомість ми стаємо залежними від самого джерела, яке задовольняє наші потреби за допомогою людей, місць та речей.

У це твердження багатьом з нас дуже складно повірити. Ми зазвичай думаємо, що для того, щоб щось сталося, ми повинні вийти на вулицю і потрусити декілька дерев. Не заперечуватиму, що це заняття часто виявляється для нас корисним, радше навіть необхідним. Я називаю його робити посильне.

Однак хочу зауважити, що хоч робити посильне і необхідно, проте я лише кілька разів була свідком того, що це приносить безпосередню користь. Радше це виглядає так, наче ми трусимо яблуню, а Всесвіт дарує нам апельсини.

Знову і знову я була свідком того, як митці у процесі відновлення робили посильне — осмислювали свої мрії і зосереджувалися на них, а потім робили кілька кроків у напрямку до здійснення цієї мрії — і Всесвіт миттєво й несподівано відчиняв перед ними нові двері. Одне з головних завдань творчого відновлення — навчитися приймати таку щедрість.

Часто люди намагаються жити навпаки: спочатку вони стараються мати якомога більше речей чи грошей, щоб більше займатися тим, чим би їм хотілося, щоб бути щасливішими. А насправді все навпаки. Спочатку потрібно

стати

собою, потім

робити

те, що вам потрібно, щоб

мати

те, чого вам хочеться.

Митець повинен мати вільний час, час бити байдики. Щоб захистити наше право на такий час, потрібні сміливість, переконливість і завзятість. Наші рідні та друзі можуть з подивом сприйняти нашу потребу усамітнитися як знак відчуження від них. Так і є.

Творчій людині необхідне усамітнення. Без нього митець всередині нас стає дратівливий, сердитий і сам не свій. А якщо можливість усамітнитися довго не з’являється, наш митець замикається в собі, стає похмурим і непривітним. Зрештою, ми перетворюємося в загнаних у кут тварин і починаємо огризатися до рідних та друзів, щоб ті дали нам спокій і перестали вимагати від нас неможливого.

Насправді це ми самі вимагаємо неможливого. Ми очікуємо, що наш внутрішній митець продовжуватиме функціонувати попри те, що ми не даємо йому того, що він потребує. Митцю необхідно періодично залишатися наодинці. Йому потрібен час для зцілення. Без такої підзарядки наш митець виснажується. А з часом він не просто стає сам не свій. Ми починаємо погрожувати вбивством. На початкових стадіях ці загрози спрямовані на наших рідних. («Якщо ти ще раз мене переб’єш, я тебе вб’ю…») І горе тому чоловікові, який не зрозуміє цього натяку. Горе нещасній дитині, яка не дає вам побути наодинці. («У мене вже вривається терпець…»)

Згодом, якщо на наші попередження не звертають уваги і ми не збираємося змінювати обставини — шлюб, роботу, дружбу, — які викликають у нас ці попередження і погрози, замість того, щоб хотіти вбити інших, ми починаємо хотіти вбити себе. «Мені тебе прибити хочеться» змінюється на «Хочу застрелитися».

Запитання «А кому воно треба?» поступово витісняє почуття радості та задоволення. Ми можемо і далі виконувати певний набір дій, називаючи це життям. Можемо навіть продовжувати творити, висмоктуючи з себе останні соки і спустошуючи власну душу. Проте життя так і залишатиметься безбарвним, бо ми потрапили у пастку.

Пастку доброчесності.

Існують серйозні переваги у тому, щоб залишатися у глухому куті у своїй творчості і відкладати на потім піклування про власне «Я». Для багатьох творчих людей переконаність у тому, що вони повинні бути доброчесними і повинні зважати на те, що станеться з їхніми друзями, рідними, партнером чи партнеркою, якщо вони наважаться творити, стає вагомим виправданням власної бездіяльності.