Хутчiй до мого трону.
-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,
Чемненько уклонившись.
А далi -- Кербера за карк
I в путь, не забарившись.
Харон в човнi куняв якраз,
Старечу мавши звичку, -
Вiн Кербера й героя враз
Поправив через рiчку.
А там уже й Тенар-гора,
I свiт, i днина бiла!
-- Герой iз Кербером! Ура! -
Скрiзь слава полетiла.
Мiста i села вiн минав -
Усяк тiкав вiд жаху,
Лиш де-не-де хтось визирав
З-за рогу чи там з даху.
Цар Єврисфей, забрiвши в сад,
Побачив пса крiзь грати.
-- Ой лишенько! Неси назад!
Вiн може покусати!
-- Назад, назад його! Ой-ой! -
Придворнi пiдхопили.
Зареготався наш герой
I в путь, як повелiли.
В далеку до Аїду путь...
Пливуть, пливуть столiття,
А й досi ще Геракла звуть:
Приборкувач Страхiття.
Прадiдусь згорнув зошита й сказав:
-- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.
-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.
-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?
-- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.
-- Розумна гадка, Хлопчачок!
Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:
-- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.
Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".
-- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.
-- А я тодi -- про рицаря.
Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.
Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.
Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:
Балада про рицаря Зеленжаха
Пан Зеленжах на свiтi
За давнiх жив часiв.
Любив усiх побити
I щоб усяк тремтiв.
Такий геройський рицар, -
Нема таких тепер, -
Хто зваживсь подивиться,
То глянув i помер!
Коли вiн на турнiрi
Свiй хист являв панам,
Тремтiли навiть звiрi, -
А що ж казать про дам!
Самого ж не збороло
Нiщо за сотнi днiв.
Палав пiд заборолом
В очах неситий гнiв.
Та змалечку -- нi слiзки
В очах отих його.
Вiн мав куценькi мiзки,
А силу -- ого-го!
Крiзь морок i завiю
Мчав рицар Зеленжах.
Плекав вiн горду мрiю -
На всiх наводить жах.
Та що з тобою, мрiє,
Трапляється, бува,
Коли вже постарiє
Немудра голова!
Наш рицар, повний злостi,
На дужчого напав,
Та так старечi костi
Безславно в лiсi й склав.
Безславно свiт покинув,
А був же гордий -- страх.
Як жив, так i загинув
Пан рицар Зеленжах.
-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:
Балада
про ландскнехта у Фландрiї
Хоробрий ландскнехт-рубака
У Фландрiї в давнину
Ходив i мало не плакав -
Так шукав, неборак, вiйну.
Як мир -- ландскнехтовi тiсно:
Це ж найманий вам вояк;
Без воєн звитяжних, звiсно,
Вiн прожити не мiг нiяк.
Вiйни все нема й не чути...
Ландскнехт, мов який агент,
Надумав розвiдать майнути:
Може, з Брюгге воює Гент?
I ходить вiн, ходить, ходить,
Самотнiй, забутий всiма,
I Фландрiю вже переходить, -
А вiйни все нема й нема!
Вже геть стоптав черевики
I вдяганку всю подер
Та й заплакав:
-- Боже великий,
Що ж я маю робить тепер?
Аж тут негода настала,
Завихрився буревiй,
I на голову паморозь впала -
Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.
I враз бiля самого вуха
"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.
Та ландскнехт уже того не слухав -
Ледве дибав, сердега, вiн.
-- Був iз мене ландскнехт хороший, -
Яке ж iз того пуття?
Анi честi, нi слави, нi грошей, -
Змарнував я своє життя!
Прадiдусь скинув окуляри, а я сказав:
-- Бiдний ландскнехт!
-- Дурний ландскнехт! -- мовив мiй прадiдусь. -- Тiльки дурень у мирний час покладає всi надiї на вiйну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами -- то ще не героїзм.
За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподiвано перед нами де не взявся дядько Гаррi. Вiн стояв i спантеличено дивився на встелений шпалерою стiл.
-- Що це ви робите? -- спитав вiн.
-- Вiршуємо, -- вiдповiв я йому щиру правду.
-- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?
-- Та як який настрiй, Гаррi, -- пояснив йому прадiдусь. -- Зараз настрiй у нас той, що треба. Ми добре, але не надмiру попоїли, в кiмнатцi в нас тепло, а надворi мороз. Люлька менi смакує. Отож можна вiршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?
-- Нi-нi, -- наче аж злякано замахав руками дядько Гаррi. -- Я прийшов тiльки забрати посуд i сказати вам, щоб довго не сидiли. Та й менi завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.
-- А все ж таки я хотiв би скласти тобi вiрша, Гаррi. Сiдай отам на канапi. Подушок тут є доволi. Сiдай, сiдай!
Цього разу дядько Гаррi таки скорився прадiдусевим наполяганням. Вiн бухнувся на подушки.
-- Отак, -- сказав прадiдусь. -- Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому вiршику. Моряковi ми, звiсно, звiршуємо щось про море.
-- Тiльки щоб там було й про справжнiх чи фальшивих героїв, -додав я. -- У нас тепер така тема.
-- Балади -- це для дядька Гаррi надто довго, -- сказав прадiдусь. -- Може, звiршуймо щось про дурiсть i про розум. Бо, скажiмо, iнколи так званi героїчнi вчинки -- то насправдi дурiсть та й годi. Наприклад, рибина, що плаває пiд носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.
-- Ось уже й є два вiршi! -- зрадiв я. -- Один про чайку, а другий -- про кота. Про кота пишу я!
Прадiдусь засмiявся й сказав:
-- А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррi?
Дядько Гаррi мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олiвцями, вже заходилися коло вiршiв.
Спершу нас трохи бентежила присутнiсть дядька Гаррi, який дещо нетерпляче сидiв на канапi. Та коли написалися першi рядки, то далi все пiшло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррi нагадав нам, що горiшня бабуся чекає посуду, прадiдусь уже закiнчив свого вiрша, а через хвилину i я свого.
Ми тут-таки й прочитали їх дядьковi Гаррi. Спочатку -- прадiдусь. Вiн, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого вiршика:
Пiсенька про чайок
Як угледять чайку дiти -
Ну стрибати, ну радiти!
А рибинки -- навпаки -
Так i порснуть навтiки.
Дiти кажуть:
-- От смiхота!
Ну й дурненька ця дрiбнота! -
Але рибки цi дрiбнi,
Їй-же богу, не дурнi!
Дiтям втiха, не печалi,
А макрелям i так далi
Анiтрохи не до втiх -
Чайка з'їсти може їх!
Дядько Гаррi, що слухав вiршик, трохи розтуливши рота, сказав:
-- Авжеж, макрелi розумно роблять. Гарний вiршик. Змiстовний.
-- Дякую за лаври, Гаррi! -- засмiявся прадiдусь. -- А тепер послухаймо, що там звiршував Хлопчачок.
I тодi прочитав свого вiрша я:
Пiсенька про кота й сардину
Котовi якось мовила сардина,
Коли на мол прийшов котюга цей:
-- Я все в водi, лиха моя година,
А як би я ловила тих мишей!
Ти знаєш що, котусю? Помiняймось:
Ти в воду, я з води бодай на мить.
Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,
Лови сардин, i хай тобi щастить!
Та кiт, сардину змiрявши очима,
Нiчого не сказав їй, тiльки: "Няв!"
Ще облизався, ще повiв плечима,
Крутнувся й геть iз молу почвалав.
Дядько Гаррi пiдвiвся, похитав головою i сказав:
-- Ну таке ж розумне! Аж не вiриться! I просто вмить тобi! Але тепер я вже справдi пiду, вiднесу посуд. На добранiч вам!
Вiн поскладав посуд на тацю й з лiхтариком у другiй руцi рушив наниз. Уже в дверях вiн пошепки мовив:
-- Про шпалери я анiчичирк, Хлопчаки!
Тим часом надворi стало темно хоч в око стрель. Вуличний лiхтар бiля будинку вихоплював з пiтьми лише невеличкий клаптик черепицi на сусiдньому даху.
