Читаем без скачивания Кіт і миша - Ґюнтер Ґрасс

Ніхто не запротестував. Він знову показав нам усім свою перевагу, і тепер я можу з певністю стверджувати: оскільки він не був марнославним, зубрив відповідно до потреби, давав списати всім бажаючим, ні на кого не стукав, нічим особливо не захоплювався, окрім хіба що гімнастичних вправ, усім цим він знову підтверджував, що був особливим, ні на кого не схожим Мальке, який викликав загальне захоплення, часом вишукано, а часом напружено. Це, зрештою, і не дивно, адже він збирався виступати на цирковій арені або на сцені, тренувався, щоб стати клоуном, викидав липкі презервативи і викликав стриманий і захоплений шепіт класу, він уже майже став клоуном, особливо коли виконував на турніку оберти із зависанням, кружляючи разом зі своєю срібною Дівою Марією у кислуватому смороді спортивного залу. Але найбільше загальне захоплення викликав Мальке під час літніх канікул на затонулій баржі, хоча ми і не могли б уявити собі його затяте пірнання у вигляді якогось циркового номера. Ми ніколи не сміялися, коли він, геть посинілий, раз за разом з'являвся на палубі, його трусило, але він приносив із собою нову здобич і показував нам знайдене. Ми щоразу серйозно і захоплено казали:

— Слухай, клас, просто клас! Мені б твої нерви. Ти просто божевільний, Йоахіме. Як це тобі знову вдалося?

Наше захоплення ішло йому на користь і на мить заспокоювало борлак, але потім знову примушувало його активніше стрибати вгору і вниз, бо Мальке ставав несміливим, коли ним захоплювалися, і лише махав рукою на всі наші зачудування. Він зовсім не був хвальком і ніколи не казав:

— Ну, хочеш, повтори.

Або:

— Хай хтось спробує зробити так само, як я.

Або:

— Ніхто з вас не може так, як я позавчора, — чотири рази підряд сплавав, заліз до самої середини аж до камбуза і витягнув консерву. Точно якась французька, там були жаб'ячі лапки, на смак майже телятина, але ви ж придурки, не хотіли навіть спробувати, аж поки я сам не з'їв півбанки. А потім я витяг ще одну, з солониною, і навіть відкривачку до неї, але та була зіпсована.

Ні, Мальке ніколи так не казав. Він робив незвичні речі, наприклад, діставав з колишнього корабельного камбуза кілька консервів із англійськими або французькими написами, а до них ще цілком пристойну відкривачку, мовчки у нас на очах відкривав усі бляшанки і тут же з'їдав щось, що вважав однією із жаб'ячих лапок, а його борлак під час жування виконував гімнастичні вправи; я забув сказати, що Мальке завжди багато їв, але при цьому залишався худим. Потім він пропонував нам напівпорожні консервні бляшанки, але не наполягав, щоб ми куштували. Ми дякували і відмовлялися, бо Вінтер уже від самого спостерігання за тим, як їв Мальке, змушений був стати на коліна на краю палуби і довго блювати, відвернувшись обличчям до гавані.

Ясна річ, що навіть після цих демонстративних публічних трапез Мальке отримував наші оплески, відмахувався, годував рештками жаб'ячих лапок і зіпсованою солониною чайок, які зліталися до нього, ще поки він їв, потім викидав порожні бляшанки в море, відганяв чайок, відчищав піском відкривачку, і тільки її Мальке залишав собі. Як і англійську викрутку чи амулети, час від часу він носив її на шиї, але не постійно, а тільки коли збирався ще підживитися консервами із затонулого польського судна, і навіть ні разу не отруївся ними, — він чіпляв відкривачку на шнурівку і одягав на шию під сорочку, разом з іншими своїми цяцьками, а часом вона була на ньому навіть під час заутрені у Марийській церкві. Кожного разу, коли Мальке ставав на коліна під час причастя, задирав голову догори, виставляв язик, а отець Ґузевскі клав йому в рот облатку, церковний служка зазирав за виріз сорочки Мальке, а там на шнурку теліпалися відкривачка для консервів, амулет із Пречистою і щедро змащена машинною оливою викрутка. І я захоплювався Тобою в цей момент, хоча Ти цього і не зауважував. Ні, Мальке зовсім не був хвальком.

Навіть те, що восени того ж року, коли він навчився плавати, його викинули із юнґфолька і запхнули до гітлерюґенда, тільки за те, що він протягом кількох неділь поспіль не з'явився на збори і не повів свій загін, а він був юнґцуґфюрером, на святкування до Єшкентальського лісу, навіть це, принаймні у нашому класі, викликало захоплення ним. Він традиційно сприйняв наше захоплення спокійно чи навіть трохи засоромлено і продовжував, тепер уже як рядовий член гітлерюґенду, ігнорувати недільні ранкові зібрання. Хіба що у цій організації, до якої обов'язково входила вся молодь, старша за чотирнадцять років, його відсутність менше впадала у вічі. У гітлерюґен-ді й близько не було такої дисципліни, як у юнґфолька, це була досить розхлябана організація, і такі люди, як Мальке, могли спокійно у ній загубитися. Хоча він не був саботажником у звичайному розумінні слова і протягом тижня досить регулярно відвідував вишколи і зустрічі, брав участь у різноманітних акціях, які останнім часом почастішали, наприклад, пошук макулатури чи теплих речей для «зимової допомоги», якщо це або збирання милостині у бляшанку не заважало відвідуванню заутрені. Мальке залишився непомітним і сірим членом державної молодіжної організації, переведення із юнґфолька до гітлерюґенда тоді було досить розповсюдженим явищем, а в той самий час у нашій школі вже після першого літа на баржі у нього була легендарна репутація, хоча її і не можна було б назвати ні особливо доброю, ні особливо поганою.

Мабуть, наша гімназія все ж таки означала для Тебе більше, ніж вищезгадані молодіжні організації, можливо, що і більше, ніж звичайна гімназія, з її частково застарілими, а часом досить милими традиціями, з кольоровими шапочками гімназистів, із часто згадуваною особливою атмосферою і очікуваннями, які не відповідали Твоїм власним уявленням про життя.

— Що з ним таке?

— Він придурок, кажу ж тобі. Це у нього нервове.

— Можливо, це пов'язано зі смертю батька.

— А всі ці причандали на шиї?

— І ця постійна біганина до церкви.

— Але він ні в що не вірить, точно тобі кажу.

— Для віруючого він надто вже практичний.

— А вся ця збиранина різних дрібниць, а тепер ще й це все?

— Сам його запитай, ти ж тоді кинув йому кішку…

Ми намагалися розгадати Твою таємницю, але марно. Поки Ти не навчився плавати, Ти був ніким, час від часу Тебе викликали до дошки, переважно Ти відповідав правильно і називався Йоахім Мальке. Але, мені здається, десь у шостому класі ми сиділи з Тобою за однією партою, у кожному разі це було ще до Твоїх перших плавальних проб, хоча, можливо, Ти сидів за мною або у середньому ряду на одному зі мною рівні, а я в цей час сидів із Шиллінґом біля вікна. Згодом з'ясувалося, що Ти до п'ятого класу включно носив окуляри, але я цього не помітив. І навіть Твої черевики я зауважив аж тоді, коли Ти почав пірнати, а один зі шнурків од черевиків чіпляв собі на шию. Тоді у світі діялися важливі речі, але відлік часу за Мальке був іншим: до пірнання, після пірнання. Бо коли всюди, не всюди відразу, а поволі, то тут, то там, починалася війна, — спершу на Вестерплятте, потім по радіо, ще пізніше — в газетах, то з ним, гімназистом, який не вмів ні плавати, ні кататися на велосипеді, ще не відбувалося нічого суттєвого. А от колишній трал-міношукач класу «Чайка», який згодом надасть Мальке такі чудові нагоди для виступів, уже зіграв, хоча і не надовго, а лише на кілька тижнів, свою важливу роль у бухті Путціґ, у затоці і в рибальській гавані Гела.

Польський флот був невеликим, але затятим. Ми знали напам'ять усі його військові кораблі, виготовлені переважно в Англії або у Франції, і могли не затинаючись, як молитву, розповісти все, що стосувалося їхнього озброєння, тоннажу, швидкості у вузлах, так само, як назви усіх легких італійських крейсерів, старомодних бразильських броненосців і моніторів.

Згодом Мальке став першим і в цьому знанні, тарабанив напам'ять назви всіх японських військових суден, від найновіших, тридцять восьмого року випуску класу «Касумі», і аж до значно повільніших, модернізованих у двадцять треть'ому, класу «Асаґао», він вимовляв не затинаючись:

— «Гумідукі», «Сатукі», «Юдукі», «Гоказе», «Надаказе», «Ойте».

Перерахування польських суден давалося йому ще легше: тут варто було назвати обидва міноносці «Блискавіца» і «Ґром», тоннажем дванадцять тисяч і швидкістю тридцять дев'ять вузлів, але за два дні до оголошення війни вони раптом знялися з якоря, зайшли в англійські порти і були прийняті до складу англійського флоту. «Блискавіца» існує ще й сьогодні. її перетворили на плавучий військово-морський музей біля Ґдінґена, і туди часто водять на екскурсії школярів.

Міноносець «Бужа» теж взяв курс на Англію, його тоннажність тисяча п'ятсот, швидкість тридцять три вузли. З п'яти польських підводних човнів втеча до Англії вдалася тільки двом — «Вілк» і «Ожел», останній, тоннажністю тисяча сто, здійснив повну пригод і позбавлену карт та капітана подорож. «Рись», «Жбік» і «Семп» були інтерновані до шведських портів.