Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:
-- Шпалери стали дорожчi: на зворотi вже є новий вiрш -- "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?
-- Нi, Хлопчачок, спершу послухай оповiдку про короля та блоху, яку я збирався розповiсти тобi перед обiдом.
Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, вiн, сидячи в крiслi на колесах, розповiв:
ОПОВIДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ
Був собi в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тодi не було нi порошкiв, анi розприскувачiв проти цих настирливих комах, через те навiть королiв кусали блохи та блощицi. I лише одного короля вони майже нiколи не кусали. Бо вiн щовечора, перш нiж лягти спати, як стiй, в усiх своїх королiвських шатах, залазив у ванну. I коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королiвському вбраннi, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двiрський Ловець Блiх. Отодi його величнiсть мiг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.
Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.
I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!
А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.
Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.
Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.
А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.
Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.
Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.
Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап! -- спритно спiймав двома пальцями.
-- А що, попалася-таки? -- гукнув його величнiсть. -- Тепер не втечеш!
Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.
-- Закон є закон, -- зiтхнув король.
Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:
-- На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!
Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.
Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.
Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.
-- От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...
-- Може, "гусарство"? -- нерiшуче сказав я.
-- Так, Хлопчачок! -- вигукнув старий. -- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотiв я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрiбна вiдвага, дотепний розум i самовладання.
-- То такi "гусари" -- вже й герої, прадiдусю?
-- Гм... -- Люлька тепер знов мирно курилася. -- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такi гусарськi витiвки, той справдi виявляє певний героїзм. Вiн не наослiп кидається в пащу небезпеки, вiн зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свiй гусарський подвиг, власне, тiльки з любовi до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нiкому це нi до чого.
-- I в пастуховi з моєї балади є гусарство, -- сказав я, -- а проте, може, вiн -- справжнiй герой? Прочитати вам баладу, прадiдусю?
-- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.
I я прочитав зi звороту шпалери:
БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА
Всiм казав король Петринiй
У далекi давнi днi:
-- Люди в будь-якiй країнi
Упадуть до нiг менi.
Буде влада скрiзь моя,
Всюди паном буду я!
А пастух один, бiдаха,
Нахваляння цi почув.
-- Ну, -- промовив, -- це-то птаха!
Стiй же, я його провчу!
Чи король, чи хто простий, -
Зневажати нас не смiй!
Пастуховi-бо в челяднi
Розповiли молодцi,
Що король не день, не два днi
Носить маску на лицi.
I пастух:
-- От, як живу, -
Маску з нього я зiрву!
Став вiн лестощiв учитись
Вiд свiтання й до зорi
(Не кривiться: не пробитись
Без облуди при дворi!) -
Вже державцевi навiк
Вiн найближчий чоловiк!
Ось одного разу й каже
Наш пастух, немов у жарт:
-- Мiй владарю, все поважне
Хоч на мить забути варт.
А змiнiм для смiху роль:
Ви -- пастух, а я -- король.
В першу мить вiд жарту того
Геть король позеленiв,
Ну а потiм -- нi, нiчого -
Обернув на ласку гнiв.
Зуби блиснули дрiбнi:
-- Помiняймось, чом би й нi?
Мов дитя в цiкаву казку,
Поринає в гру король,
Золоту скидає маску
I корону й каже: -- Зволь! -
Перебрались -- раз та два.
Тут i сталися дива.
Як гукне пастух до варти:
-- Гей, хапайте чужака! -
Ну, оце-то вже не жарти,
Анi забавка яка...
Наш король заголосив
(Знав би -- маски не носив!)
Вже за мурами темницi
Пiд замком король сидить,
А в палацi -- подивiться! -
З пастухом iде обiд.
Коли враз (i так бува!)
З себе маску вiн зрива!
-- Придивiться-но, -- гукає, -
Не король я зовсiм, нi!
Я пастух, що тiльки й має
Сонце, степ, зiрки яснi.
Ваша варта -- ой-ля-ля! -
Посадила короля.
Я науку дав, тирану.
Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -
Бiльш не хочу я обману
I пiду собi звiдсiль,
Ви ж приймiть це все за сон
Знов садiть його на трон.
Та народ гукнув: -- Не треба
Нам тирана королем!
Раз ти любиш сонце й небо,
Ми тебе собi берем!
Надягай же маску знов,
Нами прав i будь здоров!
Та пастух вiдмовив: --Люди!
Ось вам вiдповiдь моя:
Коли править вами буду,
То без маски буду я! -
Знявся гомiн мiж людьми:
-- Слава, слава, згоднi ми!
Утiшались бiднi люди,
Що король у них -- пастух,
Бо скiнчився дух облуди
I повiяв правди дух.
То зривай же й ти в життi
Маски простi й золотi!
Коли я скiнчив, прадiдусь тiльки вигукнув:
-- А, бодай йому! -- Бiльше нiчого.
Та вiд цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадiдусевi. Вiн згодився, що пастух -- справжнiй герой.
-- На це завжди треба неабиякої мужностi -- зривати маски з можновладцiв цього свiту. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливiстю, -- то це вже не гусарство -- це героїзм.
-- А герой неодмiнно чинить добро, так, прадiдусю?
-- Здебiльшого так.
Старий пiд'їхав на своєму крiслi до вiкна й задивився на темне море й низку вогнiв над причалом.
-- Героїчнi вчинки, -- сказав вiн, -- це наче отi вогнi внизу, -дороговкази у свiтi несправедливостi й сваволi, їхнє свiтло додає вiдваги людям.
Поглянувши на прадiдусеве обличчя на тлi вiкна -- сиву чуприну, великий нiс, бороду, -- я раптом подумав собi: "Може, оце такий був iз себе Гомер, що понад двi тисячi рокiв тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"
I тому я попросив прадiдуся прочитати з зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi якийсь його вiрш про Геракла.
Як кожний поет, прадiдусь не змусив себе довго умовляти.
Вiн попросив мене увiмкнути свiтло, що я й зробив. Маленьку кiмнатчину залило яскраве свiтло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер -- на мого прадiдуся.
Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:
-- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.
