![]()
– Шукай дурних, бурундука він спіймав!
– Кажу вам, що там бурундук, – сказав Сем, піднявши в руці черевик.
– Тоді випусти його, – розсудливо запропонував Другий Вождь.
Щойно розрізали шнурок, як із черевика вискочив бурундук і притьмом помчав геть.
– Тільки не розповідай родичам, де провів останні пару годин, – крикнув Сем бідолашній тваринці на прощання, – засміють!
– Знайшов пригоду! А от я…
– Ша, кажу! Зараз черга Маленького Бобра.
– Та подумаєш! Я тільки… – Сем вихопив ніж і прогарчав:
– Як не стулиш пельку, уподібнишся ягняті Каллагана! Валяй, Маленький Бобре!
– Не можу похвалитись особливими пригодами. Я пішов прямо через ліс – саме туди показувала моя соломинка. Скоро я підійшов до сухого стовбура і, взявши палицю, перекинув його. По сухому стовбуру я дізнався про всіх його мешканців. Кілька років тому дятел видовбав собі дупельце. Після нього, а може, тільки коли він відлітав з наших країв, там зимували чорноголові синиці – на дні я знайшов пера. Потім оселився дрізд у дуплі, бо в ньому є купа коріння, обмащеного глиною. Наступного року він повернувся і побудував собі нове гніздо.
![]()
У цьому стовбурі і сойка звила гніздо – я знайшов шкаралупу від її яєць. Жили тут також і двійко горобиних яструбів, які вивели в дуплі пташат. Я бачив там рештки землерийки, а це означає, що один з батьків якось приніс її на поживу своїм дітлахам.
– А що таке землерийка?
– Щось подібне до миші, тільки ця тварина – з родини кротових.
– А мені здавалось, що кріт – родич миші, – здивувався Яструбине Око.
– Ото ляпнув! Ти ще скажи, що Бернси – найближчі родичі Рафтенів, – вигукнув Ян.
– А це вже зась! – задер носа Гай.
– На той час, як це не дивно, – провадив Ян, – малята яструба зовсім не хотіли їсти. Землерийка намагалась утекти, та зустріла чіпкі кігті хижака. Заходилася вона тоді рити хід: спершу пролізла крізь м’яку підстилку яструбиного гнізда, потім продерла гніздо сойки, за ним – гніздо дрозда. Над силу розгребла вона пір’я чорноголових синиць. Та, на жаль, на глиняну підлогу старого гнізда дрозда в неї вже не стало сил – вона померла. І пролежала бідолашна тваринка у гнізді багато років, аж поки я не прийшов і не прочитав історію її нетривалого життя.
Я намалював усі гнізда в тій послідовності, в якій я їх знайшов. Тут я зобразив скелетик бідолашної землерийки.
Сема дуже зацікавила розповідь Яна, а от Гай слухав його зі зневагою.
– Знайшов пригоду! Це лише твої фантазії, а де пригоди? Послухайте лишень мене!
– Слухай мене, Яструбине Око! – перебив його Сем. – Тільки давай опустимо страшні подробиці. Здається, я заслаб…
– От я й кажу вам, що йшов звідси прямо, світ за очі, й натрапив на бабака, але вирішив зайнятись ним іншим разом – надто легко я їх убиваю. Потім я бачив яструба з курчам у пазурах, але він був дуже далеко, і я вирішив не стріляти. На моєму шляху зустрічалася сила-силенна старих пеньків, і на кожному кроці – армія білок, але я не захотів з ними возитись. Так я наблизився до ферми і… і… тихенько обминув її, щоб не лякати собаку. Це було вже десь біля Дауні, навіть далі, тільки трохи вбік. Раптом, як сніг на голову, з-під ніг у мене вискакує куріпка, завбільшки з доброго індика, а за нею – з півсотні пташат. В мене мало очі на лоба не повилазили! А вони раптом всі шурх – і полетіли. А одне пташа сіло на дерево, та так далеко – ви б його ніколи не побачили. А я підкрався до нього за вітром, прицілився і вистрілив. Тепер точно мені буде гранд ку – ось і здобич!
Яструбине Око розгорнув свій піджак і витяг молоду короткохвосту коноплянку в рябенькому пір’ячку, прострілену навиліт.
– Яка ж це куріпка? Це коноплянка, – промовив Головний Вождь. – Ти вчинив злочин – підстрелив співочу пташку. Маленький Бобре, арештуй злочинця!
Яструбиному Оку скрутили руки та ноги і скликали Велику Раду. Енергійні протести Третього Вождя припинились, коли він переконався, що члени Ради не збираються з ним жартувати. Нарешті він визнав себе «винуватим» і був засуджений на три дні носити чорне перо ганьби та біле перо боягузтва. А ще він мав мити посуд протягом тижня. Обидва вожді спершу хотіли, щоб Гай куховарив, та передумали, бо якось скуштували його помиї.
![]()
– Я цього не робитиму! – протестував Яструбине Око. – Я піду додому.
– Сапати город? Іди.
– Відчепіться від мене, тоді й не піду!
– Маленький Бобре, що роблять, коли індіанець не підкоряється Раді?
– Знімають з нього всі почесті. Пам’ятаєш, ми спалили дощечку з написом «Гілка»?
– Блискуча думка! Тепер ми спалимо «Яструбине Око» й повернемо йому старе ім’я.
– Смердючі скунси! – заверещав Гай. – Ви ж обіцяли більше ніколи не називати мене Гілкою! Я – Яструбине Око.
І він заревів на весь ліс.
– А слухатимешся Ради?
– Слухатимусь. Тільки не треба мені білого пера. Я… я хоробрий.
– Гаразд. Замість білого пера буде тобі інша кара.
– А я залишусь Яструбиним Оком?
– Залишишся.
– Тоді згоден.
![]()
XXV. Безпалий бандит
Біль Генард був здоровенний, непривітний, різкий та неймовірно лінивий. Син заможного поселенця, він отримав у спадок гарну ферму. Та Генард був страшенним неробою, і пустив по вітру все своє майно. Біль не збирався працювати, тож став на слизьку стежку.
Не раз сидів він у в’язниці. Про його репутацію ходила слава по всій околиці й чимало крадіжок пов’язували з його іменем. Подейкували, коли б не підтримка якогось впливового спільника, він давно гнив би у в’язниці. Дехто навіть натякав, що цим впливовим спільником був один сенгерець, власник ферми, який мав дружину, сина й маленьку дочку, ім’я його Вільям, а прізвище починалося на Р… На цьому розповідь обривалась зі словами:
– Заради Бога, дуже прошу, нікому про це не говоріть!
Звичайно, ці чутки ніколи не доходили до тих, кого вони стосувались.
![]()
Того вечора Генард втік із Дауні й лісом навпростець попрямував до свого приятеля, щоб повідомити про одну важливу справу. Від випитого алкоголю він ледь тримався на ногах, а ніч була темна, небо заволокло хмарами, тож і зірок не було видно. Скоро Біль заблукав, ліг під деревом і заснув там до ранку. А вранці він помітив стежку, що привела його до табору сенгерських індіанців. Генард був голодний і злий. До тіпі він підійшов саме в той момент, коли Маленький Бобер смажив м’ясо. Ян обернувся, гадаючи, що прийшов хтось з індіанців, та перед ним стояв жебрак-здоровило.
– Що, хлопче, готуєш? Може, й мене пригостиш? – промовив волоцюга, скрививши рота в неприємній посмішці.
З першої ж миті від такого хотілось тікати світ за очі, та Біль намагався говорити ввічливо.
– А де дорослі?
– Їх тут немає, – відповів Ян.
– То ти сам на бівуаку?
– Скоро мають прийти друзі.
– Дуже приємно. Я радий це чути. Подай-но мені оту палицю, – грубо скомандував волоцюга, тицьнувши пальцем на лук, що висів із спущеною тятивою біля тіпі.
– То мій лук! – обурено вигукнув Ян.
– Тобі ще раз повторити? Негайно подай мені ту палицю!
Ян наче закляк на місці. Тоді волоцюга підійшов до тіпі, зірвав лук і кілька разів ударив ним Яна по спині та ногах.
– А тепер, щеня, давай мені обідати, та не барися, бо миттю скручу тобі в’язи!
