-- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.
I вiн, поклавши зошита на бильце свого крiсла, прочитав:
Балада про Геракла та амазонок
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
От якось мусив вiн пiти
До амазонок, дiти,
Щоб звiдти пояс принести
Царицi Iпполiти.
Отож i вирушив, сумний,
З вояцьким легiоном
Туди, де мешкали вони, -
До царства амазонок.
Чого ж вiн був сумний такий? -
Спитаєте ви, дiти.
Бо там жили самi жiнки,
В тiм царствi Iпполiти.
Герою ж анi воякам
(Немає що й казати!)
Нiтрохи не хотiлось там
З жiнками воювати.
Та вже сумуй чи не сумуй -
В палацi лиш освоївсь, -
Сказав: -- Царице, подаруй
Менi свiй срiбний пояс!
Цариця випнула губу:
-- Що, пояс? Я не знаю...
Хiба пiду, -- ти тут побудь, -
Фельдмаршалки спитаю!
Коли богиня Гера -- блись
В царицi бiля трону
I їй тихенько: -- Бережись:
Прийшов вiн по корону!
Тут Iпполiта як гукне,
Труснувши головою:
-- А, ти прийшов дурить мене?
Готуйся йти до бою!
I не оглянулись, коли
Кругом заклекотiло,
I амазонки, як орли,
Летiли в битву смiло.
Герой же кроку не ступив -
Вагався до останку,
А потiм спритно захопив
Фельдмаршалку за бранку.
На скелю вiн її вiднiс,
Де лиш орли гнiздились,
Пiдняв i позирає вниз,
Де амазонки бились.
-- Ой-ой, не кинь її, нi-нi! -
Почулось ту ж хвилину.
-- Вiддайте пояса менi,
I я її не кину!
-- Фельдмаршалка потрiбна нам!
Гукнула Iпполiта, -
Верни її в палац мiй сам
I пояса вiзьми там!
Отак скiнчилася вiйна
(Герой зробив це тонко!).
О Iпполiто чарiвна,
Прегорда амазонко!..
Уже ти з трону устаєш
I, не зронивши й звуку,
Герою пояс подаєш,
А вiн цiлує руку
I каже: -- Дяка щира вам! -
Вклоняється їй чемно,
Дає чолом усiм жiнкам -
I в путь, поки не темно...
Тому-то у старих книжках
Натрапить, хто охочий:
Геракл на їхнiх сторiнках -
Приборкувач жiночий!
Коли прадiдусь згорнув зошита, я засмiявся i сказав:
-- Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселi подвиги чи нi, прадiдусю?
-- Та скiльки завгодно! Знаєш що? Поговорiмо про це докладнiше завтра, Хлопчачок! Сьогоднi ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що iнодi ступити на незнану землю, спалити за собою всi мости -- справжнiй геройський подвиг. Ти показав це у вiршi про Генрi та його вiсiмнадцятьох тiток. А можна було б показати це й на прикладi Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужнiсть, людська гiднiсть перед лицем можновладцiв -- то героїзм. Правда, герої можуть бути i такi, як твiй пастух, i такi, як пiнгвiн.
-- I те, що не всяке гусарство -- це геройство, прадiдусю.
-- Так, Хлопчачок. А завтра помiркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок -- смертельно поважна справа, чи бувають i веселi героїчнi вчинки. Сам я хотiв би про це помiркувати просто зараз. А ти пiди вниз та пограй з горiшньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.
-- Та вона ж махлює! -- вигукнув я. -- Вона обмахлює будь-кого на островi!
-- Тодi махлюй i ти, Хлопчачок! Але стережися! Горiшня бабуся страх сердиться, коли помiтить, що хтось махлює.
Я, зiтхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горiшньою бабусею в лото. Та цього разу навiть не дiйшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальнi. Там два дуже менi знайомi голоси, здавалося, читали по черзi якийсь вiрш.
Тодi я стиха пiдкрався до дверей їдальнi й прислухався, хоча в коридорi стояв добрячий холод.
Не хто iнший, як двi мої бабусi розказували напам'ять Шiллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз пiдхоплювала друга. Вони проказували вiрша так палко, наче перебрали яєчного лiкеру. Аж ось долiшня бабуся пiднесено закiнчила:
Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:
-- Не потребую ваших подяк. -
I покинув її ту ж хвилину.
Пiсля цього обидвi старенькi дами заплескали самi собi в долонi, похвалили одна одну й заходились гомонiти... про героїв.
А що я сьогоднi наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотiв був чкурнути звiдти, та розмова несподiвано звернула на iнше.
-- Мабуть, наш старий не проживе, -- сказала горiшня бабуся. -Хвороба його тяжча, нiж вiн думає. Хлопчачковi я про це сказати не можу. Завтра прийде лiкар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тiстечками, Анно.
-- Що це ти, Маргарето! -- почув я голос долiшньої бабусi. -- У нього ж болить нога!
-- Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!
Менi зразу вiдхотiлося слухати далi. Я тихо пошкутильгав на другий поверх i залiз у постiль.
Тiєї ночi я не мав бажання нi читати, нi писати i заснути нiяк не мiг, бо менi все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене бiльше не буде прадiдуся.
СЕРЕДА,
в яку ми смiємося, бо нам сумно.
Отож цього дня мовиться про веселих героїв.
Мiж iншим виявлено, що долiшня бабуся
марить фальшивими героями,
з'ясовано, що тi, чиїм фахом є
смiшити iнших, часто невеселi люди;
показано, що Геракл був героїчний трудiвник
i що кабанчик з годинником на ратичцi -
не просто химерник знiчев'я.
Закiнчується день цiлком несподiвано -
молитвою.
Добре напуганого -- в зимовому пальтi, шапцi-вушанцi, з товстим шарфом на шиї -- вирядили мене другого дня вранцi до долiшньої бабусi.
Я нiчим не виказав, що знаю про недугу прадiдуся й про те, що має прийти лiкар. Прадiдусевi я сказав якомога веселiше:
-- Знаєте, наша долiшня бабуся також цiкавиться героями. Як спитає про щось таке, розповiм їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогоднi й так i так говоритимемо про веселi подвиги.
-- Авжеж, Хлопчачок, -- вiдловiв прадiдусь. -- А тим часом i я тут помiркую про кумедного героя. Може, й складу якусь оповiдку. А пiсля обiду розповiм її тобi.
-- Згода, прадiдусю!
Ми розлучилися смiючись, хоча обидва знали, що сьогоднiшнiй лiкарський огляд -- рiч дуже поважна.
I все ж таки дорогою в долину, -- п'ята в мене болiла, i я, замiсть шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунiкулером, -- поки я в добрячий мороз i вiтер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселi долiшньої бабусi, яка так любила смiятися, менi на думку, попри весь страх за прадiдуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тiльки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку пiд двома каштанами, мене, як завжди, привiтав, мало не збивши з нiг, старенький сенбернар Уракс.
-- Дорогою в мене почав складатися вiршик, -- оговтавшись, сказав я долiшнiй бабусi: -- Можна менi пiти на горище й там придумати кiнець?
-- Тiльки щоб потiм прочитав його менi, Хлопчачок, добре? I дай слово честi, що не будеш занадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.
-- Слово честi, бабусю! -- врочисто пообiцяв я. -- Нiяких великих думок у мене в головi немає. Я просто бавлюся.
-- Ну то роздягайся, повiсь усе на вiшалку й гайда на горище. Ураксе, геть на мiсце!
Старенький пес жалiбно поглянувши на мене, потюпав у вiдчиненi дверi до Пташиної кiмнати, де були розставленi пiд склом опудала пташок i де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарештi в малiй кiмнатчинi пiд дахом, витяг з кишенi теслярського олiвця, якого прихопив iз дому, й заходився писати вiрша на бiлiй стiнi, бо в долiшньої бабусi менi було вiльно робити що заманеться. Крiм того, я ще придумав одну оповiдку й записав її на зворотi велетенського плаката, який запрошував на перегони вiтрильникiв, що вiдбувалися тридцять рокiв тому, -- плакат, скручений сувоєм, лежав на канапi.
Десь о другiй на горище вибралася моя долiшня бабуся. Уракс, ще й досi з повними жалю очима, дрiботiв за нею.
-- Що це з Ураксом? -- спитав я. -- Чого вiн на мене дивиться з таким докором?
-- Бо ти ж колись i його брав на горище вiршувати, -- пояснила долiшня бабуся. -- А тепер вiн, мабуть, здається тобi дуже старим, от йому й гiрко.
-- Стривайте, бабусю! -- скрикнув я. -- Ви ж самi прогнали його в будку! А я його нiколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають вiршувати!
На це вона цiлком несподiвано сказала:
-- То тобi не до душi старi собаки?
-- Отакої! -- обурився я. -- Уракса я люблю так само, як i любив. I потiм -- менi куди краще бавитися з прадiдусем, нiж iз своїм товаришем Джоннi-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчаковi вiсiмдесят дев'ять, а Джоннi-Свистуну чотирнадцять!
-- Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсiм iнша рiч. То що ти там звiршував?
-- Про героя, бабусю. Оно на стiнi.
Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:
-- Ви, поети, що рiк то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вiршi на стiнах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярiв.
Тодi я став навколiшки бiля Уракса й, гладячи його по довгiй шерстi, щоб помиритися, прочитав:
