За допомогою малюнкiв йому розповiли про один з епiзодiв цiєї безконечної вiйни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, i Сини Риби пишалися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих i оточили одного з Головатих, їхнi стрiли не поцiляли в нього, бо воїни чомусь не визирали iз-за щитiв, хоч Головатий, здається, спокiйно сидiв на плечах Голомозого, звiсивши руки й ноги. Щiльне коло щитiв звужувалось доти, доки той не змiг ворухнутися помiж ними. Тодi iз-за щита знялася рука одного iз Синiв Риби i дзьобнула Головатого стрiлою в тiм'я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися навiть зиркнути на Головатого, вони увесь час ховалися за своїми щитами. А той був зовсiм без зброї i загинув вiд одної стрiли... Чому ж такий страх?
Венерiєць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. I справдi, вже по черепу отам у печерi Петро мiг скласти уявлення про розмiри голiв у цього загадкового племенi, їхнi черепи, мабуть, разiв у п'ять бiльшi вiд черепа людини. I яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?
Жадоба якомога бiльше дiзнатися гонила Яворовича по Країнi Щитiв - по її лiсах i луках, маленьких i бiльших селищах. I весь час вiн вiдчував якусь прогалину в усьому баченому, а яку - нiяк не мiг визначити. Чогось не вистачало для повноти картини... Думка про це з'явилася зненацька: немає дiтей! Скiльки вiн мандрує - не бачив жодної дитини. У вiдповiдь на його розпитування Сини Риби малювали селища, оточенi лiсами. "Мабуть, десь вони виховуються всi разом, - здогадувався Петро, - де-небудь у своєрiдному дитячому заповiднику".
Живився плодами i вiдчував себе добре. Тут, здається, зовсiм немає неплодових дерев - на кожному є довгастi, схожi на гiллячко, стручечки, наповненi поживною соковитою масою. I що цiнно - незважаючи на задуху, сiк плодiв прохолодний. Коли б не це, Петровi було б сутужно. Клiмат тут субтропiчний, але ж... повiтря стоїть непорушне, вiтер не хитає дерев жарко, задушливо. Ото тiльки й порятунок, що освiжаючi плоди.
Iнколи доводилося ночувати в лiсi, але реву звiрiв вiн не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосi, як i люди. I всi травоїднi, жодного хижака. Навiть шестилапi "тигри" живляться плодами, а нападати на ворогiв їх привчили довготривалим тренуванням.
А одного разу в густому лiсi Яворович раптом почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як укопаний, зупинилися i його мовчазнi супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сидiла на гiлляцi i, надуваючи собi воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.
- Ку-у-гу... Ку-у-гу...
Нiби скаржилась комусь на свою самотнiсть.
- Бiдна моя, - промовив до птицi Петро. - Може, й ти з Землi прилетiла?
Пташина повернула голову на звук i, здається, з цiкавiстю подивилася на людину. А тодi знову надула воло i почала квилити:
- Ку-у-гу... Ку-у-гу...
Сини Риби мовчки спостерiгали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами i то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала розмова людини з птахом. А Яворовича це зворушило до слiз, бо ось уже скiльки вiн чує тут лише свiй голос, лише свiй. Та коли птиця iз тим жалiбним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, нiмота здалася йому ще густiшою, ще нестерпнiшою. I Петро почав спiвати:
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б'є...
Молодiсть мила, ти щастя моє!
У словах пiснi виливав свою тугу за Землею - зеленою, спiвучою планетою. До болю схотiлося туди, на сонячнi простори, до людей. "Лiтак... Де мiй лiтак? - подумав, наче прокинувся Петро. - Скiльки ж можна отут блукати? Досить!"
Торкнув синю руку одного iз своїх супутникiв, зупинився i почав енергiйно жестикулювати. Вони стояли мовчазнi, як i дерева навколо. Тодi Яворович узяв плитку i намалював свого ракетоплана.
У вiдповiдь на чотирьох великих плитках вони накреслили територiю Країни Щитiв, позначили селища Яворович нарахував їх бiльше двохсот. Виявилось, що вiн мусить побувати в кожному мiстi! Так вирiшив отой сухорлявий венерiєць з високим волоссям, який скiнчив миром конфлiкт мiж Петром i Синами Риби Хто вiн у них - вождь чи жрець, - Яворович так i не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказiвки всi стараються виконати якнайретельнiше. А вiн вирiшив, що коли Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник вiдвiдає всi мiста Країни Щитiв i його побачить увесь народ, отодi нарештi вiйна завершиться перемогою Синiв Риби! Гiсть - їхнiй Брат: вiн зайшов у воду, щоб показати це i малює рибу, з якої вийшов.
Поглянув Петро на карту i тяжко зiтхнув. Уже десятий день ходить вiн по країнi, а вiдвiдав лише п'ять мiстечок. Досi його бажання спiвпадали з бажанням гостинних господарiв. Але обходити пiшки таку величезну країну.. Це треба принаймнi рiк! На "Астероїдi" подумають, що вiн загинув, та й все рiвно, хоча б i звiстку їм подати, "Астероїд" не зможе так довго перебувати коло Венери, вiн мусить певного дня стартувати, а пропустить термiн - не потрапить на Землю...
Що ж робити? Венерiйськi лiси поглинули ракетоплан, i Петро не зможе його знайти без допомоги Синiв Риби. Знову сiв i, поклавши на колiно плитку, почав малювати лiтака i пунктиром стежку до нього. Сини Риби мовчки подивилися на цей малюнок i... рушили вперед. Мусив i Петро йти. "Ех, коли б оце хоч мотоцикл! - подумав космонавт. - А то поки дiйдеш..."
Почало темнiти. Венерiйцi добре бачать i в темрявi, а Петровi доводиться орiєнтуватися по блiдих люмiнесцентних свiтлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Лiхтарем не користувався, бо яскраве електричне свiтло просто слiпить венерiйцiв. якi нiколи не бачили Сонця.
Глупої ночi прийшли вони до мiста, розташованого на морському березi. їх зустрiли при виходi з лiсу i повели до берега, де юрмився великий натовп.
ВАЛЬПУРГIЄВА НIЧ
Хоч Петро вже й звик до мовчазностi Синiв Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп i не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стiною - рухи бачив, в голоси не пробивалися.
Коли Могутнiй Гiсть у супроводi воїнiв пiдiйшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, i в ту ж мить обернулися всi. В темрявi Петро бачив лише першi лави, за кiлька крокiв постатей не можна було розрiзнити. I вiн уже в котре згадав земнi ночi з їхнiм нiжним, серпанковим свiтлом зiрок i Мiсяця. Та навiть i без Мiсяця на Землi вночi все ж таки видно. А тут хоч око виколи - темрява стоїть стiною. А венерiйцi бачать, недарма ж у них такi побiльшенi очi. Хотiлося присвiтити лiхтарем - розпанахати темряву мечем голубого промiння. Але Петро боявся ослiпити Синiв Риби. Стояв i вдивлявся в темряву. I поволi перед ним проступила чудова картина.
Одяг венерiйцiв почав свiтитися нiжним зеленкуватим свiтлом, а через те, що на ногах у них не було нiчого,- свiтнi спiралi нiби плавали в повiтрi. Свiтилося i їхнє високе волосся - здавалося, над головами здiймаються променi. Коли ж Петровi очi трохи звикли, вiн почав бачити i вiдсвiти на обличчях, особливо в очах... "А може, в них очi самi випромiнюють свiтло? - подумав, сiдаючи на горбку. - Бiдолахи, коли б вони мали голос та оце заспiвали..."
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
