Читаем без скачивания Кіт і миша - Ґюнтер Ґрасс

Коли дівчата знову натягнули свої лижні штани, довкола ополонки поставали ми, носаками понад край діри, над льодом піднялася пара, особливо у тих двох місцях, які Мальке позначив зарубками. Світло-жовта рідина, поскрипуючи, зникала в снігу. За нею залишався золотисто-зелений слід. Сніг сумовито поскиглював. Різкий запах ще довго залишався в повітрі, бо все довкола було позбавлене запахів. Після того як Мальке вишкріб із ополонки цілу купу снігової каші, яка спокійно могла б наповнити рідиною ціле відро, запах став іще сильнішим.

Йому вдалося прорубати лід найглибше і найдалі на тих самих двох позначених зарубками місцях. Коли увесь м'який лід уже було вишкрябано і він лежав осторонь і знову застигав на морозі, Мальке позначив сокирою ще два місця. Цього разу відвернутися довелося дівчатам, а ми розстібнули штани і допомогли Мальке розтопити ще кілька, сантиметрів криги, зробивши у снігу дві дірки, які все одно виявилися недостатньо глибокими. Сам Мальке ще не пісяв. Але ми не заохочували його до цього, хоча підозрювали, що він би погодився, якби попросили дівчата.

Щойно ми завершили і не встигли ще наші кузини відкрити рота і сказати хоч слово, як Мальке відправив нас геть, а коли ми разом із дівчатами вилізли на вал і озирнулися, він натягнув свій шалик разом із аґрафкою на самий ніс. Стало видно червоно-білі китиці, які раптом вислизнули назовні, на свіже повітря. Там, де ми з дівчатами залишили сліди, що нашіптували про нас, він знову рубав лід. Мальке був оповитий парою, як праля у променях призахідного сонця.

Під час дороги назад, до Брьозена, розмова точилася тільки про нього. Обидві кузини, разом або по черзі, ставили питання, але далеко не на всі з них можливо було відповісти. Коли молодша поцікавилася, чому Мальке замотує шалик так високо на шиї, ніби бинт, а потім те саме запитала ще і старша, Шиллінґ побачив невеличку надію на наш порятунок і почав розповідати про борлак, так, ніби це був зоб. Він навіть намагався продемонструвати, як Мальке жує та ковтає, і сильно перебільшував при цьому, зняв шапку, зробив проділ у волоссі посередині голови, і дівчата нарешті засміялися, назвали Йоахіма Мальке дивним і трохи не в собі.

Але попри цю невеличку перемогу за Твій рахунок — я теж додав свої п'ять копійок і розповів про Твоє ставлення до Пречистої — мої кузини через тиждень поїхали до Берліна, а нам так і не вдалося досягнути з ними нічого цікавішого за банальне цілування в кіно.

Але у цьому місці неможливо не згадати, що наступного дня я ранковим поїздом поїхав до Брьозена, пройшов по льоду в густому тумані, у якому мало не загубив баржу, і знайшов уже готову ополонку над носовою частиною колишнього трала, над нею за ніч уже встигла утворитися нова верства льоду, яку я пробив каблуком і завбачливо прихопленою з дому палицею із залізним наконечником, що супроводжувала мого батька під час прогулянок. Мені вдалося розколупати лід і втрапити палицею в сіро-чорну діру. Мій дрючок мало не втонув, а вода намочила мою рукавицю, коли я раптом відчув спротив унизу, наконечник стукнувся об носову частину баржі, тобто спочатку палиця канула в безмежність, а лише потім наштовхнулася на тверде, коли я спробував пошукати трохи вбік від краю ополонки. Там я відчув спротив і провів залізом по залізу: це справді була ополонка точно над відчиненим люком носової частини. Люк розташувався під ополонкою точнісінько як тарілка, яку помістили під іншу тарілку, — ні, брехня, ніяких «точнісінько як» не існує, щось одне було трохи більшим — або люк, або дірка в кризі, але Йоахім Мальке знайшов місце дуже точно, і я відчув щось на зразок гордості за нього, солодкої, як вершкові карамельки. За це я би із задоволенням подарував Тобі свій наручний годинник.

Я пробув там добрих десять хвилин, просидів на товстому, сантиметрів сорок, крижаному покритті, яке лежало біля ополонки. На зрізі ще було видно вчорашню ніжно-жовту смугу. Він дозволив нам допомогти йому. Але він би і сам упорався, прорубав би свою ополонку. Чи зміг би він обійтися без публіки? Чи існували речі, які він показував тільки собі? Бо якби я не прийшов сьогодні, щоб захоплено подивитися на Твою ополонку в кризі, то захоплюватися Тобою не змогли б навіть чайки.

Але йому завжди вистачало публіки. Якщо я тепер кажу «завжди», то маю на увазі, що навіть коли він стояв сам-один на вкритій льодом баржі і рубав свою ополонку, то біля нього, спереду чи ззаду, обов'язково була Діва Марія, вона дивилася на його сокирку, захоплювалася ним, церква би мала погодитися зі мною у цьому припущенні. Але навіть якщо церква не має права бачити у Діві Марії нерозлучну супутницю Мальке і глядачку його дивацтв, то все одно Пречиста уважно на нього дивилася, це я знаю точно, бо сам був церковним служкою, спершу в отця Вінке у церкві Серця Христового, а потім в отця Ґузевскі в Марийській церкві. Я продовжував це робити ще і тоді, коли давно вже подорослішав і втратив віру в чудеса перед вівтарем. Мені подобалося бути служкою. І я старався. Не човгав ногами, як інші. У кожному разі отець Ґузевскі завжди радів, коли йому допомагав я, а не двоє інших служок, бо я ніколи не дозволяв собі поміж приготуванням дарів і пересуществленням обмінюватися з кимось цигарковими етикетками, як це практикували інші хлопці, вчасно дзвонив у дзвіночок і не підторговував вином для причастя. Бо церковні служки бувають просто жахливі, мало того, що вони розкладають на сходах вівтаря свої дитячі забавки, б'ються об заклад на монети чи старі шарикопідшипники, вони ще й дозволяють собі перемовлятися поміж собою під час молитви перед престолом або поміж латиною і латиною, розпитують одне одного про технічні характеристики потонулих кораблів і тих, які ще плавають.

— Introibo ad altare Dei.

— Коли було спущено на воду крейсер «Еритрея»?

— У тридцять шостому.

— Які його особливості?

— Ad Deum, qui laetificat juventutem meam.

— Це єдиний італійський крейсер для операцій у Схід ній Африці.

— Тоннажність?

— Deus fortitudo mea.

— Дві тисячі сто сімдесят дві тонни.

— Скільки вузлів?

— Et introibo ad altare Dei.

— Не знаю.

— Зброя?

— Sicut erat in principio.

— Шість п'ятнадцятисантиметрових, чотири — калібру сім і шість… Ні, брешу!

— Et nunc et semper…

— Правильно.

— Як називаються німецькі навчальні кораблі?

— Et in saecula saeculorum. Amen.

— «Бруммер» і «Бремзе».

Потім я вже не прислужував у Марийській церкві регулярно, а приходив лише тоді, коли Гузевскі посилав по мене, бо його хлопці їздили у вишкільні табори або збирали теплі речі для «зимової допомоги» і кидали його напризволяще.

Усе це я розповідаю тільки для того, щоб означити своє місце перед головним вівтарем, бо саме звідти мені вдавалося спостерігати за Мальке, коли він уклякав перед вівтарем Марії. Що, що, а молитися він умів! І то з поглядом невинного ягнятка. Його вибалушені очі все більше нагадували скляні. Губи постійно рухалися, без пауз на коми і на крапки. Риби, яких викинуло на берег, з такою ж інтенсивністю намагаються вхопити повітря. Ця картина повинна продемонструвати, з яким самозреченням Мальке вмів молитися. Після того як ми з отцем Ґузевскі закінчували свої справи із причащанням вірних, то підходили і до Мальке, який, якщо дивитися з боку вівтаря, завжди стояв на колінах ліворуч, і тоді бачили перед собою когось, хто забув про всяку обережність, забув про свій шалик і велетенську аґрафку і тепер вибалушив очі, відкинув назад голову з рівним проділом посередині, витягнув язик і в цьому положенні виставив наперед живу мишу; яку я міг би взяти в долоню, такою беззахисною була у той момент ця тваринка. Можливо, Йоахім Мальке помічав, що його стрибунець прокинувся і заворушився. Можливо, він ще й допомагав йому своїм навмисним ковтанням, аби притягнути до себе скляні очі Пречистої, бо я не можу і не хочу повірити в те, що Ти хоч колись міг би зробити щось не на публіку.

V

У Марийській церкві я ніколи не бачив його з китицями. Він взагалі одягав їх усе рідше, попри те, що серед школярів мода тільки досягала свого піку. Часом, коли ми втрьох на перерві, як завжди, стояли під каштаном у шкільному дворі і розмовляли, не звертаючи уваги на ці вовняні забавки, Мальке раптом знімав китиці, щоб, трохи потримавши в руках і так і не вигадавши нічого кращого, знову почепити їх на шию після дзвінка на урок.

Коли вперше колишній випускник нашої школи повернувся з фронту, дорогою отримавши аудієнцію у гауптквартирі фюрера, нас усіх посеред уроку спеціальним дзвінком скликали до актового залу. І коли цей юнак з омріяним багатьма орденом на шиї вийшов на середину велетенського залу з трьома високими вікнами, а попід ними вазонки з величезними листками, у присутності всього викладацького складу, промовляв не з кафедри, а став поряд із цим жахливим бурим ящиком, говорив кудись удалину, понад наші голови, своїми невеличкими світло-червоними губами, створеними ніби спеціально для поцілунків, а до цього ще й жестикулював, я побачив Мальке, який сидів перед нами із Шиллінґом. Вуха Мальке раптом стали прозорими, потім побуряковіли, він відхилився назад і застиг у такій незручній позі, потім довго вовтузився руками біля шиї і врешті викинув щось під лавку: це були китички, здається червоно-чорні. А лейтенант продовжував розповідати, він соромився і часто червонів невідомо чому, ця його безпорадна манера говорити виглядала симпатично: