Читаем без скачивания Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Тiм опустив руку з запискою й сiв на край ванни. Вiн iще тремтiв вiд хвилювання, але в головi йому вже прояснiло. Вiн розумiв: записочку зашифровано на той випадок, якби вона попала в руки Трочевi. Тепер треба розшифрувати її.

Вiн знову став пiд лампочкою бiля умивальника й повiльно перечитав записку:

"Туди, де липкохвiст, прийди".

Ну, це зрозумiти неважко. Треба пiти до лялькового театру, де вiн колись бачив виставу. До шиночка в Евельгене.

"Те, що знайшла королiвна, знайди".

Цi слова були ще зрозумiлiшi - найважливiшi, найприємнiшi слова в усiй записочцi. Вони означали: поверни собi свiй смiх, А що це можливе, свiдчило дальше речення:

"Шлях простiший, нiж ти гадаєш".

Але що означає ось оце?

"Його тобi покаже чоловiк, що вiдраджував вiд вихора".

Тiмовi довелось покопатися в своїй пам'ятi. Та все ж вiн пригадав: Вихор - то назвисько коня! Останнього коня, що виграв йому заклад на iподромi! А один чоловiк, що його Тiм тодi ще не знав, вiдраджував Тiма ставити на Вихора. Той чоловiк був Крешимир!

Отже, Крешимир знає, як Тiм може повернути собi свiй смiх! Хлопець, правда, вже давно про це здогадувався. I однаково ця звiстка приголомшила його. Йому довелося знову сiсти на краєчок ванни.

Свiтла було досить i там, i Тiм прочитав далi:

"Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв".

Шофер - то Джоннi, Тiм збагнув зразу. Але "дiм радникiв"?

Над цiєю досить немудрою загадкою Тiм мiркував довгенько, поки здогадався, що то просто мiська рада, чи ратуша. Вона ж стоїть зовсiм близько вiд готелю. Значить, там Джоннi чекатиме на Тiма з машиною й вiдвезе його до Евельгене.

Тiльки коли?

"Приходь у годину трамваїв (темну!)"

Його друзi знали про двi пригоди з трамваями: по-перше, той трамвай, що повернув на вокзал, коли Тiм забивсь об заклад iз паном Рiкертом, i, по-друге, летючий трамвай у Генуї, що його Тiм бачив разом iз Джоннi. Певне, в записцi мались на увазi обидвi пригоди, бо там було написано "трамваїв", а не "трамвая". "Година трамваїв"... Що ж це за година? Летючий трамвай вони бачили опiвднi, цебто о дванадцятiй годинi. А як Тiм уперше побачив пана Рiкерта в трамваї, теж була дванадцята година.

Отже, о дванадцятiй годинi, опiвднi. А тепер... - Тiм глянув на годинника, - уже п'ята година. Виходить, треба прийти завтра? Чи, може, треба було сьогоднi опiвднi?..

Але ж тут написано ще слово "темну!" В дужках i зi знаком оклику. Що це за темна година опiвднi?

I знову Тiм розгадав ту досить просту загадку не зразу. Та врештi вiн збагнув: iдеться про темну дванадцяту годину, цебто про пiвнiч! А до пiвночi ще довгих сiм годин.

Решту записки знов було дуже легко зрозумiти:

"Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"

Отже, Тiм повинен стерегтися Троча й вийти з готелю потай - може, навiть перевдягтись. Бо саме слово "чорний хiд" нагадувало про пригоди з детективних романiв, карколомнi втечi, перевдягання, гримування.

Коли хлопець дочитав таємничу записочку, йому стало так легко, наче в нього виросли крила. Закортiло смiятись, i навдивовижу уста його не спаслись, як звичайно. Навпаки, йому здалося, нiби вiн усмiхається.

Зрадiвши й злякавшись воднораз, Тiм пiдхопився й глянув на себе в дзеркало. I справдi, в кутиках уст його назначились ямочки, як на iталiйських портретах у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. То був iще не смiх, по сутi, навiть не усмiшка; але ямочки в кутиках уст видно було виразно. А вони ж не з'являлися там вiд того самого дня, коли Тiм пiдписав угоду пiд каштаном у садку.

Виходить, щось змiнилось уже сьогоднi. Надiя, мов пензель маляра, виворожила йому на обличчi тiнь усмiшки.

Тiм сховав записочку в кишеню, вимкнув свiтло, вийшов iз ванної кiмнати й, заклавши ногу за ногу, сiв на крiсло у вiтальнi - подумати.

Барон тим часом сидiв недалеко вiд Тiма, в павiльйонi над Альстером. Вiн розмовляв iз представником тiєї єгипетської фiрми, що заявила претензiю на марку "Пальмаро". Фiрма вимагала, щоб Троч назвав свiй маргарин якось iнакше.

На бароновi чогось не знати було того спокою й зверхностi, що стали його другою натурою вiдтодi, як вiн заволодiв Тiмовим смiхом. Звичайно, треба було, щоб марковий маргарин пiд уже розрекламованою назвою якомога швидше завоював легiони покупцiв, вiд цього залежало дуже багато. Але ж бароновi якраз не слiд було показувати, як це його турбує. Треба вдавати спокiйного, упевненого, треба всмiхатися! Адже задля того вiн i купив собi смiх!

При слушнiй нагодi Троч засмiявся, весело, дзвiнко, не забувши й кумедного "iк!" на кiнцi, як належить. Але йому здалося, наче чогось тому смiховi бракує. Та й спiврозмовника той смiх не звеселив, а скорiше якось збентежив.

Барон пiдвiвся, вибачився й вийшов до вмивальнi. Там вiн став перед дзеркалом i, усмiхнувшись Тiмовою усмiшкою, почав пильно розглядати своє обличчя.

На перший погляд, усе лишалося, як i було. Та як придивитись пильнiше, - барон iще раз усмiхнувся в дзеркало, - то в кутиках уст бракувало гарненьких ямочок. I усмiшка вiд того здавалася вимушена, штучна, нiби чужа, позичена.

Троча охопило почуття, вже кiлька рокiв невiдоме йому: ляк! I вперше за цi роки вiн вiдчув щось схоже на докори сумлiння. Не тому, що вiн зробив щось погане - Троч не вмiв розрiзняти доброго й поганого. Просто вiн зрозумiв, що впоров дурницю.

Цей коштовний смiх вуличного хлопчака, iскристий, загартований, як дiамант, цей дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi треба було привласнити iнакшим, простiшим способом: не за допомогою крутiйської угоди, по окремих пунктах; не за фокусницьку здатнiсть вигравати заклади (все ота клята скнарiсть!), а...

До умивальнi раптом зайшов Трочiв спiврозмовник i побачив блiде, аж перекривлене баронове обличчя. Вiн, певно, подумав, що то Троч так схвилювався через марку "Пальмаро", i Троч теж подумав, що єгипетський представник так подумав. Становище було збiса незручне. Барон навiть не зважився вдатися знову до усмiшки, бо раптом його взяв сумнiв, чи вiн зумiє усмiхнутися. Тому вiн сказав, дуже незграбно вдаючи хворого:

- Обговорiмо все завтра в Каїрi. Менi чогось недобре. Мабуть, салат з омарами завадив...

Вiн вийшов з умивальнi, випровадив свого гостя, тодi помчав щодуху, схожий на довгоногого коника, до готелю. Люди, що гуляли на пишному Дiвочому бульварi - скромно напудренi дами та статечнi пани, - обурено зводили брови, оглядаючись на нього:

- Хто ж так бiгає по бульвару! Яка некультурнiсть!

Троч нiчого того не чув i не бачив. Вiн вiдчував, що смiх вислизає вiд нього, й здогадувався як. А тому хотiв урятувати, що можна, утримати руками й зубами. Того вiн i мчав так стрiмголов по Дiвочому бульвару, не зважаючи нi на людей, нi на машини, мчав наослiп уперед, як навiжений. Перебiгаючи вулицю, вiн спiткнувся, впав, зачув, як скреготнули гальма, закричали люди; по нозi йому потекло щось гаряче, й вiн вигукнув, уже непритомнiючи:

- Тiм Талер!

Той нещасливий випадок був i несподiваний, i неминучий. Страх призводить до невпевненостi, невпевненiсть - до розгубленостi, а розгубленiсть - до нещасливих випадкiв. Отож барон цiлком неминуче попав пiд машину, почавши боятися за свiй смiх.

Однак Троч був мiцнiший, нiж здавалося на перший погляд. Та й шофер у останню мить устиг загальмувати. Пiд колеса барон не попав, а знепритомнiв тiльки вiд того, що, падаючи, вдарився головою об брук.

Скоро пiдбiгли два захеканi детективи: вони пiдняли його й поклали в машину швидкої допомоги, що примчала за п'ять чи шiсть хвилин. Детективи поїхали з бароном i в лiкарню, де вiн досить швидко опритомнiв.

Перших його слiв не зрозумiв нiхто в палатi. Бо вiн сказав:

- Найкраще смiється той, хто смiється останнiй.

Потiм надiйшов лiкар, i Троч утомленим голосом сказав охоронцям, що вони йому бiльше не потрiбнi.

- У монастирськiй лiкарнi найкраща охорона - благочестя, - жартома сказав вiн i тихенько засмiявся. Той смiх, здавалось, оживив його.

Охоронцi вийшли, i лiкар ретельно оглянув Троча. Виявилося, що барон вiдбувся кiлькома синцями та невеличким струсом мозку. Йому приписали легку дiєту й постiльний режим на кiлька днiв. А крiм того, порадили по змозi не приймати вiдвiдувачiв.

А проте Троч iще того ж самого вечора прийняв одного досить дивного вiдвiдувача. То був невеличкий миршавенький чоловiчок у нiкельованих окулярах, iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Медсестра аж здивувалася, що цей пацiєнт - такий начебто значний пан - водиться з такими людьми.

Троч про дещо спитав того чоловiка й дещо йому доручив.

- Ви бачили хлопця пiсля тiєї iсторiї на iподромi?

- Нi, пане бароне!

- Тихiше! Мене звуть мiстер Браун.

- Слухаюсь, пане... мiстере Браун. Я ще хотiв вам сказати, що знаю хлопця з фотографiй у газетах.

- Ну, й те добре. Та все ж постарайтесь побачити його й навiч, коли зумiєте. Тiльки непомiтно, бо вiн може вас упiзнати. Нiкельованi окуляри дуже мало змiнили вас.

- Слухаюсь, пане... Браун.

- Та пам'ятайте: обережнiсть i ще раз обережнiсть. Щоб вiн нi в якому разi не помiтив, що крiм наших постiйних детективiв за ним стежить iще хтось. Зрозумiли?