Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.
-- То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв? -спитав вiн.
-- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.
-- Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!
Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:
Той, хто за мудрих, за найкращих
Себе вважає та своїх,
У кого всi чужi -- ледащо,
Хто за нещасних має їх, -
Хай не витає в небесах -
Полуда в нього на очах!
-- Браво, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.
-- Дякую за лаври! -- сказав я. -- А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?
-- Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.
Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:
Баладка про мишенят
-- Мишенята-мишенятка! -
Знай годинник цокотить. -
Лихо! Там, де ваша хатка,
Мурдiбурдi-кiт сидить!
Мишенята-мишенятка, -
Бачу вуса бiлi я!..
Лихо! Вискочило з хатки
Мишеня Цецiлiя!
Мишенятко, мишенятко
Ухопив котисько наш!
Заспiвали по бiднятку
Мишачий жалобний марш.
Мишенята-мишенятка,
Кiт i вас пiймає теж!
Стрiмголов летiти з хатки -
Це геройством не назвеш!
Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:
-- Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.
-- Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...
Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:
-- До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!
-- То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь. -- А що ж це там до нас за гостi?
Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.
-- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! -- засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки! -- та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.
-- Красно дякуємо за честь, Анно! -- заявив прадiдусь i злегенька вклонився.
-- Щиро вiтаємо нашу давню музу! -- пiдхопив я.
-- То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки? -- долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили. -- З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!
-- Помиляєшся, Анно! -- вiдповiв їй прадiдусь. -- Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!
-- Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько! -- Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)
Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу? -- й запитала:
-- А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.
Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.
I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:
-- Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.
-- Цього ж вiрша i я не знаю! -- вигукнув я.
-- Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте! -Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:
Балада про мишку,
що прогнала кота
Сiреньку мишку -- лихо!
Спiймав котисько вмить,
I ось маленька тихо
Перед котом сидить.
Не писне, не пiдскочить,
Не кинеться бiгом, -
Сидить, уп'явши очi,
В мучителя свого.
Гукає кiт: -- Ну, мишкам
Годиться танцювать.
Завдай роботу нiжкам,
Нехай подрiботять!
I враз на мишенятко
Напав великий гнiв, -
У нього, кришенятка,
Аж нiс почервонiв.
Слова, давно готовi,
Вже рвуться iз грудей:
-- Що? Танцювать котовi?!
Та краще сто смертей!!
Поганцям догоджати
Шукай охочих десь!
Мене ж вам не зламати -
Я вмру, зберiгши честь!
Тремтiла з гнiву мишка...
Та гляне -- де ж це кiт?
Тихенько, тихо, знишка
Утiк -- пропав i слiд!
Так бiг, заткнувши вушка,
Аж хутро рвав нове...
А мишка-одчайдушка
I досi там живе!
Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.
-- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?
-- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?
Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:
Ведмiдь та бiлочка
Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь
Був зовсiм не зухвалець,
Та примудрився наступить
Вiн бiлочцi на палець.
Не мовив, як звичай велить:
-- Даруй, ласкава панi! -
Не диво! Це ж тобi ведмiдь -
Манери в них поганi.
Хоч смiйся тут, хоч голоси...
Та бiлочка: -- Стривай-но!
Ану вернись i попроси
Пробачення негайно!
Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь
Об кучеряву тую
I до маленької нагнувсь:
-- Як кажете? Не чую!
А бiлка, не шукавши слiв,
Знов голосок пiдносить:
-- Той, хто на ногу наступив,
Пробачення хай просить!
Нехай ти дужий колодiй,
Мене тобi й не видко, -
Такi манери, пане мiй, -
Це, знаєш, просто бридко!
Отак у лiсi на валу
Стояла бiлка боса
I лапку тицяла малу
Бурмиловi пiд носа.
Бурмило бiлки не жене,
Оторопiвши з дива,
Та як ревне: -- Прости мене,
Сусiдко милостива!
А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -
Вiдказує поважно. -
Та не забудь -- на другий раз
Дивись кругом уважно!
-- Та не забуду! -- їй ведмiдь
Сказав iз смiхом дружнiм.
Той i ведмедика навчить,
Хто вмiє бути мужнiм!
Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:
-- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?
-- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.
-- Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.
-- Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь. -- Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.
Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.
Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:
-- Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?
-- По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".
-- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.
Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.
Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.
По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.
Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:
