– Це дуже схоже на Гая. Що ж, пропоную підготуватись до Ради.
– Згоден. Ти біжи приведи своїх, а я приведу Калеба.
– Навряд чи це вдала ідея. Мої батьки й Калеб навряд чи готові зустрітись, – засумнівався Сем. – А от Бернси з моїми залюбки зустрінуться. До того ж батько нещодавно придбав закладну на їх землю.
Отже Сем мав привести матір, а Ян мав постаратись якомога швидше підготувати «орлине перо» й здерти шкуру з бабака.
Бабак був таки великий. Ян чи не найбільше торжествував перемогу над ним. До Ради залишалося більше години, й він доклав усіх зусиль, аби влаштувати справжнє індіанське свято. Ян обстриг кігті бабака й нанизав їх на мотузок впереміж із дюймовими паличками бузини. Кігті були нерівні: одні коротші, інші довші, але в результаті вийшло справжнє індіанське намисто.
Гай мчав додому, як на крилах. У саду він мало не наскочив на батька, але йому вдалося прослизнути в їдальню.
![]()
– Мамочко! Приходь надвечір – мене обиратимуть Головним Вождем. Я завалив старого бабака, який приніс стільки нещастя нашій родині. Ніхто у таборі не зміг цього зробити, а я зробив! Вони стояли і дивились, а я переліз через огорожу й поповз по конюшині, мов справжній індіанець. Потім я опинився між бабаком та його норою і як загорлаю! Страшний бабак попер на мене, скрегочучи зубами. Він думав, що я злякаюсь, а я просто стояв собі й чекав, коли він нападе. Щойно він зірвався з місця, я як дам йому носаком у дих! Той підлетів аж на п’ятдесят футів і впав замертво. Ось така історія мого славетного подвигу! Що вони без мене варті у таборі? Тільки я можу вполювати оленя, тільки в мене найгостріший зір, тільки я завалив цього сивого бабака. Я заслужив звання Головного Вождя племені. Відсьогодні мене називатимуть справжнім індіанським ім’ям – я зватимусь Яструбиним Оком. Обов’язково приходь сьогодні ввечері.
Старий Бернс саме увійшов у хату й велів сину негайно йти сапати картоплю. Та місіс Берн вдалося переконати чоловіка відпустити хлопчика.
Залишалось тільки вирішити питання з рештою дітей, адже містер Бернс не бажав доглядати за ними. Дітей вирішили взяти з собою. Мати зо дві години вмивала, розчісувала, вдягала та чепурила чотирьох меншеньких дітлахів. Після цього вони рушили в путь, розтягнувшись майже через усе поле конюшини. Очолював процесію Гай – він показував дорогу. За ним ішла місіс Бернс із найменшенькою на одній руці, у другій в неї була банка з варенням. Ще троє дівчаток ішли за матір’ю.
На бівуаку вже були по-святковому вбрані місіс Рафтен з маленькою Мінні – і серце місіс Бернс сповнилося радістю від того, що така «гонорова пані» прийшла подивитись на нагородження її сина. Місіс Бернс звернулась до сусідки солодкавим голосом:
![]()
![]()
– Як ся маєте, місіс Рафтен?
– Дякую, чудово. Ось прийшли поглянути, як тут живуть наші хлопчики.
– Еге ж, непогано живуть відтоді, як мій син пішов жити на бівуак, – пихато мовила місіс Бернс.
– І справді, Сем із Яном дуже полюбили вашого синочка, – підтакнула місіс Рафтен.
І тут стіна напруження між жінками зникла.
Тим часом хлопці вже приготувались до урочистої церемонії. На телячій шкурі розмістилась Рада Вождів. Гай тулився на шкурі вбитого ним бабака. По його лівицю був Сем, по правицю – Ян з барабаном. Посеред тіпі горіло багаття. Для прохолоди покришку підкотили з затіненого боку, а гості примостилися частково в самому тіпі, частково надворі.
Головний Вождь запалив люльку миру, попихкав хвилину, потім випустив чотири клуби диму на всі чотири боки і передав люльку Другому та Третьому Вождям, які зробили те саме.
Маленький Бобер тричі вдарив у барабан, щоб домогтися тиші. Тоді підвівся Великий Дятел і почав:
– Старші Вожді, Молодші Вожді, сміливці, воїни, радники, жінки та діти сенгерських індіанців! Коли наше плем’я воювало з тими… з тими… одне слово, з іншими індіанцями, з племенем Березової Кори, ми захопили в полон одного з їхніх воїнів. Два чи три рази ми катували його до смерті, але воїн цей показав таку незвичайну мужність, що ми прийняли його в своє плем’я…
![]()
(Голосні вигуки «гау, гay, гау!» під керівництвом Яна).
– Ми влаштували для його випробування сонячний танок, але він не зміг засмагнути, через те, що був молодим та зеленим. За те його прозвали Гілкою. З того часу він поступово ріс і виріс до Третього Вождя…
– Гау, гay, гау!
– Останніми днями все наше плем’я воювало проти величезного бабака, та весь час зазнавало невдачі. Аж ось прийшов Вождь Гілка й одним штурханом прикінчив звірюку. Це просто щось надзвичайне! Воїн, спроможний дати такого штурхана, не може далі називатися Гілкою чи іншим недозрілим ім’ям. Ні, ні, ні, ні!
Треба віддати йому належне: він наймолодший у нашому племені, але бачить далі за всіх і краще за всіх. Він бачить навіть за поворотом, бачить навіть крізь най-могутніше дерево. За винятком хіба що нічної пори, він – гордість і окраса нашого племені, й Рада постановила назвати його Яструбиним Оком.
– Гау, гау, гау, гау, гау!
Тут Маленький Бобер передав Головному Вождю плоску білу дощечку, на якій великими літерами було написано: «Гілка».
– Ось ім’я, яке він носив, до того як зробився великим та знаменитим. Тепер цьому імені настав кінець, – і, сказавши: – Подивимось, чи й досі ти зелений, щоб горіти, – Вождь Дятел кинув дощечку в багаття.
![]()
Після цього Маленький Бобер подав Дятлу чудове «орлине» перо з червоною китичкою. На чорному тлі був намальований воїн з головою яструба та стрілою перед очима.
– Ось перо, яке свідчить про його мужній вчинок, а також про його нове ім’я!
Під крики «гау, гау!» та барабанний бій Га ю встромили у волосся перо й наділи на шию намисто з бабакових кігтів.
– Тепер хто назве його Гілкою, той мусить нагнутися й дістати від Яструбиного Ока духопелика.
Знову хор голосів «гау, гау!» Гай намагався бути поважним і не сміятися, але не міг себе пересилити. Обличчя його так і сяяло від задоволення. Мати пишалася сином, і у неї в очах навіть з’явилися сльози.
Всі вважали, що церемонія вже закінчилась, як раптом підвівся Ян і сказав:
– Це ще не все, вожді, жінки та діти сенгерського народу! Коли ми виступали на бабака, я був свідком однієї умови між двома вождями. За звичаєм нашого племені кожен з них закладався на свій скальп, що саме він уб’є бабака. Це був Головний Вождь Дятел і Яструбине Око. Бери скальп Дятла, Яструбине Око!
Сем, який вже забув про це, покірно нахилив голову. Гай перерізав шворку і, знімаючи скальп, подав громовий, приголомшливий воєнний клич, на який всі присутні так чи інакше відгукнулись. Це була вершина торжества Гая. Місіс Бернс плакала від радості, дивлячись на те, як вшановують її достойного сина. Вона підійшла до Сема й запитала:
– Це ти привів сюди своїх, щоб вони бачили, як шанують мого синочка?
Сем кивнув головою і хитро примружив око.
![]()
– Бачиш, мені немає діла до того, Рафтен ти чи не Рафтен. У тебе добре, привітне серце. Я не згодна з тими, хто каже, ніби з Рафтена не може бути пуття. Навпаки, я тієї думки, що в кожної людини є щось хороше. Я знаю, що твій тато викупив закладну на наше майно, але я ніколи не вірила, що твоя мати крала наших гусей, і нізащо не повірю. Нехай тепер хто спробує плескати про Рафтенів при мені, я вже їм заспіваю!
