Другого "опенька" знайшов уже сам - вони туляться внизу стовбурiв, i не розбереш, чи ростуть з грунту, чи на деревi. "От планета - справжня теплиця! Якби знаття як його садити, - подумав Петро, жадiбно кусаючи, - може б, прийнялося на Землi..."
Хотiв поласувати ще одним, але венерiєць жестами показав, що бiльше, не радить. Тiльки тепер Яворович вiдчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче вiд легкого сп'янiння.
- Ну, гаразд, - обiзвався до Рожевого, - соком почастував, тепер давай їсти!
Той нiби зрозумiв жарт, бо як тiльки вони вийшли з плантацiї карликових дерев, нарвав довгастих плодiв, на смак не то банани, не то грушi, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.
В розпалi жовтавого безтiнного дня вступили в гiрську мiсцевiсть.
Стежка в'юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, камiння, вкрите густою сiткою рослинностi. Взагалi, рослини на Венерi надзвичайно активнi вони вкривають усе: i горби, i долини. Ото тiльки не ростуть на прибережному пiску, а то всюди буяють та ще й у кiлька поверхiв: однi вистелюють грунт, iншi здiймаються над ними на 2-3 метри, ще iншi - сягають у височiнь. Планета й справдi нагадує теплицю, в якiй природа поставила гiгантський експеримент по вирощуванню найрiзноманiтнiших рослин.
На поворотi Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рiдколiсся вiн побачив роззявленi пащi гiгантських рибин, а в них помiтив постатi венерiйцiв. Навiщо ж туди йти? Вiн i так увесь час вiдчуває себе втiкачем, а тепер...
Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий вiдразу вiдчув, що вiн не йде, i обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерiєць пiдiйшов, торкнувся його нiг i пiшов уперед. Петровi нiчого не лишалося, як iти слiдом.
Стежка вивела їх у долину, до пiднiжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що "рибини" видовбанi в скелях, чи, може, то природнi печери, а тiльки вхiд оформлено в традицiйному стилi. Здавалося, величезнi "рибини" видираються з-пiд гiр i нiяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не мiг визначити, але це - перше враження, яке вiн вiдчув, кинувши погляд на широко роззявленi кам'янi пащi. "Рибини" пливуть, хоч i не зрушують з мiсця, пливуть, хоч на їхнiх спинах - важеннi гори. Подiбного Яворовичу ще не доводилось бачити, i вiн у думцi дивувався, що тут є такi будiвничi.
Спробував полiчити отвори: один, два, три, чотири... Далi не видно було в жовтiй iмлi, може, їх там хто зна й скiльки. Велике мiстечко i - якесь дивне. Постатi венерiйцiв у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, нiхто й не зворухнеться.
Рожевий раптом зупинився, не дiйшовши до скелi метрiв п'ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потiм обернувся i сiв спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але вiн навiть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усiй його постатi. Особливий настрiй охопив i Яворовича, вiн мимоволi пройнявся урочистiстю хвилиш: I жовтий оцей серпанок, i поза Рожевого, i непорушнiсть отих, що в скелi,- все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. I це була туга неземна, може, це навiть i не туга, а щось iнше торкнулося гарячого серця iнопланетної iстоти.
Щоб звiльнитися вiд цього почуття, Петро стряснув головою i рушив до ближчої печери.
В широченнiй пащi - тiсний натовп венерiйцiв, вони нiмо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?
Яворович пiдступає ближче - не рухаються. Стоять плече в плече, тiльки вузький прохiд посерединi залишили. I те, що по цьому проходу нiхто не рухається, що вiн зяє, як нацiлена в тебе чорна трубка, ще дужче пiдсилює гнiтючiсть моменту.
Вийняв лiхтаря i, пересилюючи себе, пiдiйшов до самiсiнького входу. Мурашки пробiгли в нього по шкiрi, коли побачив, що ясi цi венерiйцi мертвi. Пiднiс лiхтаря, бризнув слiпучим промiнням в застиглi обличчя - вони тiльки багряно сяйнули сухими очима. Петровi здалося, що на якусь мить мумiї ожили, що вони зараз заворушаться i тодi станеться щось страшне. Але мертвi стояли непорушно.
Яворович пiшов у прохiд, присвiчуючи собi лiхтарем. Iти було моторошно, але вiн iшов i йшов, наче його магнiтом тягло у темну глибiнь. Поступово заспокоївся, навiть торкав мумiфiкованi постатi. Вони були твердими, як камiнь, жодна мумiя не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вiчнiй вартi воїни Країни Щитiв. "Це i гiгантський мавзолей, - думав Петро, iдучи в глиб печери, - i музей iсторiї. Це ж їхнi герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох столiть..." I скiльки вiн не йшов - перед ним усе зблискували багрянцем їхнi сухi очi. Здається, цiй печерi й кiнця не буде. Яворович вернувся i, вийшовши з цiєї гiгантської гробницi, полегшено зiтхнув.
Упевнившись, що венерiєць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кiлька жител мертвих. I всюди бачив нескiнченнi лави мумiй. їх тут не тисячi, а, мабуть, мiльйони. Певне, всiх своїх предкiв поселили тут шанобливi венерiйцi Країни Щитiв. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике дiло, прийшов вiддати шану своїм предкам. Про що вiн зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, вiн вбирає в себе їхню вiдвагу i мужнiсть? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасникiв так, як боролися вони?
Нарештi венерiєць пiдвiвся i твердим кроком пiшов до печери. Повернувся iз сизою трубкою i жмутом стрiл у руцi, за плечима висiв трикутний щит. Петровi кортiло спитати: в кого вiн узяв зброю - у брата? батька? дiда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови...
Там, де стежка повертає в хащi, Петро оглянувся на Долину предкiв, повиту жовтавою iмлою. "Рибини", як i перше, виривалися iз скель у широкий свiт... Помiтив i групу венерiйцiв, що йшли внизу - мабуть, принесли ще когось iз полеглих. "Цiкаво, як вони мумiфiкують? - подумав Яворович. - При нагодi треба дiзнатися".
Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи мiсцевiсть, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.
Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той лiс, куди вiн упав i де його поранили завзятi сини Країни Щитiв! Тепер трубчастi дерева оточували їх з усiх бокiв. Молодець Рожевий - привiв! Але чому вiн так скрадається, як леопард? Навiщо вiн затис пiд пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту iмлу, сподiваючись побачити крило лiтака, i груди йому розпирало хвилювання. Думав про свiй апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв'язок з "Астероїдом"...
Нарештi крiзь густий серпанок помiж темно-синiми трубами дерев забiлiло крило його лiтака! Петровi нараз привидiлось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, вiд того, що вiн так швидко iде... Он воно бiлiє, наче сонячне вiтрило!
СВIТЛО ПРОТИ СПИСIВ
Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повiтрi i бiля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур i пiд його прикриттям почав одстрiлюватись iз своєї трубки.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
