Одного дня, повернувшись надвечiр, з приємнiстю вiдзначив, що настрiй у Террi покращав. Очi поблискували, обличчя посвiтлiшало, хоча в голосi та жестах вiдчувалася нервознiсть.
- Ах, шкода, що ти не прийшов трохи ранiше!
Девiд втомлено сiв у м'яке крiсло, запитливо поглядаючи на дружину.
- Цiкаво, що це пiдняло тобi настрiй?
- Я дивилася транспланетну передачу. В усьому свiтi таврують ганьбою правителiв Пiвденної Республiки...
- I все?
- Нi, тебе разом з ними. - В її голосi звучала зловтiха. - Змова проти миру, виклик людству... Нi, це треба було почути!
- Значить, Вiра не припинила...
- I не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Вiра!
Террi сподiвалася, що вiн схопиться, вибухне гнiвом i на Вiру, й на неї, але Девiд навiть не спохмурнiв. Сидiв, заклавши ногу на ногу, i спокiйно, майже з замилуванням дивився на неї.
- Ти... чого так дивишся? - розгубилась Террi.
- В пiднесеному настрої ти дуже гарна, - усмiхнувся Девiд. - Кожна риса обличчя оживає, вся так i пашиш енергiєю.
Рвучко пiдхопився й мiцно притиснув її до себе.
- Так ти вважаєш... - пручалася Террi, вiдхиляючи голову. - Ти вважаєш, що то марна балаканина?
- Не тривожся, люба, все йде, як i належить.
Вона була зовсiм спантеличена: хiба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обiймiв i, щось бурмочучи, пiшла до кухнi накривати стiл для вечерi. Всупереч усяким сподiванням Девiд цiлий вечiр був у хорошому настрої, жартував, навiть анекдоти розказував. Уже вимкнувши свiтло, сказав серйозно:
- Все-таки люди можуть порозумiтися.
Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом свiтляних плям. Кого вiн має на увазi? Якщо її та його,- то яке ж тут порозумiння? "Все йде, як i належить..." О, вона знає, що в бетонованому пiдземеллi вже стоять десятки тих пекельних пiрамiд, i расистськi верховоди потирають руки... "Все йде, як i належить..." Отже, вiн закiнчує програму? I цей диявольський план завершиться успiхом? Але ж люди можуть порозумiтися, адже ж можуть...
- Слухай, - нарештi обiзвалась Террi. - Ось ти сказав, що можна порозумiтися.
- Авжеж, люба, хiба ж даремно природа подарувала людинi такий потужний мозок?
- Подарувала... - В голосi Террi чулася iронiя. - Може, й сама не рада.
- Чому?
- В дуже багатьох мозок тiльки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсiм знищити цю саму природу...
- Е... ти дуже песимiстично дивишся на... учених.
- Облишмо цю тему, - раптом сказала Террi. - Я хочу домовитися з тобою про iнше.
- Про що? - насторожено обiзвався Девiд i подумав: чи не хоче Террi виїхати з острова?
- Давай усi твої пiрамiди - отам у пiдземеллi - знищимо!
- Що ти сказала? - Девiд пiдвiвся й сiв у постелi, не вiрячи своїм вухам. - Чи я не те почув?
Террi теж сiла, зсунувши ковдру на живiт. Навiть у тьмавому свiтлi ночi голова її золотилась.
- Я кажу: давай знищимо тi пекельнi пiрамiди, а самi...
- А самi вiдлетимо на небо? - засмiявся Девiд. - Разом з островом, кiлькома кубiчними кiлометрами води, еге? У клубах пари - красиво, чи не так?
- Я думала, ти здатний на героїчний вчинок...
- Ляж, Террi, заспокойся. В тебе дитяче уявлення про героїку... Ну, не треба ображатися, їй-богу. Якщо можеш, повiр менi: там така гiгантська енергiя, що гратися з нею не можна. Розумiєш, не до грання. Там не якiсь атомнi чи водневi бомби...
Террi мовчки лягла, поклавши свої бронзовi руки на ковдру. Звичайно ж, вона була в пригнiченому настрої. I не тому, що Девiд знову дорiкнув їй тiєю дитячiстю, а тому, що не могла хоч якось вплинути на подiї. Бач, вiн говорить про якесь порозумiння, а сам не поступиться нi на мiкрон.
Напiвжартома, напiвсерйозно Девiд умовляв її не гнiватись, щось зрозумiти, довiряти йому, i все буде добре, все буде успiшно. Але Террi не обзивалась, заплющила очi, нiби заснула.
Рiзнi думки роїлися в її головi. От вона живе в цьому великому свiтi зовсiм, ну, зовсiм самотня, навiть найближча людина - Девiд, i то замкнена перед нею. Вiн майже нiколи не говорить того, що думає. Невже всi люди на свiтi - отак, закритi системи, кожен сам по собi? Це було б жахливо... Але нi, так бути не може, без контактiв, без спiвробiтництва припинилося б життя... Виходить, тiльки вона... сама вона... Що ж робити? Невже отак i нидiти? Ех, якби в неї була дитина... Хлопчик чи дiвчинка... Синьооке таке, iде, щось лепече, простягає до тебе рученята...
Її пройняло щемливе почуття втрати... Усе її здорове, пружне тiло, сповнене життєвої сили, зiщулилось пiд ковдрою. Жаль до отих невiдомих, ненароджених дiтей шпигонув у серце, i Террi вiдчула себе такою нещасною, що аж застогнала. Девiд подумав, що це вона зi сну, i не обiзвався. Зрештою Террi затихла, почулося її рiвне дихання, i, заспокоєний, Девiд заснув.
Може, через пiвгодини, упевнившись, що вiн спить, Террi тихцем пiдвелася й навшпиньки вийшла iз спальнi. Накинувши халат, взувши м'якi тапочки, прокралась на веранду. Висвiтлений прожекторами острiв спав. Чути було шум хвиль i якесь низьке гудiння, мабуть, вiд електростанцiї, наче бринiла басова струна.
А кругом, поза свiтловим куполом, стояла темна нiч, здавалося, вона так i чигає, щоб упасти на острiв, затопити, поглинути його разом з отими корпусами, котеджами й сторожовими вежами.
Террi була в якомусь дивному станi. Здавалось, її веде, керує нею чиясь стороння воля. От вона пiде й пiдiрве цей арсенал. Загине? Що ж, нехай i смерть, зате вона вiдверне свiтове побоїще, яке готують расисти. Вхiд, звичайно, пильнують, але вона ще вдень запримiтила кiлька вентиляцiйних люкiв... Головне, щоб її не побачили вартовi, що стовбичать на вежi. А коли вона вскочить у люк - нехай хоч стрiляють.
Террi тихцем зiйшла з веранди й поринула в тiнь невеличкої пальмової алеї. Серце калатало, i вся вона тремтiла зi страху. Згадала слова Девiда про гiгантську енергiю. Катастрофа? їй, звичайно, жаль i Девiда, i всiх iнших, окрiм хахакаючого генерала та боса (їх давно ждуть у пеклi). Але... Нехай згорить у полум'ї анiгiляцiї це злочинне гнiздо!
Кiнчилась алея - кiнчились i тiнi. Террi шарпнулася бiгти, щоб швидше проскочити освiтлений простiр, але одразу ж зупинилась. Яке глупство! Це одразу приверне увагу вартових. Треба, якраз навпаки, iти повiльно, зовсiм повiльно, наче на прогулянцi. Хiба не можна? У неї безсоння, вийшла подихати свiжим повiтрям...
Пiшла повiльною ходою, тримаючись тiнi. Робила великi зигзаги, вiдходячи зовсiм убiк, але десь так, може, через годину опинилася навпроти зловiсного складу. Вiд товстелезних залiзобетонних плит, що вкривають пiдземелля, її вiддiляло не бiльше ста метрiв. Тут уже нiяких тiней, десятки прожекторiв так висвiчують кожен квадратний сантиметр, що добре видно не лише металевi петлi на плитах, а й кожну травинку побiля них.
Роззирнулась - нiде нiкогiсiнько. На вежi, звичайно, стовбичать вартовi, але, може, вони задрiмали? От якби...
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
