Вiдкинув шолом, зняв рукавицi i взяв вузеньку долоню венерiйця в свою. Долоня була холодна i слабенька, як у дитини.
- Вiтаю вас по-земному! - Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.
Венерiєць склав губи трубкою, але Яворович нiчого не почув. "Мiмiкою розмовляють, - подумав, - оце гiрше". А венерiєць пильно дивився в його обличчя, наче пiзнаючи знайомого.
Тепер Петро мiг роздивитися на його очi. Вони скидаються на сливи, тiльки ще бiльше видовженi, i - головне - нiяких зiниць, однорiдна маса, трохи свiтлiша за темно-синє тiло. Згодом Яворович вiдкриє для себе своєрiдну красу цих очей, а зараз йому здалося, що цей старий слiпне. В усьому iншому венерiєць нiчим особливим не вiдрiзнявся вiд людини. Хiба що меншi вуха i жорстке волосся на головi. Нiс не так видiляється на обличчi, нi бороди, нi вусiв немає. Густо-синя шкiра взялася зморшками i трохи одвисає на шоках. "Може, де-небудь в хащах Пiвденної Америки живуть отакi племена, - подумав Яворович. - Це люди, люди".
Венерiєць то складав губи трубочкою, то знову стулював їх, але, окрiм його дихання, Петро нiчого не чув. Крутячи долонею то перед своїм роззявленим ротом, то коло вуха, Петро дав зрозумiти, що нiчого не чує. Венерiєць зробив те саме, вказуючи на Петра. "Чи вони глухонiмi? - з острахом подумав Яворович.- Нi, таких на Землi нема". Венерiєць тим часом почав жваво жестикулювати, запрошуючи йти до селища. Мова жестiв була зрозумiла обом. Яворович намагався показати, що вiн прилетiв iз-за хмар, що десь у лiсi його лiтак, i вiн хоче пiти туди, щоб сiсти й полетiти назад. Венерiєць, видно, нiчого не второпав.
- Та зрозумiйте ж нарештi, - нетерпляче вигукнув Петро, - є така планета Земля! Гарна планета. I люди вже не кидаються нi стрiлами, нi бомбами, живуть мирно, у злагодi i дружбi. Так от ми прилетiли звiдти на "Астероїдi", розумiєте - на космiчному кораблi!
Старий венерiєць увесь час вказував на селище. I Петро вирiшив пiти. Треба ж хоч одним оком побачити селище на Венерi, - не в джунглях Амазонки, а на iншiй планетi! Все тут незвичне, не таке, як на Землi. Цiкаво, як там, у тих "рибинах", що лежать, розкривши пащi, зовсiм близько, можна сказати, поруч? I вони пiшли -венерiєць i землянин. Петрова рука стискувала в кишенi ребристий корпус мазера, хоча космонавт добре розумiв, що довiряється оцим венерiйцям, що тепер вiн фактично - у їхнiх руках.
У СЕЛИЩI ВЕНЕРIЙЦIВ
Селище справило на Яворовича незабутнє враження. Кожне житло, збудоване у формi велетенської риби, вмiщує стiльки мешканцiв, як, скажiмо, наш земний п'ятиповерховий будинок. З чого зроблено "рибини", Петро не мiг визначити, але споруди цi, безперечно, були мiцнi, хоч i здавалися легкими. Вулиць в нашому розумiннi тут нема. Помiж довгими овальними житлами утоптано стежки, а решта територiї вкрита плетивом низькорослих рослин. "Нiякого транспорту в них, видно, нема, - подумав Яворович. - Не додумались навiть до колеса". Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до примiщення, З обох бокiв його Петро побачив кiлькох воїнiв iз трубками в руках.
Всерединi юрмилося багато народу. Важко було розрiзнити, де чоловiки, а де жiнки, бо i зовнiшнiй вигляд i одяг у них майже однаковий - тулуби щiльно обмотанi тканиною, тiльки ноги вiдкритi. Тканина, правда, рiзноманiтної розцвiтки. Якими осередками вони живуть - сiм'ями, родами чи, може, ще якимись групами ("може, як бджоли у вулику!") - Петро так i не довiдався. Бачив, що живуть спiльно, а як саме - не мiг визначити.
Старий вiв його довгим проходом, з обох бокiв якого були примiщення рiзних розмiрiв. Нi вiкон, нi дверей Петро не помiтив, хоча тут було видно, може, навiть краще, нiж надворi. На нього дивилися венерiйцi, але вираз їхнiх очей був нiякий. I, головне, - всi мовчали. Тiльки тупiт крокiв, шурхiт одягу та шум дихання чув Петро, а то - нiяких звукiв. "Нiмi! Нiмi, як риби, - подумав Яворович. - Не дарма ж вони собi й житла такi збудували".
Нарештi, старий повернув у бокове примiщення i зупинився. Це був досить просторий, видовжений зал, освiтлений хоч i блiдуватим, але рiвним свiтлом. Де джерело свiтла - важко сказати, бо нi вiкон, нi люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помiтив. Здається, тут свiтиться все - стiни, пiдлога, стеля. I все це геть помережано рiзнобарвними лiнiями, якимись значками i закарлючками. Придивившись, Яворович побачив i малюнки, зробленi за допомогою таких самих лiнiй. "Що це, - думав Петро, - музей, мистецький заклад чи храм?" Примарне свiтло, глуха тиша, мовчазний венерiєць, - все це впливало на нього гнiтюче. Вiдчув, що йому жарко, що спiтнiв у скафандрi. Скинув i взяв на лiву руку, наче плащ.
Пiдiйшов ще один - видно, ще старiший, бо згорблений, i цей показав Петровi спину Це розсмiшило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись iз життям цього народу, Петро дiзнався, що, повертаючись спиною, вони, так би мовити, вiддають себе на його милiсть чи що, бо в такий спосiб не зможуть захиститися вiд смертельного удару. Отже, ця поза означає нiщо iнше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилицi, значить вiн ставав другом.
Обидва венерiйцi, а вслiд за ними i Петро, пiдiйшли до стiни, до тiєї мiсцини, де на жовтому фонi не було нiяких вiзерункiв. Старiший венерiєць тицьнув Петровi в руку якусь темну гiлочку. Яворович подивився на неї, повертiв-повертiв та й почав розглядатися навколо. Господарi час вiд часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!
- Що за мiмiка? - заговорив Петро. - Показуйте хоч жестами абощо!
Голос його звучав глухо, певне, звук поглинають стiни.
Старi зовсiм не реагували на його реплiку.
"Дивно..." - бурмотiв Петро, видобуваючи з кишенi скафандра великого блокнота i ручку. - Ану, спробую їм намалювати".
Гiлочку вiддав назад, сiв просто на пiдлогу i почав черкати на бiлому аркушi. Згорблений торкнувся гiлочкою стiни, i на жовтому фонi проступили фiолетовi лiнiї. Незабаром уже можна було розпiзнати постать Яворовича у скафандрi з великим шоломом на головi. Отже, його поява зафiксована. Тим часом Петро розмашисто накидав схему.
З неї неважко здогадатися, що диск - це Венера; хвилястi лiнiї - її газова оболонка; далi - космiчний корабель на орбiтi супутника; пунктир вiд космiчного корабля через атмосферу до планети - це шлях його ракетоплана. Ще й дерева намалював, щоб зобразити мiсце падiння апарата.
Показуючи цю схему старим венерiйцям, Петро пояснював її енергiйними жестами - тикав пальцем собi в груди, обводив орбiту, розкинувши руки, показував, як летiв крiзь хмари, як упав. Навiть напад воїнiв зобразив. Венерiйцi дивились немигаючими очима, складали трубочками зморщенi губи i... мовчали.
Тодi Яворович намалював схему планетної системи i, тикаючи себе в груди, показав, з якого вiн кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
