Нині адвокати в захваті від громадськості, а волонтери й родичі — у ще більшому захваті від адвокатів і постійно просять це наголосити. У кожного західноукраїнського солдата виявилося від двох до десяти охочих узяти на поруки. «В кінці ми навіть відсіювали», — каже Чельцова з Жіночої сотні.
Однак поручителі врешті не знадобилися. В усіх солдатів були різні адвокати, їх судили різні судді, але всіх 35 відпустили навіть не на поруки, а під особисте зобов’язання.
Серед матерів і волонтерок шириться історія про суддю, яка слухала свідчення одного з солдатів про пережите, й по щоках у судді текли сльози.
Перед солдатами мають вибачитись, але це з галузі фантастики
Гришин не сумнівається, що підтримка солдатів громадськістю є важливим чинником для суддів.
Проте прокурори не здаються. Від 7 серпня в Запоріжжі почалися справи в апеляційних судах: військова прокуратура все-таки вимагає «переселити» солдатів із військової частини в СІЗО.
Активісти, яких щойно сповістили 6 серпня ввечері, відразу організували чергові пікети — тепер біля приміщення апеляційного суду.
— Ми їх відіб’ємо, — казала Світлана Василюк, їдучи під суд.
Апеляційний суд залишив бійців на свободі.
Гришин вважає, що прокуратура чекатиме, поки волонтери втомляться, а ЗМІ втратять інтерес до теми:
— Усі хочуть продати гарячі пиріжки, а нікому не цікаво, як робиться тісто, — каже він.
Щодо прокуратури — він каже, що необхідно чинити тиск не на місцевому рівні, а на рівні ГПУ:
— Жінки кричали на прокурорів, а я кажу: прокурори — це просто руки. Голова дала їм наказ — вони й діють.
— А голова хто?
— Генеральна прокуратура, звичайно. Видно, хотіли інших налякати. Бий своїх, щоб чужі боялися.
Він іронічно відмахується від припущення, що військові прокурори просто виконують своє завдання.
— Система прокуратури в нас іще «совкова»: ти начальник, я дурак. Як їм сказали — так вони й діють.
Гришин наголошує, що в Україні — не прецедентне право, але те, як закінчиться справа 51-ї бригади, звісно, важливо й для інших. Наприклад для бійців 72-ї бригади.
— Бо в Запоріжжі — перший випадок в Україні, коли судять за частиною 3 статті 409.
— Бо раніше не було бойових дій?
— Так. Існує юридичний парадокс. Якщо людину призивають в армію і вона не йде — на цьому етапі при найсуворіших розкладах дадуть рік чи два умовно. А тепер, якщо їх засудять, люди будуть думати: навіщо мені взагалі йти під кулі, йти під «Гради», щоб мене потім засудили на п’ять-десять років?
Коли солдатів 51-ї в перші дні називали «зрадниками», то посилалися на 72-гу бригаду, з якої ніхто не потрапив тоді в полон.
Гришин звертає увагу, що, коли на території Росії опинились уже понад 400 бійців 72-ї бригади, їх уже ніхто не називав «зрадниками». Говорять про тактичне рішення, посилаються на спостерігачів ОБСЄ. Водночас Гришин наголошує, що судять за сукупністю обставин, тому якщо обставини будуть різні, рішення будуть різні.
Захист наполягає, що з бійців 51-ї прокуратура повинна остаточно зняти обвинувачення.
Гришин припускає, що нагорі — зокрема в ГПУ — мали б уже зрозуміти свою помилку.
— Якби у нас були розумні політики, вони мали б навіть не просто зняти обвинувачення, а зробити офіційну заяву, мовляв, «проведеною перевіркою встановлено, що наші солдати діяли героїчно. Ми просимо вибачення й захоплюємося їхньою мужністю та стійкістю».
Він зітхає:
— От тоді б я їх заповажав. Але це вже зі світу фантастики.
Артем Чапай, Insider
8 серпня 2014
51-ю бригаду критиковали за то, что другие бригады были в той же ситуации — однако поступили по-иному. Когда через Россию стали отходить и другие бригады — разговоров о «дезертирстве» больше не было.
Счастье близко
Репортаж из фильтрационного центра для луганских беженцев
С недавних пор Счастье стало перевалочным пунктом для тех, кто бежит от войны: украинские власти организовали на территории военной части МЧС «фильтрационный центр»
К развилке в маленьком поселке Счастье под Луганском, где уже третий месяц идут самые ожесточенные бои на востоке Украины, съезжаются машины. У кого-то к антенне привязан кусок белой ткани, у кого-то на лобовое стекло скотчем приклеен наспех сделанный плакат с надписью «Дети». С недавних пор Счастье стало перевалочным пунктом для тех, кто бежит от войны: украинские власти организовали на территории военной части МЧС фильтрационный центр, куда попадают беженцы через «зеленый коридор».
— Выйдите из машины и идите на регистрацию, — командует мужчина с автоматом, боец Нацгвардии. Пассажиры послушно проходят к площадке, над которой натянута маскировочная сетка. На улице страшная жара, сетка не спасает от солнца. Десятки людей идут с маленькими детьми, собаками, кошками. К столам регистрации, за которыми сидят милиционеры в штатском, выстраивается длинная очередь. Очередь продвигается еле-еле: милиционеры методично расспрашивают о причинах выезда.
— Национальность? — спрашивает один из них молодую женщину.
Вопрос ставит ее в тупик.
— Украинка... Русская... Ну то есть и так, и так... — запинаясь, произносит она.
Девушка передо мной тревожно озирается и постоянно переспрашивает, какие нужны документы. Для беженки она выглядит довольно странно: на ней — яркое желтое платье в пол, торжественное, как будто она собиралась идти на свидание в ресторан. Вскоре я замечаю, что она стоит на раскаленном асфальте босиком. Пятки серые, огрубевшие. Обуви в руках нет. Значит, так и добиралась сюда, босоногой. Пытаюсь заговорить с ней, но в глазах у нее страх и недоверие.
— Страшно там, больше ничего не скажу, — произносит она, отворачивается и уходит к родне.
— Мы к детям едем, — объясняет ее родственник, округлый мужчина средних лет. — Внучке десять лет, старшему двенадцать. Давно деток не видели, вот и едем. Еду им везем, гостинцы.
— Из Луганска? Гостинцы? — удивляюсь я. Во всем Луганске уже несколько дней нет света и воды, большинство продовольственных магазинов закрылись, а предприятия, изготавливавшие хлеб и молочную продукцию, остановились. Люди делятся друг с другом последними запасами.
— Ну да, гостинцы. А чего вы смеетесь? — вступается девушка в желтом платье. — Им там в селе есть нечего!
Молодой парень в штатском — участковый из Луганска — просит зарегистрировавшихся луганчан сфотографироваться с паспортом. Он делает эти снимки на мобильный телефон.
— А как мне встать? — спрашивает его худенькая женщина с растрепанными волосами, кое-как собранными в хвост.
— Да как угодно вставайте, — флегматично отвечает парень.
— Я ж не знаю... Наверное, плохо выгляжу. Я три дня в погребе просидела, в зеркало не смотрелась, — произносит женщина и почему-то смеется.
У входа в фильтрационный центр нервно бродит пенсионерка в леопардовой майке, седые волосы собраны в пучок. От жары у нее уже не выдерживают нервы.
— Ну, сколько нам еще ждать? — допытывается она у мужчины в милицейской форме. — Почему вы сына моего держите? Что у него не так?
Милиционер пожимает плечами и предлагает ей поинтересоваться у начальника, которого нет на месте.
— Мы же тут помрем от жары. У нас ребенок плачет! И кошка! — стонет бабуля. Милиционер многозначительно молчит.
В очереди на регистрацию улыбающийся парень объясняет мужчине, заполняющему его анкету, что он здесь проездом — купить продукты и бензин. В Луганске такой роскоши уже практически не осталось.
— Пить хочется, есть хочется... Жить хочется! — весело говорит он.
Вдруг раздается взрыв, где-то совсем рядом. Следом еще один и еще.
— Не обращайте внимания, — успокаивающе говорит регистратор. — Это не здесь.
— Мы, знаете ли, думали, что здесь потише, — нервно смеется молодая девушка. Она направляется из Луганска в Харьков, к друзьям. Надеется, что скоро сможет вернуться — когда все закончится. Она верит, что закончится скоро.
— А кто знает, почта работает? — спрашивает кто-то из очереди.
— Я работник почты, у меня спросите, работает ли почта, — смеясь, отвечает женщина, упаковывая котенка в картонную коробку.
Работу фильтрационного центра координирует девушка Елена, она приехала из Луганска несколько дней назад — начальник дал ей отпуск. Компания, в которой она работает, несмотря на постоянные обстрелы, все еще не закрылась, сотрудники выходят на неполный день. Лена сообщает мне, что за первые четыре дня работы центра здесь зарегистрировалось около семисот человек. Сегодня при мне зарегистрировалось около ста. Рядом толстяк с автоматом в черной майке с надписью “Polizei” утвердительно кивает, как бы аргументируя ее слова.
