Він прискорив ходу й незабаром наблизився до узвишшя. Залишалося знайти маленький в’яз. Він пішов далі, але в’яза знайти не міг. Яна з новою силою накрила паніка – він злякався, що проминув в’яз і тепер не знайде його вночі. Що ж тепер робити? Розвернутись або йти далі? У всякому разі треба позначити крейдою на огорожі, як далеко він пройшов. Ян обережно прокрався до огорожі, щоб зробити позначку, і раптом, на превелику радість, кроків за двадцять п’ять побачив в’яз. Він одміряв від дерева чотири межі на захід і тепер знав, що стоїть прямо перед могилою. Раптом Ян наче почув якісь невиразні звуки. Він спотикнувся, підняв голову й побачив, як через дорогу біліє надмогильна ьплита. Коли нарешті він дістався до неї, то почав обмацувати плиту тремтячими руками, шукаючи мотузку. Мотузки не було, тож Ян вийняв крейду і написав на плиті своє ім’я. Ян став обмацувати землю навколо плити – є мотузка! Очевидно, її скинуло вітром. Ян узяв мотузочку. Раптом до нього долинув чийсь стогін. Щось гепнулось у багнюку. Яну здалося, ніби хтось когось неподалік намагається задушити. Охоплений жахом, Ян присів. Він трохи заспокоївся, коли згадав про корову, а тоді зірвався з місця й кинувся щодуху з цього місця. Дорогою він мало не збив когось із ніг, коли почув:
![]()
– Яне, ти?
То Калеб пішов йому назустріч. Ян тремтів усім тілом.
– Що сталося, хлопчику? Я чув, що там щось відбувається…
– Н-не-не знаю, – заїкався Ян. – Щось сталось на… на мо-мо-гилі.
– Там і справді щось було, – занепокоївся Калеб. – Повертаймось у табір.
Коли вони вибрались на мічену стежку, Ян вже трохи заспокоївся. Калеб пішов попереду.
Ян нарешті спромігся вичавити із себе:
– Я маю камінь і написав на могилі своє ім’я.
– Молодчина! Ти справжній сміливець! – захоплено вигукнув Калеб.
Вони дуже зраділи, коли побачили вогонь у тіпі. На галявині Калеб з Яном голосно закричали:
– Оху-оху-оху-у-у!
З тіпі долинула така сама відповідь. Крик сови в індіанців слугував за нічний сигнал.
– Ян із честю витримав випробовування. Тепер він заслуговує на гранд ку! – оголосив Калеб.
– Якби я пішов, – вставив Гай, – то впорався б не гірше за Яна.
– Можеш іти хоч зараз!
– Навіщо, коли там уже немає каменя?
– А ти зроби, як Ян – напиши своє ім’я на могилі.
– Відчепись, – відмахнувся Гай, – пізно вже щось доводити.
Друзі одразу ж стали вимагати всіх подробиць. Вони повсідались навколо багаття і стали слухали розповідь Яна.
– То що, Гаю, ідеш на могилу? – запитав Ян по завершенні своєї оповіді.
– Відчепись! – буркнув Гай. – Завівся, не спиниш!
Калеб уже збирався йти додому, як Ян запропонував:
– Містере Кларку, може, переночуєте в нас? У Гая он яке широченне ліжко!
– Маєш рацію, я залишуся, – пізно вже.
XX. Білий револьвер
Після сніданку Великий Дятел запропонував усім піти на могилу.
– Перевіримо, чи справді Ян написав своє ім’я на камені. Може, він нашкрябав його на спині якої-небудь корови, а їй це було не до шмиги, від чого бідолашна тварина голосно протестувала?
На поверхні могильної плити нерівним почерком, але цілком розбірливо було написано: «Ян».
– Ну й почерк! – вигукнув Гай.
– Молодчага – палко мовив Сем. – Я навряд чи спромігся б на такий подвиг.
– А я спромігся б! – похвастав Гай.
– Тут я перейшов канаву – ось мій слід у багнюці! А звідти я почув крик. Подивимось, чи залишають привиди сліди. Гляньте, мерщій! – вигукнув Ян.
В багнюці, у канаві, видно було сліди дорослої людини. Вона, очевидно, впала ниць. Очевидно, він упав на руки, бо на землі залишились відбитки його долонь.
Раптом гострозорий Гай помітив якийсь предмет. Він підняв його – всі побачили револьвер із білою рукояттю.
– Дай-но гляну, – сказав Калеб.
Він витер з револьвера грязюку. В очах його спалахнули вогники.
![]()
– Це мій револьвер. Він зник у мене разом з речами та грошима.
Калеб оглянув зброю з усіх боків і промовив задумливо:
– Дивно!
Потім похитав головою, і повторив:
– Дуже дивно.
Більше нічого цікавого вони не знайшли і повернулись у табір.
На зворотному шляху Калеб весь час про щось напружено думав. А коли вони наблизились до хатини бабусі Невіль, Калеб зупинився й сказав:
– Я зайду сюди. Скажи, Яне, а ти сам не горланив минулої ночі?
– Ні, і слова не зронив! Я трохи нашумів тільки, коли потягнув камінь по надмогильній плиті.
– Гаразд. Я ще заскочу до вас, – сказав Калеб і пішов до хатини.
– Доброго ранку, Калебе! – радісно привітала його стара жінка. – Заходь, заходь. Сідай, будь ласка. Як поживають Саріанна та Дік?
– Мабуть, непогано, – з гіркотою в голосі відповів старий. – Скажіть, бабусю, ви певне, чули історію про могилу Гарні?
– Господи Боже мій, для чого це тобі? Я знаю історію Гарні, а минулої ночі я чула його самого. Перелякалась так, що й досі мене колотить.
– Що ж ви чули, бабусю?
– Такий вереск стояв, наче з пекла! Собака й кішка перелякались до смерті, а стара корова перескочила через тин, аби тільки скоріше у хліві сховатися.
Калеб уважно слухав знахарку.
– Бабусю, а ви чули, що в місті минулого тижня когось обікрали?
– Та ти що! – вигукнула вона, сплеснувши руками. – Кого ж обікрали?
– Здається, Джона Еванса.
– Джон від цього не збідніє. А от коли до мене вдерлися розбійники, то я їм швидко мізки вправила. Вони, бісові діти, самі добре знають, у кого водяться гроші, я тоді саме корову збиралась продавати.
– То коли вас обікрали, бабусю?
– Обікрали? Я не казала, що мене обікрали! Я сказала «вдерлися»! – по цих словах стара хихикнула. – Вони мене не скривдили.
І бабуся Невіль докладно розповіла про те, як до неї вдерлися два злодії, коли пішла чутка, ніби вона продала корову. Стара аж реготом зайшлася, коли розповідала, як вони вподобали «легеневий бальзам». Вона докладно описала зовнішність волоцюг: один з них високий на зріст чолов’яга, був похмурий, а другий, низенький і товстий – веселий. Вона також згадала, що обидва мали чорні бороди, що «довгов’язий» був поранений в голову, також те, що він був шульгою і, коли під час розмови ненароком виставив правицю, то виявилось, що на ній лише чотири пальці.
– Коли це було, кажете?
– Років три тому.
Глибоко зітхнувши, Калеб пішов від старої в глибокій задумі.
За останні чотири роки довкола було зареєстровано багато грабунків. Злодіїв жодного разу не спіймали, але ясно було одне: всі наскоки мали один характер, всюди брались тільки гроші. Грабіжники мали точні дані, бо завжди нападали тоді, коли у жертви були чималі гроші.
Тільки-но Калеб зник за дверима хатинки бабусі Невіль, Ян рішуче мовив:
– Ви, хлопці, йдіть уперед, а я вас скоро нажену.
Янові раптом спало на думку, що варто перемалювати сліди в багнюці. І можна буде спробувати визначити особу чоловіка, котрий був уночі на могилі. Ян повернувся.
На місці нічної пригоди по слідах Ян визначив, що підбори підбиті дрібними цвяшками у три ряди. Робота, як видно, була домашня, бо цвяшки розміщались нерівно. Підошва лівого чобота стерлась до дірки. Ян оглянув сліди рук. Почав із правої – як раптом щось дивне впало йому в око: на всіх відбитках цієї руки бракувало середнього пальця!
Ян ішов деякий час по слідах, але за поворотом вони загубились у траві.
Повертаючись до табору, Ян зустрівся з Калебом – той саме йшов від старої знахарки.
– Містере Кларку, – сказав хлопець, – я оце ходив перемальовувати сліди… Дивно, але у того чоловіка тільки чотири пальці на правій руці!
– Що? – вигукнув Калеб. – А ти не помилився?
