Струснув головою, розправив плечi, як мiг, постарався збадьоритись.
- Ну, от що, Павзевею, ти все-таки пильнуй бiля пульта, а я пiду побачу, як iншi. Та треба налагодити внутрiшнiй зв'язок.
- Гаразд.
Павзевей сiв на своє мiсце, знову скинувши свого красивого форменого кашкета i сяючи лисиною.
Капiтан, силкуючись ступати якомога твердiше, покрокував з командного вiдсiку.
Як i передчував, нiчого втiшного вiн не побачив. Нiкого з екiпажу не обминула старiсть - нi чоловiкiв, нi жiнок. Зарослi, зморшкуватi обличчя; в декого в очах переляк, розгубленiсть, безпораднiсть. I майже всiх охопила глибока депресiя. Гай, гай... Колись бадьорий, енергiйний колектив космiчного корабля перетворився на якийсь занедбаний пансiонат для пенсiонерiв. Особливо постраждало жiноцтво. Хоча Нескуба на собi вiдчув "феномен старостi", як подумки назвав те, що їх спiткало, проте йому було дуже прикро бачити, як час глибоко поорав їхнi обличчя, ще недавно такi милi та гарнi.
Дехто ще снiдав по каютах, а деякi, споживши належнi калорiї, сидiли в лабораторiях, але Нескуба не був упевнений, що вони щось там роблять: занадто вже старi й кволi.
Чимало кают були порожнi, i вони нагадували Нескубi покинутi гнiзда. Де ж їхнi мешканцi? Капiтановi все стало ясно, коли вiн зайшов до госпiталя. Невеличке овальне примiщення в серединi корабля було переповнене хворими. Коло них порались усi троє лiкарiв, серед них i Еола.
- Що за пошесть? - спитав Нескуба, i в голосi його вiдчувалась тривога.
- В основному анемiя, - вiдповiла Еола. - Даємо вiтамiннi препарати, але, сам розумiєш, цього недостатньо, потрiбне посилене харчування.
- Гаразд.
Нескуба ступнув до екрана, щоб одразу передати наказ, та, згадавши, що зв'язку нема, тiльки змахнув рукою.
- Ну, а Канторовi вже, мабуть, нiщо не допоможе, - прошепотiла Еола капiтановi на вухо i очима вказала на лiжко, де лежав скорчений фiзик. Блiда з синюватим вiдтiнком рука недужого затиснула вiхоть жовтаво-бiлої бороди. Нескуба одразу помiтив цi неживi кольори, насупився.
- Що з ним?
- Тяжкий випадок. - Еола вiдiйшла з Нескубою вiд лiжка недужого. Останнiм часом вiн тiльки те й робив, що пiдривав своє здоров'я...
- Конкретно, - нетерпляче перебив Нескуба.
- Дуже ушкоджена ендокринна система. Серцевосудинна також. Ми вживаємо всiх можливих заходiв... Нескуба пiдiйшов до Кантора, схилився над ним i обережно торкнувся плеча.
- Канторе... Чуєш, Канторе...
Фiзик не змiнив пози, лише клiпнули повiки i ледь зворухнулися губи може, хотiв щось сказати, але не змiг, не вистачило краплини енергiї.
- Чого ж ти, друже...
Спазм перехопив Нескубi горло, i вiн не змiг вимовити бiльше нi слова. Мовчки, навiть з якоюсь дивною цiкавiстю, дивився, як поволi зсуваються з Канторової бороди посинiлi пальцi, як западають, покриваючись сiрiстю, щоки i в очах залягає тiнь. Еола кинулась за шприцом, але це вже було непотрiбне. Капiтан скинув кашкета, може, з хвилину постояв, схиливши голову, а тодi, нi на кого не дивлячись, вийшов.
"Так, перша смерть... у космосi... - запульсувала думка. - Переступив межу Кантор... Ну, що ж, у свiй час кожен її переступить... У свiй час..."
Хотiлось якомога швидше дiстатися до каюти, впасти на лiжко i лежати, нi про що не думаючи. Ох, якi ноги важкi, нiби з чавуну...
"Е, починаю розкисати, - дорiкнув собi. - Ще чого не вистачало!.."
Змусив себе обiйти увесь корабель, щоб на власнi очi побачити кожен вiдсiк, майстернi, лабораторiї, склади. Спожив свою порцiю хлорели i тут же дав наказ про посилене харчування - старший кухар одразу ж узявся складати нове меню.
До командного вiдсiку Нескуба повернувся вкрай знесилений, важко опустився у своє командирське крiсло i кiлька хвилин сидiв, пiдперши голову руками.
- Внутрiшнiй зв'язок налагодили, - доповiв Павзевей, погладжуючи долонею лисину.
- Так... Добре... - Нескуба пiдвiв голову. - А що там було?
- Енергоблок. Батарея вичерпалась.
- Атомна батарея? - скинув бровами Нескуба.
- Так.
- Перевiрити причину. Атомна батарея... Неймовiрно!
- Причина одна - час. - Павзевей знову торкнувся лисини i вiдсмикнув руку, наче йому припекло.
Нескуба якусь мить мовчав, потiм ввiмкнув мiкрофон i, дивлячись на своє зображення на екранi (достеменний дiд!), заговорив:
- Товаришiв Хоупмана, Iдерського, Iлвалу, Лойо Майо прошу зайти до мене.
Коли психолог i фiзики з'явилися, - по-старечому повiльнi, неповороткi, - Нескуба довго клiпав очима, поки розрiзнив їх.
"Ох, i постарiли... - щемливий жаль ворухнувся в Нескубиних грудях. Мабуть, вiдчувають своє тiло, як чийсь поношений одяг. Так само, як i я... Ми ж не встигли звикнути до старостi... Певно, в кожного млоїться на душi що то з нами буде?"
- Не знаю, як i назвати нашу зустрiч, - розвiв руками. - Симпозiум? Колоквiум? Чи невеличка наукова конференцiя? Нам треба проаналiзувати ситуацiю. При цьому, я вважаю, не грiх дати волю фантазiї, Чим бiльше буде висунуто iдей, тим краще. На цiй основi, сподiваюсь, нам удасться хоч трохи пояснити... задачу, в якiй майже всi параметри невiдомi. Вiльна дискусiя дозволить нам вiдiбрати рацiональне зерно i зробити правильнi висновки. Починайте, Хоупман, вам слово.
Астрофiзик сiпнувся, щоб пiдвестись, але Нескуба нетерпляче махнув рукою, мовляв, не до церемонiй.
Хоупман пiдвiв голову i окинув присутнiх втомленим поглядом. Потiм час вiд часу позирав на чорний овал оглядового екрана i говорив упiвголоса, наче остерiгаючись когось стороннього:
- Останнiм часом на "Вiкiнгу"... дiється щось незвичайне. Окремi моменти можна пояснити хiба що... порушенням закону причинностi. А що як ми потрапили в таку систему координат колапсуючої зорi, яка характеризується... щiлинами в часi? Бо як iнакше пояснити перервнiсть у наших дiях? Я, наприклад, нiяк не можу пригадати, яким чином опинився бiля гравiтацiйного трансформатора...
- А ми з Еолою отямились у "Всякiй всячинi", - обiзвався Нескуба. Пам'ятаєте, якраз перед матчем? Досi не можу збагнути, чого ми там були i як туди дiсталися.
- Може, це провали пам'ятi? - кинув реплiку Iлвала.
- Можливо, - погодився Нескуба. - Але яка причина? Адже цих дивних провалiв зазнали майже всi. А от якщо прийняти припущення про щiлини в часi, тодi все стане на мiсце.
- А оце наше постарiння? - обернувся вiд пульта Павзевей. - Перед сном екiпаж був молодий... Не могли ми справдi проспати... майже сорок земних рокiв i лишитися живими!
- А чому ви назвали саме цю величину? - спитав Лойо Майо.
- Акумулятори живлення внутрiшнього зв'язку, розрахованi на п'ятдесят рокiв, цiлком вичерпались. Довелося мiняти пластини.
- Так, це вже щось iнше, - роздумливо сказав Iдерський. - Щiлиною це пояснити не можна. Навпаки, тут, очевидно, вiдбулося ущiльнення часу, велике його пришвидшення.
- Виходить, за вiсiм годин - сорок рокiв? - пробубонiв Нескуба. - Ще цього не вистачало!
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
