– Бігом запалюйте багаття! – скомандував Дятел.
– Хто ж полізе на дерево? – запитав Шаман.
– Я! Я! Я! – водночас пролунали усі голоси.
– Ви хоробрі мисливці, – сказав Калеб. – Та я не знаю, хто сидить на дереві. Зазвичай Турок так гавкає на кішку. Звір утік від Турка, але це не означає, що він боїться його. Більшість тварин тікають від собак лише тому, що їх дратує гавкіт. Якщо це кішка, то вона може подряпати обличчя. Бачите, як поводиться Турок? Це означає небезпеку. То хто полізе?
Голоси змовкли. Озвався Ян:
– Я полізу, якщо ви дасте мені свій револьвер.
– Я теж! – поквапливо додав Веслі.
– Тоді тягнімо соломинки, – запропонував Ма ленький Бобер і лізти випало саме йому.
Ян поліз так само, як і першого разу: Калеб зрубав молоде деревце і приставив тичку до стовбура. Запала напружена мовчанка. Ян почувався так само, як на могилі Гарні, тільки цього разу це була не примарна, а реальна небезпека. Хлопцеві так і кортіло ухилитись від цієї затії. Він навіть поривався крикнути: «Нема тут ніякого єнота!», але від хвилювання в Яна пересохло в роті.
– Що там? – дуже вчасно запитав хтось унизу.
Ян не знав що відповісти, тож поліз вище. Раптом йому здалося, що над головою гарчить єнот. Ян перескочив на вищу гілку й закричав:
– Є! Він тут!
І тієї ж миті близько від нього пролунало моторошне виття. Ян обернувся на звук і побачив велетенського сірого звіра. Хижак стрибнув на нижню гілку й рушив просто на Яна. Хлопець побачив квадратну морду, волохату і смугасту. Він вже бачив її у Ґленьяні. То була велетенська рись.
Ян ледь утримався на ногах від переляку. Та він швидко опанував себе і вихопив із кишені револьвер. Рись загарчала й перескочила на сусідню гілку, що була на одному з ним рівні. Хлопець звів курок, вистрілив навмання і промахнувся.
– Рись! – закричав Ян.
– Обережно! – гукнув йому Калеб. – Не підпускай її до себе!
Рись протяжно завила. Ян, намагаючись побороти тремтіння рук, цього разу прицілився й вистрілив. Поранений звір кинувся на хлопчика і вчепився йому в руку. Ян другою рукою судомно обхопив стовбур. Будь-якої миті рись могла стягнути його з гілки – тоді він впаде з дерева. Ян спробував узяти револьвер у ліву руку, та зронив його, щойно пальці занурились у хутро звіра. Тепер Ян відчув себе геть незахищеним – страх наче паралізував його. Та, на щастя, звір був смертельно поранений. Ян скористався цим і копнув його ногою – рись полетіла вниз. На землі вона скочила на ноги, прийнявши бойову стійку. Турок кинувся до неї, та отримав удар лапою й зі скавулінням відскочив.
Янові паморочилось у голові. Він мало не втратив свідомості, та узяв себе в руки і став обережно спускатись. Звуки сплутались у нього в голові – крики, скавучання, рик, боротьба, – і хлопцеві здавалось, що рись зараз повернеться.
– Яне, кинь бігом револьвер! – закричав Чорний Яструб.
– Я його зронив.
– Куди?
Ян мовчки сповз на землю. Рись утекла, хоча й недалеко. Вона могла б ще врятуватись, але Турок весь час переслідував її і не давав залізти на дерево.
– Де ж револьвер? – крикнув Калеб.
![]()
– Я впустив його.
– Я чув, як він упав у кущі! – вигукнув Сем і швидко знайшов зброю.
Калеб схопив револьвер, але Ян промовив кволим голосом:
– Це моя здобич! Я стрілятиму!
Калеб віддав йому револьвер:
– Тільки собаку не підстрель! – попередив він.
Пролунав вистріл, потім другий. Лісом рознісся переможний крик індіанців. Тільки Маленький Бобер не реагував на все, що відбувалось довкола. В нього раптом запаморочилось у голові, він поточився і мало не впав на землю, та до нього вчасно приспіли Калеб із Семом.
– Яне, що з тобою?
– Мені… недобре…
Калеб взяв його руку й відчув під пальцями вологу. Він швидко запалив сірника.
– Та ти стікаєш кров’ю!
– Це рись… вона… вона вчепилась в мене там… на дереві… Я думав, що мені кінець…
Всі обступили Яна.
– Його треба до води.
– Найближча вода на бівуаку.
Калеб і Сем вели Яна, а решта індіанців тягли рись. Мисливці повертались на тимчасовий бівуак дуже повільно.
Коли Ян трохи оговтався, він розповів друзям про напад рисі.
– Я б перелякався до смерті! – вигукнув Сем.
– Я теж, – додав Калеб, здивувавши цим плем’я. – Сам на сам з пораненою риссю, без зброї, та ще й на дереві – це не жарт!
– А як я злякався! – признався Ян.
На привалі ще тліло багаття, холодна вода була поруч, і Яну обмили руку. Йому було страшно дивитись на свою рану, та захоплені вигуки товаришів звучали для нього як найсолодша музика.
Калеб з міським хлопчиком перев’язали йому рани – коли промили руку, побачили, що вони не такі вже й страшні.
Усі ще довго не могли заснути, тож сиділи біля вогню – без нього годі навіть уявити бівуак.
Всі захоплено говорили про Яна, а той лише червонів од задоволення. Ось тільки Гай форкнув, що всі здійняли галас через дрібницю.
На що Калеб відповів:
– Я знав, давно знав, що ти, Яне, молодець!
![]()
XXXI. Повернення до рідного табору
В ранці небо заволокло хмарами. Індіанці похнюпили носи: вони мали нести важку ношу, чалапаючи по коліна в багнюці. Та Шаман несподівано порадував їх:
– Я зустрів свого доброго приятеля, і той погодився підвезти вас на своєму фургоні.
Вже за годину вони щасливо дістались рідного старого бівуаку на березі загати.
Дощ ущух. Калеб збирався йти додому, і раптом запитав:
– То що скажете про вибори Головного Вождя? Мені здається, що все зрозуміло. Пропоную провести завтра вибори о четвертій дня.
Тієї ночі в тіпі ночували тільки Ян і Сем. Ян із гордістю косився на криваві цяточки, що проступали крізь бинт. Рука не боліла, все для нього закінчилось щасливо.
Ян прокинувся після півночі з якимсь особливим відчуттям щастя. Йому було так легко, наче він справді літає над усім світом. Перед його очима пропливло все його життя: суворе виховання; батько – витриманий і доброзичливий, – що намагався притлумити його любов до природи.
Потім в уяві з’явився Рафтен – Ян згадав перше враження про нього – крикливий і грубуватий, але чуйний і розумний. Ян навіть готовий був пошкодувати, що Рафтен не його батько. Рафтен ставився до нього, слабкого хлопчика, з повагою, а ще він не вважав захоплення Яна природою дрібницею.
Ян загадав і про рідне місто. Не пізніше ніж через рік він мав туди повернутись. А ще він знав, що його заповітна мрія ніколи не здійсниться. Він дуже хотів стати зоологом, та батько обіцяв, що віддасть його розсильним до першої-ліпшої крамниці. В його душі знову вирував протест, і хлопчик не знав, що робити з цими почуттями. Може, залишитися на фермі у Рафтенів?
Та Яна вчили шанувати матір і батька. Він мав скоритись.
Забираючи Яна зі школи й посилаючи на ферму, батько, напевне, хотів позбавити його всякої надії на продовження занять з улюбленої справи, але скорившись батькові, Ян тільки поглибив свої знання.
Так, він повернеться і стане розсильним, зароблятиме собі на хліб, але в нього залишатиметься час на навчання! Він боротиметься до кінця!
І враз Ян відчув себе щасливим. Він самотужки поборов останнє вагання. Він переміг самого себе!
Знадвору щось зашаруділо. Двері прочинились, у тіпі зайшов якийсь великий звір. Колись Ян не на жарт сполошився б, та зараз він байдуже дивився на пса – це був Турок, – який підійшов до нього, лизнув йому руку й розлігся біля його ніг.
Уперше старий пес лащився не до Калеба.
![]()
XXXII. Новий головний вождь
Калеб був заклопотаний цілий день, та ніхто не знав чим. Він натхненно працював із Саріанною. Вона вже давно щось майструвала і тепер квапилась закінчити роботу. Потім Калеб побував у місіс Рафтен, яка і собі почала до чогось поквапливо готуватись. Гай заскочив до матері, і вона теж над чимсь метушилася. Усі працювали, як бджоли у вулику.
