На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.
А буря шаленiла чимраз дужче. Людям довелося розiйтися, бо море кидало на причал дедалi бiльшi хвилi, вода вже ринула до найближчих пiдвалiв. Тепер заворушилися всi остров'яни. З горiшнього Гельголанду декотрi дивилися на море в зорову трубу. Але суцiльна дощова заслона ховала все вiд очей. Часом кому-небудь здавалося, нiби вiн бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тiнь водяної гори. Незабаром запала темрява. На островi позасвiчували лiхтарi й гасовi лампи. Люди, що спинилися бiля причалу, ставали все мовчазнiшi.
I враз усi, як одна душа, гукнули:
-- Пливуть!
Човен несподiвано показався недалечке вiд причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потiм вiн знов пропав.
-- Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальнi пояси! -вигукнув хтось.
Тiєї ж таки митi на гребенi хвилi знову замрiв човен -- невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледiти. Здавалося, тепер до нього дiстанеш рукою -- та раптом його рвучко пiдхопило й нестримно помчало вкупi з пiною на затоплений берег. I перше нiж хвиля, вiдступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, -- це всi добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.
Двоє чоловiкiв зважилися кинутись у воду i вже були б схопили потерпiлого, коли це нова грiзна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, i цим разом чоловiкам пощастило її пiдхопити, перше нiж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бiдолаху врятували й винесли на сухе. То була ледi Вайолiт.
Шiстьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кiлька днiв їхнi тiла прибило поодинцi до берегiв Пiвнiчного моря.
Через тиждень пiсля того, як сталося лихо, шiстьох морякiв ховали на малому кладовищi острова. Ледi Вайолiт була на похоронi. Вiд iменi свого брата-намiсника, що був тодi в Лондонi, вона виголосила надмогильну промову.
-- Ви вирушили в море через мене, -- звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. -- Я необачно важила своїм життям i не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живi, -- ледi обернулась до скорботної громади, -- вам, живi, я скажу, що це був не героїзм, а божевiлля -- вирушати в море. В таку бурю й у такому човнi нiхто не мiг повернутися назад. Лише один iз вас, малий Ян Янсен, мав мужнiсть протистояти цьому божевiллю. Вiн знав обидва човни, знав i веслярiв. Вiн бачив, що в мене бiльше надiї на порятунок, нiж у моїх шiстьох рятувальникiв. Вiн слушно сказав, що шестеро життiв за одне -- це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалi вас спонукає до дiї не слiпа, а розумна вiдвага. А тепер помолiмося за душi загиблих.
Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної ледi Вайолiт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очi, аж поки скiнчився скорботний обряд.
Тимчасом як дiдусь розповiдав, у кiмнатчинi на горищi поволi стемнiло. Тому я клацнув вимикачем, i ми обоє на мить заплющилися вiд яскравого свiтла.
-- Ну, -- сказав старий, -- як тобi наш Ян Янсен?
-- По-моєму, прадiдусю, тих шестеро чоловiкiв, що попливли рятувати ледi Вайолiт, таки були герої. Вони й самi знали, як це небезпечно. I все-таки попливли рятувати людину.
-- А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадiйне дiло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними вiдчайдухами. А вiдчайдушнiсть i нерозважливiсть -- то ще не героїзм.
Я хотiв був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось iде сходами на горище. Прадiдусь i собi повернув голову, дослухаючись, а тодi сказав:
-- Сховай мерщiй шпалери пiд канапу, Хлопчачок! Та вiдiмкни тихесенько дверi! Та спусти гардини!
Як я мiг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горiшня бабуся ввiйшла до наших покоїв, ми зустрiли її невинними усмiшками. Гардини висiли на вiкнах, як улиплi, шпалер наче й не бувало.
Горiшня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.
-- Годi вже вам вiршувати, -- сказала вона, повiвши очима довкола, так мовби чогось шукала. -- У вас що -- й паперу немає? -- недовiрливо запитала вона. -- Чи ви знов пишете вiршi на дошках, як ото тодi, чотири роки тому?
-- Ми пишемо в повiтрi, Маргарето, -- усмiхнувся прадiдусь. -- А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собi для цього знайдемо.
Горiшня бабуся видимо хотiла сказати щось дуже насмiшкувате, коли раптом помiтила, що я сиджу на всiх подушках зразу.
-- П'ятеро жiнок провiтрювали цi подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, -- мовила вона. -- А ви за п'ять хвилин що з них зробили?
-- Ложе поетiв, -- засмiявся прадiдусь. -- Хiба ж це не гарно чи не зручно?
-- Я не таким собi уявляю гарне й зручне, -- вiдрубала горiшня бабуся й ущипливе стиснула вуста.
Потiм вона знов зникла вкупi з кишеньковим лiхтариком, без якого на горище поночi не втрапив би: на сходах не було лампочки.
За вечерею ми з прадiдусем повели далi свою чоловiчу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян i навiть презирства свого сина, непохитною розважливiстю врятував йому життя.
-- Перемогти себе самого, свою вдачу -- на це потрiбен справжнiй героїзм, -- сказав мiй прадiдусь. -- Оце мене, наприклад, i приваблює в грецькому героєвi й напiвбоговi Гераклi. Вiн, щоправда, надто величався своєю силою, але всi свої подвиги вчинив не з гордостi, а з вiдданостi верховному боговi Зевсу.
-- То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадiдусю?
-- Гiрше, Хлопчачок: з наказу Зевса вiн мусив служити нiкчемному, боягузливому, кволому царевi Єврисфеєвi. Оцей-то молодець вигадував Геракловi чимраз небезпечнiшi завдання.
-- I Геракл їх завжди виконував?
-- Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навiть колись описав був Геракловi подвиги у вiршах. Вони в мене в отому зошитi в цератовiй обкладинцi. Вiн тут, на горищi, в скринi отамо, лiворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти лiхтарика.
Лiхтарика я не забув, знайшов зошита й принiс Старому Хлопчаковi. Вiн тут-таки почав його гортати.
-- Ну ось, примiром, вiрш про те, як Геракл здобув Кербера, пса пiдземного царства, -- мовив вiн трохи згодом. -- Геракловi довелося для цього спуститися в пiдземний свiт. Напiвбог, що народився й жив нагорi, в царствi дня, звичайно, вiдчував до цiєї роботи величезну нехiть. Та Єврисфей звелiв йому принести пiдземного пса -- i той принiс. Хочеш послухати?
-- Авжеж, прадiдусю!
-- Ну то ось! -- Старий начепив на носа окуляри, пiдняв зошита ближче до лампи й прочитав:
Балада про Геракла
в пiдземному царствi
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Одного разу, ледь зоря
(Нагадую таке я:
Геракл служив тодi в царя
Лихого Єврисфея),
Героя раптом цар гукнув
I закричав iз серця:
-- Ми волимо, щоб ти здобув
Нам Кербера-пiдземця!
Бував герой наш по свiтах,
Зазнав уже чимало, -
А вiрите? -- по тих словах
Йому аж лячно стало.
Бо Кербер, триголовий пес,
В Аїдi жив -- країнi,
Де цар, цариця й люд увесь -
То тiльки мертвi тiнi!
Нi зiр, нi мiсяця вгорi
На тiм глибиннiм свiтi
Анiже-нi, ще й лiхтарi
На вулицях не свiтять.
Та не Геракловi тремтiть!
Уже Тенар-горою
Зiйшов вiн у пiдземний свiт -
Умить, як слiд герою.
Приплив через рiки глибiнь
В човнi з Хароном-дiдом,
Де цар-тiнь i цариця-тiнь,
Що правлять тим Аїдом.
Ясне подружжя тiней тих
Геракла привiтало:
Чого прийшов герой до них,
Воно вже добре знало.
-- Iди ж i Кербера вiзьми, -
Промовили обоє, -
Але не бий, благаєм ми,
Собачки булавою.
А в пiтьмi страховинний пес,
Роздерши всi три писки,
Так гавкав, наче били десь
В сто три бляшанi миски!
I раптом -- ось вiн! Ой-ой-ой!
Кусає й жалить люто
Жалом змiїним. Та герой
Уже почвару спутав:
Скоренько, не ловивши гав,
Схопив її, мов клунок,
I навхрест замотузував,
Немов який пакунок.
Пiдземний цар сказав:
-- Ну ось.
Ти ж пошануй корону:
Гляди собачку та принось
Хутчiй до мого трону.
-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,
Чемненько уклонившись.
А далi -- Кербера за карк
